Історія міста Бершадь

герб міста БершадьБершадь
Бершадь… Невелике, але мальовниче містечко на південному сході Вінниччини. Центр однойменного району. Хоч місто досить віддалене від обласного центру (160 км) і столиці (285 км), його жителі не відчувають себе відірваними від світу. Звідси у різні напрями курсують прудкі маршрутки.
Можна проїхати й залізницею, скориставшись екзотичною вузькоколійкою, щоб дістатися до станції Рудниця, а звідти уже в будь-якому напрямку України та інших країн.
Датою заснування Бершаді прийнято вважати 1459 рік, коли поселення вперше згадалося в писемних джерелах.
Насправді, коли точно поселилися тут люди, ніхто з достовірністю не скаже. За деякими даними, місто було засноване принаймні на століття раніше.
Однак згідно з усіма правилами, у «метриці» міста записано саме вказаний рік. Тож від нього і ведемо відлік.
Короткий екскурс у минуле почнемо із переказу, який передається від одного покоління до іншого вже понад півтисячоліття. Заглянувши крізь товщу історії, ми побачимо, що жив колись багатій, якого звали Іван Слупич. Мав чимало землі, лісу. І приглянулася мальовнича місцевість, де сходилися воєдино дві річки – Дохна і Берладинка, заїжджому німцеві на прізвище Бернш. А Слупич був людиною щедрою, тож подарував іноземцеві частину земель. А той і заклав тут перший камінь під будинок, з якого й розпочалося існування нового поселення. Згодом тут поселилися й інші люди, які назвали містечко іменем його володаря, будівничого і першого мешканця.
Та оскільки чужоземне наймення – Бернша – було досить нелегким для вимови, то його спочатку скоротили, а згодом назва трансформувалася в Бершадь. Поляки ж ще й досі називають місто Бершадою.
Існують принаймні півдесятка інших версій походження назви. Деякі дослідники пов’язують це слово із старослов’янським «брег», що означає і «берег», і «оберіг». Інші ж стверджують, що корінь назви слід шукати у татарському слові «береш» (бій, битва). А ще ж пов’язують походження назви від риби берш, що водилася у наших річках. Існує й поетична легенда про подвиг княжни на ім’я Бершада. Пов’язують назву і з готськими часами, припускаючи, що жили тут колись стрільці ведмедів (у транскрипції це звучить як бершот).
Дослідження цієї таємничої і непрозорої назви спонукає нас глибше вивчати історію міста і краю.
…У перші десятиліття існування місто і навколишні землі перебували на самому краю Брацлавського воєводства. А далі, на південь простягалися дикі поля – аж до самого моря. Вони були незаселеними, і їх постійно займали татари, які по кілька разів робили набіги на поселення, в яких жили наші предки, забирали в полон людей, грабували майно, збіжжя, худобу.
Неспокійне життя на півдні Поділля – фактичному кордоні з Диким полем – зумовило створення тут оборонних валів, фортець і замків. Така фортеця була споруджена і на підході до Бершаді – на місці, де нині автовокзал і агромаш.
З правого боку природним захистом фортеці була річка Дохна з її болотистими берегами. З півдня тягнувся непрохідний ліс. А ще був насипаний великий земляний вал (висотою до 6 метрів), споруджений високий частокіл, що при нападі ворога ставав головною перешкодою для прудких татарських коней. Всі приміщення фортеці були добре пристосовані до кругової оборони і мали підземні ходи, що зв’язували захисників із містом. У фортеці козаки жили постійно, тримаючи зброю завжди напоготові. Сюди ж збігалося населення навколишніх сіл під час наскоків турків і татар.
Поступово Бершадь ставала міцним укріпленим пунктом. Але з часом, коли литовсько-українські князі об’єдналися з Польщею і утворилася Річ Посполита, наші землі опинилися під владою польської шляхти.
У роки визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького жителі Бершаді і передмість створили селянськокозацький загін на чолі з Трифоном, який брав участь у визволенні Поділля від польської шляхти.
У містечку поступово почали розвиватися ремесло й торгівля. Та після Андрусівського перемир’я Бершадь ненадовго відійшла до Польщі, а з 1672 року вона майже на 30 років опинилася під владою Туреччини, війська якої постійно руйнували місто. З кінця ХVІІ століття місто знову під Польщею. Волелюбні люди нашого краю не могли змиритися з такою ситуацією, намагалися боротися проти гніту. Жителі Бершаді були учасниками повстання під проводом Семена Палія, входили до складу сотні на чолі з Лук’яном Гродженком (Гродзенком), яка в 1702 році визволяла Немирів від польських військ.
Бершадські козаки були активними учасниками гайдамацьких повстань, приєднувалися до загонів Максима Залізняка та Івана Гонти.
Лише у 1793 році, після поділу Польщі, Бершадь увійшла до складу Росії. І стала центром округу в Брацлавському намісництві. Правда, статус повітового воно носило недовго – до 1804 року, коли центром повіту став Ольгопіль. А Бершадь більш ніж на століття стала просто заштатним містечком.
У ХІХ столітті наша місцевість була аграрним районом.
Але в Бершаді з’явилися перші промислові підприємства – ткацька і суконна фабрики, тютюнова і макаронна фабрики, винокурня. Діяли також чавунно-ливарний, механічний, цегляний, черепичний заводи. У 1827 році засновано першу в Україні цукроварню, на місці якої згодом побудували цукрозавод.
У містечку були бакалійні, галантерейні та інші лавки, діяв паровий млин.
У 1896-1897 роках завершено будівництво вузькоколійної залізниці. Правда, вокзал «Бершадь» розмістився за межами міста, на території села Флорино.
На початку ХХ століття в Бершаді проживало майже 10 тисяч осіб. Працювали церковно-парафіяльна школа, народне училище. Більшість населення складали євреї (понад 70 відсотків). Це було типове єврейське містечко.
Жили тут також поляки. У Пилипонівці – приміському селі – росіяни-старообрядці, селах Бершаді, Піско-Бершаді, Колосіївці – українці. Відповідно функціонували культові споруди для вірян різних конфесій. З 1616 року за межами міста діяв Бершадський преображенський чоловічий монастир, при якому було влаштовано ремісниче училище для дітей-сиріт.
Вперше радянську владу в місті було проголошено в січні 1918 року, а остаточно, після громадянської війни – в 1920му.
З 1922 року Бершадь – центр Ольгопільського повіту, згодом – Бершадського району.
Поступово розвивалася промисловість, переважно харчова. Було розширено цукровий завод, реконструйовано спиртзавод. При цьому діяло чимало кустарних майстерень.
Під час колективізації утворено кілька колгоспів, облаштовано машинно-тракторну станцію.
Не обійшли місто страшні часи голодоморів та репресій.
Під час німецько-румунської окупації фашисти утворили тут гетто для євреїв, де перебували не тільки місцеві жителі, сюди також привозили людей з інших місцевостей. У місті діяли підпільні групи, друкарня. Бершадь визволено від окупантів 14 березня 1944 року військами ІІ Українського фронту. За короткий час було відновлено роботу підприємств, установ та організацій.
Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 грудня 1966 року Бершадь віднесено до категорії міст районного підпорядкування. До її складу увійшли прилеглі села, а також хутори Жорняки, Ворони, Цимбали.
Проживає нині в місті понад 13 тисяч осіб різних національностей. Найбільше – українців, на другому місці – росіяни, євреїв унаслідок масової еміграції залишилося менше ста. Представлені також поляки, білоруси, роми (цигани) та інші національності.
Найбільші підприємства міста – спиртзавод, молочноконсервний комбінат, електротехнічний завод, пивокомбінат, швейна фабрика, держ – лісгосп. Функціонує чимало приватних підприємств.
Освіта представлена медичним коледжем, трьома загальноосвітніми школами І-ІІІ ступенів, дитячою музичною та професійно-технічною шко лами, діють три дитячі садки.
Гостинно відчиняють двері для всіх бажаючих районний та міський будинки культури, районна бібліотека, музей.
У 2004 році реконструйовано міський стадіон, облаштовано його сучасними пластиковими кріслами для глядачів.
Функціонують районна лікарня, поліклініка, розвинена мережа аптек.
З 2003 року виходить міська газета «Поштова вулиця».
Бершадь поступово змінює своє обличчя, впорядковується. Місто не раз перемагало у конкурсах на кращий благоустрій території. Якщо в 2006 році воно зайняло друге місце, то з 2007-го утримує першість.
Наше місто – батьківщина багатьох відомих людей. Серед них – державні та громадські діячі Анатолій Матвієнко, Марина Ставнійчук, письменники Микола Студецький, Меїр Альбертон, Володимир Красіленко, генерали Павло Дісяк, Віктор Вінниченко, професори, доктори наук Богдан Єгоров, Тетяна Татарчук, Матвій Гейзер, народна артистка України Олександра Фоменко та багато інших. Всі вони гідно представляли і представляють рідне місто на теренах України і світу.
У 2000 році Постановою Кабінету Міністрів України Бершадь віднесено до категорії історичних міст. Своє 550річчя воно зустрічає у невтомній праці на благо людей, незважаючи на різні негаразди, що супроводжують нашу молоду країну і не могли не позначитись на місті. Бершадь впевнено крокує в майбутнє. При цьому не забуває про свою непросту історію, береже і примножує здобутки попередніх поколінь.
Бершадь – історичне місто

Як відомо, Бершадь внесена до Реєстру історичних міст України. Відповідно, це зобов’язує уважно поставитись до минулого нашого міста, його вивчення, популяризації, архітектурного та екологічного захисту історичного середмістя тощо.
В середині ХIV ст. наше Поділля було самостійним князівством, на чолі якого стояла родина князів Коріатовичів. Брати Юрій, Олександр, Костянтин та Федір вдало лавірували між сильними сусідами – Литвою, Волинню і Польщею, орієнтуючись більше на останню. Згодом, литовський князь Вітовт, зосереджуючи усі сили проти Польщі, наділив подільськими землями іншого представника з когорти Гедиміновичів – Дмитра Корибута, сина славнозвісного Ольгерда. Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких. Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у т.ч. в Літині, Могильові, Теплику,Бершаді.
За місцевою традицією часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, адже підтвердження її архівними даними автору допоки не відоме. Можна лише стверджувати, що розташування Бершадісвідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром.
Однак, на рубежі ХV-ХVІ ст. сталася катастрофа: майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами. Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію – козацтво.
В 1569 р. Литва та Польща об’єдналися, що сприяло потужній хвилі шляхетської і селянської колонізації краю.
Знаємо, що протягом XVI ст. у Європі різко зросло споживання. Наші землевласники відреагували оперативно й почали на Брацлавщині випасати худобу на експорт, створювати фільварки, розвивати селітряну промисловість, потрібну для виробництва пороху. Отже, саме власники великих і малих маєтностей мали вирішальний позитивний вплив на розвиток нашого краю. З часом найбільшими землевласниками тут стали князі Збаразькі.
Тільки на Брацлавщині їх володіння обіймали Прилуцький ключ та територію від Погребища до Бершаді, від Ладижина до Немирова.
Можна припустити, що Бершадь та ряд сусідніх із нею волостей потрапили до Збаразьких десь на самому кінці XVI ст. Відомо, що осадчий Збаразького Василь Босий поставив у Бершаді фортецю, яка згодом стала гніздом місцевого козацтва.
Цікаво, що сеймовою ухвалою 1609 р. за значні заслуги перед короною польський магнат Валенти-Александр Калиновський отримав Уманщину. Тож володіння двох знаних родин стикалися саме на Бершадщині, імовірно вздовж річки Південний Буг.
По смерті Єжи Збаразького, пінського старости, королівського кравчого, краківського каштеляна, останнього з роду, вся власність Збаразьких переходить до його тітки Маруші Загоровської, а від неї – до доньки Анни, дружини Костянтина Вишневецького, воєводи руського. Отже, маєтності, у т. ч. й Бершадська волость, потрапили до рук Вишневецьких.
Іван Франко, говорячи про фатальну помилку поляків, зауважував, що Варшава сама ж надсилала коронні війська для знищення козацтва, яке було одним природним захисником кордонів польської та української земель від татар й, відповідно, повинно було бути самим вірним союзником Польщі.
За посилення кордону якраз виступали брати Збаразькі, але марно. “Битися зараз треба, а не просити”, – говорили вони. Їхню позицію можна зрозуміти, адже володіння родини на Брацлавщині безпосередньо виходили до небезпечних південних рубежів. Як відомо, кордон із Туреччиною проходив тоді по річці Саврань. Тобто Бершадь була прикордонною фортецею.
В 1617 р. Річ Посполита опинилася перед загрозою з боку османів, які вислали в Україну свого кращого полководця Іскендер-пашу. Був укладений Бушівський договір, за яким польська сторона брала на себе зобов’язання платити данину татарам, не втручатися у справи Молдавії, Трансільванії та Валахії, заборонити козакам виходити в Чорне море, зруйнувати прикордонні козацькі фортеці Бершадь і Рашків.
Про сумні події 1617 р. розповідає І. Франко у статті “Спалення Бершаді”. Під час польсько-турецьких переговорів у Буші турки скаржилися: здобувши через свою енергію у всяких ділах становище старшини вБершаді, Василь Босий призвичаїв міщан до того, що вони відти почали робити часті напади. Недовго перед тим, наприклад, Босий, узявши в полон свояка одного із турецьких воєвод, демонстративно тримав його в кайданах. Посланці султана Ахмеда скаржилися на зухвальства козаків і виставляли давні і нові шкоди. Під цим приводом вони домагалися знищення містечок, що були осідками козаків. Поляки опиралися вимозі знищити стільки важливих фортець. І тоді турки виголосили ультиматум султана, що коли поляки не згодяться зруйнувати свого містечка Бершаді, розташованого над річкою Аскіякою, прозваною Малим Дніпром, їм велено зірвати переговори. Гонорова шляхта зметикувала, “що легше дійти до миру через шкоду, ніж через війну”. Поляки лише остерігалися, щоб цьому не спротивилися князі Збаразькі, яким належало містечко. Одначе все залагодив великий коронний гетьман Жолкевський. Він домовився із Єжи Збаразьким, котрий на той час перебував зі своїми вояками у розташуванні гетьманських військ. Останній великодушно відступив Бершадь. Тим більше, що після козацького нападу на його маєтки у 1613 р. старший Збаразький став противником козацтва.
Напередодні нищення Бершаді козаків терміново послали у похід, начебто перейняти орду. Тоді посланець князя на прізвище Пясковський прибув з польським загоном до Бершаді. Повідомивши міщан, що їм загрожує напад ворогів, він схилив їх до того, аби схоронилися в безпечніше місце. Сам же, не гаючи часу, велів кільком посвяченим у таємницю людям підпалити містечко.
Нагадаю, що усі міста того часу, як твердив подорожній Павло Алепський, були укріплені. Вони мали вал з дерев’яним частоколом для відбиття атак кінноти, а другий вал – “замок” – мав, звичайно, подвійний ряд укріплень з рівчаком поміж ними. Рештки старих земельних валів-укріплень зберігалися у Бершаді довгий час й, навіть, потрапили до міського герба 1796 року, а також до сучасного герба. Ще у середині минулого століття про наявність валів свідчили спеціалісти, які вели паспортизацію пам’яток історії та культури. Зараз у переліку таких пам’яток району бершадські вали не значаться. Місцеві краєзнавці вказують на правий берег річки Дохно в межах сучасного міського автовокзалу та підприємства “Агромаш”, де розташовують козацьку фортецю.
Після подій 1617 р. краківський літописець Петрицій оповідає, що “козаки, розлючені, не лише до порту і найближчих приморських, а й до внутрішніх міст і сіл турецьких стали проникати, облягати й руйнувати”. Отже, бершадські козаки не знали про замисел шляхти й були впевнені, що місто спалили турки.
Жителі Бершаді були переведені на лівий берег Дохни, де засновано нове містечко. До нього прибуло багато євреїв, які займалися торгівлею, ремісництвом та корчмарством. В історії Бершаді започатковувався етап – становлення торговельно-ремісничого містечка, яким воно й залишилося до XX століття

автор: «Мирослав Щербина»

Історія прізвища Бершадь, Бершадський, Бершадська…

«Прізвище – це, як правило, чоловічий словесний ген, що передається по спадку…»
Представник прізвища Бершадь по праву може гордитися своїми предками, відомості про яких містяться в різних документах, підтверджуючих слід, залишений ними в історії. Щодня ми чуємо, читаємо, виголошуємо або пишемо десятки прізвищ наших друзів, родичів, знайомих, колег. У кожної людини є прізвище, яке записане в паспорті, свідоцтві про народження, брак. Проте, не дивлячись на це, не багато хто з нас замислюється над походженням або віком свого прізвища.

Запам’ятавши з дитинства, ми впродовж всього життя повторюємо її як щось раз і назавжди дане і дуже значиме.Слово «прізвище» — латинського походження. У Римській Імперії воно позначало спільність, що складалася з сім’ї господарів і їх рабів. Інший сенс воно знайшло в середньовічній Європі — під прізвищем стали мати на увазі виключно сім’ю.
Поняття «Члени сім’ї» і «члени прізвища» стали тотожними. Таке саме усвідомлення терміну існувало спочатку і в Росії. Лише до XIX століття слово «прізвище» отримало своє нове значення, що стало сьогодні офіційним і основним: «спадкове родинне іменування, що додається до особистого імені». що стало сьогодні офіційним і основним: «спадкове родинне іменування, що додається до особистого імені».
Прізвище – це не лише спадкове ім’я сім’ї, але і часто її жива історія.
Прізвище Бершадь походить від прадавньої форми слов’янських фамільних прізвиськ, утворених від географічної назви місцевості, походження із якої мав один із предків.
Прізвище Бершадь веде свій початок від топоніма Бершадь, міста, розташованого у Вінницької області на Україні. Швидше за все, засновник роду Бершадь був вихідцем з цього міста. Сам же топонім досить старий, і сенс не розшифрований до цих пір.
Існує припущення, що назва міста походить від тюркського «брег» — «охорона». Є думка, що назва походить від татарського «береш» — «бритва». Деякі етимологи пов’язують топонім з легендою про дочку воєводи — Бершаду, яка очолила захист міста від татар. Можливо також, що назва міста сходить до прізвища німця — Бернша, який першим почав забудову поселення.
Російські прізвища, висхідні до географічних назв, належать до найбільш древніх, деякі з них просліджуються аж до XV століття. Прізвища такого типа спочатку з’явилися в дворянському середовищі. Наприклад, Волконський, Вяземський, Мещерський. Наявність прізвища була не лише питанням статусу і престижу; це пояснювалося ще і тим, що виникала необхідність в закріпленні свого права на володіння яким-небудь маєтком, містом. Відповідно, за основу дворянських прізвищ бралася назва тих місць, якими володіли привілейовані класи.
Топонімічні прізвища були широко поширені і в інших країнах. Проте спочатку вони були прізвиськом, або родинним ім’ям. Такі прізвиська містили в собі інформацію про місце народження людини, його колишнє місце проживання або служби. Як правило, подібні родинні імена передавалися з покоління в покоління і пізніше трансформувалися в прізвище.
Оскільки топонімічні прізвища містили вказівку не лише на приналежність до конкретної сім’ї, але і на відношення до певного географічного об’єкту, то спочатку вони були прикметниками з різними формантами: прізвища на – ський /-цкий і –анінов /-янінов належать в основному знаті і дворянству; прізвища на –ітов /-ічев, -інов, -цев, – яків /-аков, – ников, -ін, -іх /-их – представникам всіх останніх станів.
Про точне місце і час виникнення прізвища Бершадь в даний час говорити складно, оскільки процес формування прізвищ був досить тривалим. Проте, прізвище Бершадь є чудовим пам’ятником слов’янської писемності і культури

автор: «Г. Іванченко, член НСЖУ»

Бершадщина у Великій Вітчизняній Війні (1941-1945 рр.)

Перші бої 18-ї армії популярні видання висвітлюють скупо. Відомо, що перед початком війни вона переміщувалася із тилових округів до складу другого ешелону військ. Маючи гірські стрілецькі дивізії, ця сила була розрахована для війни в румунських Карпатах, але бойова обстановка виявилася не передбачуваною. Аби не потрапити в оточення, 18-та армія змушена була відступати з Північної Буковини на Південне Поділля.
18-та (гірська) армія (командуючий – генерал-лейтенант А. Смирнов, начальник штабу – генерал-майор В. Колпакчі; командування – на основі управління Харківського ВО) мала у своєму складі гірський стрілецький корпус (у т. ч. сумнозвісну 60-ту дивізію, командуючий якої генерал-майор Маркіс Саліхов здався в полон), а також механізований корпус. Вона перебувала в процесі подальшого формування та доукомплектування.
До речі, в липневі дні відступу в райцентрі Джулинці деякий час перебував штаб 18-ї армії. Також до її складу входив стрілецький корпус майбутнього визволителя нашого краю генерала К. Коротєєва.
Відступ армії прискорився тоді, коли, окрім небезпеки нависаючого фронту з півночі, ворог з’явився з південного заходу, активізувавшись 19 липня і форсувавши Дністер у районі Могилева-Подільського. Аби зберегти “вікно” для відступу трьох армій, почали переміщувати до Христинівки, у т. ч. через нашу Тернівку, 2-й мехкорпус дев’ятої армії.
Ворог вів себе самовпевнено і авантюрно, інколи тільки створюючи видимість оточення за допомогою невеликих мобільних груп, але спричинював цим значну паніку серед частин і з’єднань, про що повідомляв у ті дні командуючий Південним фронтом генерал армії І. Тюлєнєв.
Тим часом, 21 липня німецький танковий клин розвернувся від Білої Церкви на південь, і 18-та армія була приречена на подальший відступ. Вже й на лінії Христинівка-Кодима-Дністер без забраних резервів утримувати й завдавати ударів по ворогу стало неймовірно важко. 27 липня німці досягли Тернівки, на наступний день – Джулинки. Розпочався відступ на рубіж Христинівка-Гайворон. Так радянські частини відступили з Бершадщини, намагаючись вирівняти та з’єднати лінію фронту Південно-Західного напрямку.
Другий секретар Бершадського райкому КП(б)У І. Санжаров писав у своїх спогадах після війни, як в тій непрогнозованій та неспокійній обстановці йому довелося очолити евакуаційну кампанію, підбирати групу партійних і радянських працівників для можливої роботи в умовах окупації. Трактори, комбайни, худобу та інші цінності – все це було наказано вивезти, а що не піддавалося евакуації – негайно знищити.
Спирт із цистерн спиртового заводу було вилито в річку, а державний млин, який був поруч – спалено. Цукровий завод замінували.
Евакуація здійснювалася вузькоколійкою. Вздовж лісового масиву цукрозавод-залізнична станція уБершаді стояло декілька зеніток для прикриття з повітря евакуації, та пізніше солдати отримали наказ відступати в район Умані. Куди заїхало цінне обладнання із наших підприємств, ніхто не знає. Враховуючи напрямки ударів німецьких військ, їх угорських і румунських сателітів, найбільш імовірно, що воно було перехоплене і вивезене в тил ворога.
Евакуаційна кампанія відбувалася і в Джулинському районі. Наприклад, із Шляхової, згадував І. Запорожець, евакуювали молодь, техніку, худобу. У тил йшли пішки. Не близьким був шлях. За Луганськом, нарешті, зупинилися. Пізніше багато хто повернувся по окупованій вже ворогом території додому.
Перші вороги, які в’їхали рано вранці 29 липня 1941 р. в Бершадь, були на мотоциклах і велосипедах, добре обмундировані та задоволені. Це – передові угорські частини.
1 серпня 1941 року правобережна Бершадщина, включно із райцентром, відійшла до союзниці німців – Румунії. Лівобережжя Бугу залишилося під контролем нацистів і ввійшло до складу рейхскомісаріату “Україна”.
Розпочиналися безправні й трагічні роки окупації.
Окупаційний “новий порядок”
Політичні та економічні цілі війни німецького нацизму проти СРСР визначили його політичні та економічні плани на захопленій радянській території. Все це мовою окупантів називалося “новим порядком”. Під цим нацисти розуміли завчасно сплановану систему політичних, ідеологічних, економічних та військових заходів, що по суті передбачали повну ліквідацію політичної незалежності, державності, економічний визиск захоплених земель, расову дискримінацію населення.
Остаточні плани стосовно політичної долі України були з’ясовані на таємній нараді за участю німецького лідера А. Гітлера 16 липня 1941 р. Фюрер оголосив своє бачення розчленування територій колишньої Української РСР поміж Німеччиною та Румунією.
Переважна більшість окупованих українських земель увійшла до рейхскомісаріату “Україна”, який був створений в серпні 1941-го. Лівобережжя сучасної Бершадщини стало складовою частиною гебітскомісаріату “Гайсин” генералбецирку (генеральної округи) “Житомир”, як їх найпівденніший район – Джулинський. Правобережжя сучасної Бершадщини опинилося в складі румунської Трансністрії (Задністров’я) та її Балтського повіту.
Нацистські керівники не збиралися ділитися владою з українцями. Гітлер, який особисто побував на Вінниччині, захоплювався багатствами України, родючою землею. Він наголосив, що впродовж наступних десятиліть не може бути й мови про незалежну Україну. Особливо його вразили врожаї пшениці, пасовища для худоби, поклади корисних копалин. Завдяки цим багатствам фашисти сподівалися побудувати нову “Велику Германію”. Розпочалося економічне пограбування України. Як приклад: вивезення зерна. У нас в області під час обмолоту врожаю 1942 р. окупантами видавався лише щомісячний пайок – по 12 кг хліба і круп на одну особу.
Після того як увесь урожай нацисти вивезли, залишивши лише насіннєвий фонд, видачу навіть тих вищеназваних продуктових пайків було призупинено.
Ще до початку нападу на СРСР німці запланували знищення на майбутніх окупованих територіях комуністів, євреїв, саботажників, терористів, фактично усіх, хто підпадав під встановлені соціальні, політичні чи расові ознаки ворогів рейху. Як виявилося, допомагати окупантам зголосилася певна частина місцевого населення, особливо із тих, хто сам безпосередньо, або його родичі, зазнали протягом 30-х років багато лиха та переслідування з боку радянської влади. Колаборанти заплямували себе тим, що доносили на колишніх активістів, а також брали участь у знищенні мирних жителів, у першу чергу євреїв. Безумовно, участь частини українського населення у холокості є ганебною плямою в історії українського народу. Так само треба зазначити: багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв, переховували їх, надавали допомогу.
Окупанти створили в Бершаді та Джулинці районні управи, жандармські комендатури, загони поліції з місцевих, групи німецького гестапо і румунської сигуранци. В Бершаді розташувався гарнізон румунської регулярної армії.
В Усті, Війтівці та інших селах почали діяти комендатури, охоронні взводи жандармів і солдат. Всюди створені сільські управи із старостою на чолі та групи поліцаїв. Колгоспи залишилися на місці. Місцевих жителів окупанти примушували збирати пшеницю та інші зернові і просапні культури, незібрані або понівечені в ході боїв та відступу Червоної Армії, для новоявлених властей.
Окрім соціально-економічного визиску, нацисти запланували винищити в Україні й освітню систему та пограбувати культурні цінності. Наприклад, видавалися накази про закриття усіх радянських шкіл з міркувань відлучення українців від повноправного положення в суспільстві. Єдино можливою могла бути професійна освіта, та й то реально не втілена на практиці.
Уманська трагедія
В українському суспільстві, яке пережило голодомор 1932-1933 рр., сталінські чистки та репресії, на початку війни склалася неоднозначна ситуація певного вичікування та громадяни України швидко переконалися у нелюдяній суті чужої ідеології та їхніх способів управління. Першим свідченням безжалісності, у дусі “знищення біологічної сили українців”, стала уманська трагедія, яка безпосередньо дотикалася земель нашого району і про яку місцеві жителі добре знали, адже, окрім уманського табору для військовополонених, нацисти організували його відділення у Тернівці.
Справа в тому, що 30 липня 1941 р. перша танкова група ворога розпочала активний наступ-таран від Києва на південь, а вже 2 серпня вона вийшла в район Первомайська й перерізала шляхи відступу на схід двом радянським арміям. У той самий час інша німецька армія, просуваючись вздовж Бугу, на рубежі річок Синюха і Буг у районі Тернівки, Вільшанки, Первомайська оточила й узяла в полон велику кількість військовослужбовців із частин 18-ї армії. Ще одна німецька армія просунулася від Дністра до Балти і далі. Кільце великого оточення замкнулося. Після тижневих боїв в лабети ворога потрапило більше 100 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії.
Полонених утримували в уманському таборі – “уманській ямі”, частину перевели до тернівського табору, відомого як “тернівський двір”. Їх тримали в нелюдських умовах під відкритим небом за колючим дротом. Люди гинули, як мухи – від ран, виснаження, хвороб. По селах пішли чутки про табори. Невелику частину полонених вдалося врятувати місцевим жителям, інші загинули тут чи потрапили до концтаборів на території Польщі.

Холокост
Актом антигуманного, расистського характеру стала поява у Бершаді гетто для єврейського населення. В 1939р. община євреїв у містечку складала 4271 особа. Після приходу німецько-румунських загарбників у нижній частині міста – Долині з’явилася територія, вихід з якої карався смертю. Восени 1941-го біля Бершадізупинилася багатотисячна колона євреїв, депортованих з Бессарабії та Буковини. Їх поселили у містечку. Так у гетто з’явилося майже 20 тисяч депортованих з Румунії, а також з Одеської області. Бершадське гетто стало одним із найбільших у Трансністрії.
Переселенців з Румунії розмістили в хатах місцевих євреїв по 15-20 чоловік в одній кімнаті.
В’язнів залучали до примусових робіт, за які не платили, тож вони змушені вимінювати речі на харчі або працювати у місцевих селян, ризикуючи бути розстріляними за перебування поза гетто. В центрі гетто був невеликий ринок, на який попервах допускали українських селян з харчами.
В першу зиму окупації під час епідемії тифу загинуло більше половини населення гетто: восени 1941 р. у ньому було 25 тисяч чол., а у серпні 1942-го залишилося майже 10 тисяч. Вмирало щодня по 150-200 чол. Їх поховали в 6 братських могилах.
В 1941-1942 рр. командиром румунської жандармерії в Бершаді був лейтенант Георге Петреску, який намагався хоч якось полегшити долю приречених. Наступні командири ввели жорстокий режим ізоляції гетто, оточивши його ровом та колючим дротом, завдаючи в’язням насилля та здійснюючи жорстокі грабежі. Вимоги німців до румунської влади щодо тотальної ліквідації євреїв у бершадському гетто не були виконані, але вбивства їх поширилися з весни 1943-го, коли у Бершаді розмістилося відділення німецького гестапо.
Не тільки на окупованій території бершадці боролися проти окупантів. Всього майже 17 тисяч мешканців краю хоробро билися на фронтах Великої Вітчизняної. Про їх героїзм свідчить той факт, що більше 8 тисяч земляків нагороджено високими бойовими нагородами. Так, на Південно-Західному фронті відзначилися мужністю наші земляки А. Комар, М.Яковлєва, О.Левіцька, М.Журавльов та інші.
Бершадці у цей час перебували і на інших ділянках великої боротьби, але теж виявляли героїзм, самовідданість. Серед них – М.Пташинський, Г.Матвієнко, В.Гуляницька, М.Сопільняк, Д.Лісіцин.
18-річною дівчиною пішла на фронт медсестра Н. Тартачна. Вона брала участь у боях під Москвою, де винесла з поля бою понад 200 поранених. Рятувала життя воїнів під Курськом, Орлом, дійшла до Берліна.
7 Героїв Радянського Союзу виростила і виховала Бершадщина: С.І. Бойко (уродженець с. Флорино), М.О. Воронцов (с. М’якохід), Г.Л. Івашко (с. Мала Киріївка), Д.А. Ковальчук (с.Кидрасівка), П.Л. Лещенко (с. Михайлівка), А.Г. Наконечний (с. Ладижин – нині місто; перед війною працював агрономом сортодільниці на Бершадському цукрозаводі), П.І. Ніколаєнко (с. Мітлинці Гайсинського району; працював у Бершадському районному відділі міліції). Тільки С. І. Бойко та Д. А. Ковальчук повернулися з фронту. Віддав своє життя за Батьківщину й повний кавалер ордена Слави Ф.К. Шевчук із Флорино.
Всього не повернулися з фронту майже 8650 уродженців Бершадщини, у тому числі 220 партизан і підпільників.
На початку 1944 р. розгорнулося остаточне визволення Правобережної України, у тому числі нашого краю. Про ті знаменні події, зокрема, розповідалося нами в статті “У ті дні над Бугом” (“Бершадський край”).
Вже з 15 березня 1944-го в Бершаді діяла радянська влада. Тоді ж польовий військкомат призвав чоловіків віком до 50 років у діючу армію.
Хочу зупинитися на такому важливому факті, як часто невиправдано підозріле й зневажливе ставлення солдатів та офіцерів, керівництва армії та країни до українців, які попередні роки змушені були перебувати на окупованій території. Їх вважали зрадниками чи посібниками ворога. Сталін та Жуков навіть планували величезні депортації українців до Сибіру.
Цілими селами мобілізовувалася і тут же, без відповідного навчання, озброєння, обмундирування, кидалася в бій молодь, яка тільки-но підросла, цвіт і майбутнє України. Саме так загинули сотні наших земляків під Яссами.
Протягом літа 1944 – весни 1945 рр., тобто на останньому етапі Великої Вітчизняної, радянські війська не тільки вигнали загарбників із території СРСР, але й разом із союзниками завершили війну у Будапешті, Празі, Відні та Берліні.
9 травня 1945 р. у присутності радянських повноважних представників був виголошений Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Цим покладено остаточний кінець війні. Це була Перемога.
Перемога прийшла, вона далася ціною величезних жертв і напруження усіх сил держави та суспільства. Український народ, у тому числі наші земляки, усі радянські люди сподівалися на повоєнні зміни, на покращення життя, але сталінізм зберігся, й до змін було ще далеко. Головне – Україна вижила, вистояла й, нехай за партійної диктатури, але сподівалася на краще, на зростання добробуту, мирну працю своїх громадян.
Автор Мирослав Щербина

Підпільна та партизанська боротьба в районі

Одразу із приходом окупаційних властей у серпні 1941 року почали з’являтися підпільні комуністичні групи в ряді сіл району по праву сторону П.Бугу і в самій Бершаді. Одним із організаторів комуністичного підпілля на румунській частині Бершадщини став Олександр Родіонович Пилипчук, який перед війною працював у сільській кооперації. Пилипчук, створивши підпільну групу в Осіївці, перебрався на нелегальну квартиру в Бершадь, де налагодив зв’язки з надійними людьми – прибічниками радянської влади.
Незабаром тут виникло кілька підпільних об’єднань. Так, групою серед працівників Бершадської МТС керував В.Глущенко. На Флорино підпільників очолювали І.Красножон та К.Пустовойтов, на Пилипонівці – Я.Гусляков, у самому містечку – Л.Воскобойник та І.Добровольський.
На об’єднаному засіданні керівників груп було створено раду по керівництву підпільною боротьбою на території Бершадського району, яку очолив О. Пилипчук. До її складу в різні періоди входили: Яків Таліс, Іван Добровольський, Никифор Друзь, Яків Гусляков, Карпо Пустовойтов, Михайло Драпак, Віктор Цуркан, Олександр Романченко, Наум Ферштендікер. Всі, хто вступав у підпільну організацію, приймали присягу.
Підпільники Осіївки гуртувалися навколо місцевого вчителя К.Бойчука. Ще одну осіївську групу підпільників очолив Д.Постоловський. В Усті з’явились антифашистські групи на чолі з І.Козаренко, В. Григор’євим, Ю.Лебідем. Устяни мали тісні зв’язки з підпільниками Лугової, якими керував В.Цуркан. До складу цієї групи входила 80-річна Ганна Шмерчук, котра зберігала прапор місцевого колгоспу, переховувала для партизан радіоприймач. Великим авторитетом серед підпільників користувалась лікар Фаїна Соколова. Вона була рішучою людиною, брала участь у диверсіях, діставала в комендатурі бланки для документів, перевозила зброю, лікувала партизан, влаштовувала в Усті перебіжчиків з-за Бугу.
В Кидрасівці підпільну групу створив А.Колісник. У Поташні діяла група О.Ткачука та Я.Мазура. УБаланівці, Бирлівці, Сумівці – група Сміливого (Гната Вуйчака). В Михайлівці та Романівці – група С.Чернеги. У Яланці – підпільна антифашистська група на чолі з І.Балановським. Активно діяли підпільники П’ятківки, Великої Киріївки та багатьох інших сіл.
Тим часом, наприкінці 1941 р. створюються підпільні групи й по іншу сторону Бугу – в Тернівці (керівник – Д.Серков), Березівці (П.Роїк), Дяківці (І.Кириченко), Серединці (Ф.Коваль), Теофилівці (М.Худолій), Тирлівці(А.Думанська), М’якоході (М.Осипчук), Чернятці (Х.Года). Тоді ж розгортає свою діяльність підпільна організація у Джулинці, на чолі якої стали Максим Корнійчук (Саша Жалов) та Флор Волощук.
Серединчанин Максим Сергійович Корнійчук перед війною працював в Удичській школі. Під час наступу ворога він отримав завдання підірвати цукрозавод, але його викрили.
Пізніше Корнійчук потрапив до табору для військовополонених в Умані.
Втік. Знов був схоплений, але за допомогою підпілля визволений з-під арешту жандармів. Вів роботу в Гайвороні, Теплику, Джулинці.
Отже, всього на території району під час війни діяли 22 підпільні організації, які нараховували в своїх рядах 700 патріотів.
В травні 1942 року з ініціативи М.Корнійчука створюється міжрайонний підпільний комітет, який координував дії партизан і підпільників 4-х районів. Влітку 1942 р. під керівництвом М.Корнійчука організовується партизанський загін, бази якого знаходилися біля Тернівки та х. Цегельня (с. Серединка).
Партизани нападали на жандармські пости, управи, знищували ворожу техніку. Після нападів часто з’являвся напис: «Це зробили партизани Саші Жалова». Відбувся важкий бій із групою німців біляМ’якоходу. На початку вересня 1943 р. на території Джулинського району з’явив – ся партизанський загін А.Кондратюка, з яким загін Корнійчука об’єднався.
В березні 1943 р. в Бершаді почала діяти підпільна друкарня, в якій було надруковано 150 листівок, зведень радянського інформбюро про героїчні дії Радянської армії на фронтах війни. Підпільна друкарня перебувала в будинку Бузі Олевич, яку потім розстріляли окупанти. Не зумівши знайти друкарню, окупанти провели масові облави, заарештували понад сто чоловік, багатьох з яких розстріляли.
Чимало клопотів окупантам завдавала молодіжна підпільна група, яку очолював Борис Нижник, відомий як Роман Бурий. Йому вдалося покласти листівки навіть на стіл румунського коменданта Джекерару. І хоч не хотів, а довелося тому прочитати проголошену союзниками по антифашистській коаліції «Декларацію про відповідальність окупантів за звірства». Відважний керівник молодіжної групи був зраджений й потрапив до рук жандармів. Після нелюдських знущань він був розстріляний.
Б.Нижник посмертно нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Були заарештовані і страчені підпільники та керівники груп К.Пустовойтов, В.Глущенко, Г.Бойко, І.Добровольський, Г. і Є.П’ятківські, Л.Воскобойник, А.Алстман, Ф.Соколова, І.Козаренко, О.Бондар, К.Бойчук та інші. Після другого арешту розстріляли баланівського ватажка Г. Вуйчака. Підпілля значно постраждало, але збереглося.
Несподіваний арешт і страта О.Пилипчука змусили впритул взятися за створення загону тільки восени 1943 р.
Командиром загону став Степан Онуфрійович Печений, родом із Джулинки. В загоні було багато червоноармійців із табору в Тернівці. Дуже швидко загін виріс до 50 чоловік, його поділили на взводи (А.Стасюк, Г.Чернега, Ф.Євдокимов, П.Малішевсь – кий, Н.Ладиженський, П.Космин). До речі, у цьому загоні розвідником і радистом був уродженець с. Осіївки, майбутній лауреат Ленінської премії Олександр Романченко.
Загін почав здійснювати рейди по району. Було розгромлено прикордонний пікет у Берізках-Бершадських(23 жовтня 1943 р.), завдано удару по Устянській комендатурі.
19 листопада 1943 р. великий каральний загін, який об’єднував кілька сот румунських солдат і жандармів, раптово оточив хутір Сталінку (тепер село Партизанське). В результаті розправ та розстрілів закладнів загинув 31 житель хутора і села Осіївки.
Але селяни не видали партизан.
19 грудня 1943 року відбувся бій загону Печеного із румунськими карателями.
Через сум’яття румуни втратили понад 140 чоловік. Однак і партизани втратили багатьох, серед них і свого керівника. Печений був смертельно поранений та помер, хоча його намагалися врятувати, переправивши до лікаря у село Вовчок. Частина партизан Печеного приєдналася до інших загонів, наприклад загону «Буревісник» у гетьманівських лісах. Також утворився новий загін на чолі з Андрієм Колісником.
В партизанських загонах воювали з окупантами 200 наших земляків, в підпільних диверсійних групах – близько 450 осіб, було біля тисячі учасників інших форм боротьби. В боях з ворогом загинули 150 народних месників.
Партизани і підпільники знищили до 2 тисяч ворожих солдатів та офіцерів, здійснили велику кількість диверсій на залізниці, на промислових підприємствах, в общинах сіл, захоплюючи багато ворожої зброї.

автор: «Лариса ЮЩЕНКО, молодший науковий співробітник музею»

Бершадь – історичне місто

Як відомо, Бершадь внесена до Реєстру історичних міст України. Відповідно, це зобов’язує уважно поставитись до минулого нашого міста, його вивчення, популяризації, архітектурного та екологічного захисту історичного середмістя тощо.
В середині ХIV ст. наше Поділля було самостійним князівством, на чолі якого стояла родина князів Коріатовичів. Брати Юрій, Олександр, Костянтин та Федір вдало лавірували між сильними сусідами – Литвою, Волинню і Польщею, орієнтуючись більше на останню. Згодом, литовський князь Вітовт, зосереджуючи усі сили проти Польщі, наділив подільськими землями іншого представника з когорти Гедиміновичів – Дмитра Корибута, сина славнозвісного Ольгерда. Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких. Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у т.ч. в Літині, Могильові, Теплику,Бершаді.
За місцевою традицією часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, адже підтвердження її архівними даними автору допоки не відоме. Можна лише стверджувати, що розташування Бершадісвідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром.
Однак, на рубежі ХV-ХVІ ст. сталася катастрофа: майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами. Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію – козацтво.
В 1569 р. Литва та Польща об’єдналися, що сприяло потужній хвилі шляхетської і селянської колонізації краю.
Знаємо, що протягом XVI ст. у Європі різко зросло споживання. Наші землевласники відреагували оперативно й почали на Брацлавщині випасати худобу на експорт, створювати фільварки, розвивати селітряну промисловість, потрібну для виробництва пороху. Отже, саме власники великих і малих маєтностей мали вирішальний позитивний вплив на розвиток нашого краю. З часом найбільшими землевласниками тут стали князі Збаразькі.
Тільки на Брацлавщині їх володіння обіймали Прилуцький ключ та територію від Погребища до Бершаді, від Ладижина до Немирова.
Можна припустити, що Бершадь та ряд сусідніх із нею волостей потрапили до Збаразьких десь на самому кінці XVI ст. Відомо, що осадчий Збаразького Василь Босий поставив у Бершаді фортецю, яка згодом стала гніздом місцевого козацтва.
Цікаво, що сеймовою ухвалою 1609 р. за значні заслуги перед короною польський магнат Валенти-Александр Калиновський отримав Уманщину. Тож володіння двох знаних родин стикалися саме на Бершадщині, імовірно вздовж річки Південний Буг.
По смерті Єжи Збаразького, пінського старости, королівського кравчого, краківського каштеляна, останнього з роду, вся власність Збаразьких переходить до його тітки Маруші Загоровської, а від неї – до доньки Анни, дружини Костянтина Вишневецького, воєводи руського. Отже, маєтності, у т. ч. й Бершадська волость, потрапили до рук Вишневецьких.
Іван Франко, говорячи про фатальну помилку поляків, зауважував, що Варшава сама ж надсилала коронні війська для знищення козацтва, яке було одним природним захисником кордонів польської та української земель від татар й, відповідно, повинно було бути самим вірним союзником Польщі.
За посилення кордону якраз виступали брати Збаразькі, але марно. “Битися зараз треба, а не просити”, – говорили вони. Їхню позицію можна зрозуміти, адже володіння родини на Брацлавщині безпосередньо виходили до небезпечних південних рубежів. Як відомо, кордон із Туреччиною проходив тоді по річці Саврань. Тобто Бершадь була прикордонною фортецею.
В 1617 р. Річ Посполита опинилася перед загрозою з боку османів, які вислали в Україну свого кращого полководця Іскендер-пашу. Був укладений Бушівський договір, за яким польська сторона брала на себе зобов’язання платити данину татарам, не втручатися у справи Молдавії, Трансільванії та Валахії, заборонити козакам виходити в Чорне море, зруйнувати прикордонні козацькі фортеці Бершадь і Рашків.
Про сумні події 1617 р. розповідає І. Франко у статті “Спалення Бершаді”. Під час польсько-турецьких переговорів у Буші турки скаржилися: здобувши через свою енергію у всяких ділах становище старшини вБершаді, Василь Босий призвичаїв міщан до того, що вони відти почали робити часті напади. Недовго перед тим, наприклад, Босий, узявши в полон свояка одного із турецьких воєвод, демонстративно тримав його в кайданах. Посланці султана Ахмеда скаржилися на зухвальства козаків і виставляли давні і нові шкоди. Під цим приводом вони домагалися знищення містечок, що були осідками козаків. Поляки опиралися вимозі знищити стільки важливих фортець. І тоді турки виголосили ультиматум султана, що коли поляки не згодяться зруйнувати свого містечка Бершаді, розташованого над річкою Аскіякою, прозваною Малим Дніпром, їм велено зірвати переговори. Гонорова шляхта зметикувала, “що легше дійти до миру через шкоду, ніж через війну”. Поляки лише остерігалися, щоб цьому не спротивилися князі Збаразькі, яким належало містечко. Одначе все залагодив великий коронний гетьман Жолкевський. Він домовився із Єжи Збаразьким, котрий на той час перебував зі своїми вояками у розташуванні гетьманських військ. Останній великодушно відступив Бершадь. Тим більше, що після козацького нападу на його маєтки у 1613 р. старший Збаразький став противником козацтва.
Напередодні нищення Бершаді козаків терміново послали у похід, начебто перейняти орду. Тоді посланець князя на прізвище Пясковський прибув з польським загоном до Бершаді. Повідомивши міщан, що їм загрожує напад ворогів, він схилив їх до того, аби схоронилися в безпечніше місце. Сам же, не гаючи часу, велів кільком посвяченим у таємницю людям підпалити містечко.
Нагадаю, що усі міста того часу, як твердив подорожній Павло Алепський, були укріплені. Вони мали вал з дерев’яним частоколом для відбиття атак кінноти, а другий вал – “замок” – мав, звичайно, подвійний ряд укріплень з рівчаком поміж ними. Рештки старих земельних валів-укріплень зберігалися у Бершаді довгий час й, навіть, потрапили до міського герба 1796 року, а також до сучасного герба. Ще у середині минулого століття про наявність валів свідчили спеціалісти, які вели паспортизацію пам’яток історії та культури. Зараз у переліку таких пам’яток району бершадські вали не значаться. Місцеві краєзнавці вказують на правий берег річки Дохно в межах сучасного міського автовокзалу та підприємства “Агромаш”, де розташовують козацьку фортецю.
Після подій 1617 р. краківський літописець Петрицій оповідає, що “козаки, розлючені, не лише до порту і найближчих приморських, а й до внутрішніх міст і сіл турецьких стали проникати, облягати й руйнувати”. Отже, бершадські козаки не знали про замисел шляхти й були впевнені, що місто спалили турки.
Жителі Бершаді були переведені на лівий берег Дохни, де засновано нове містечко. До нього прибуло багато євреїв, які займалися торгівлею, ремісництвом та корчмарством. В історії Бершаді започатковувався етап – становлення торговельно-ремісничого містечка, яким воно й залишилося до XX століття

автор: «Мирослав Щербина»

Історія прізвища Бершадь, Бершадський, Бершадська…

«Прізвище – це, як правило, чоловічий словесний ген, що передається по спадку…»
Представник прізвища Бершадь по праву може гордитися своїми предками, відомості про яких містяться в різних документах, підтверджуючих слід, залишений ними в історії. Щодня ми чуємо, читаємо, виголошуємо або пишемо десятки прізвищ наших друзів, родичів, знайомих, колег. У кожної людини є прізвище, яке записане в паспорті, свідоцтві про народження, брак. Проте, не дивлячись на це, не багато хто з нас замислюється над походженням або віком свого прізвища.

Запам’ятавши з дитинства, ми впродовж всього життя повторюємо її як щось раз і назавжди дане і дуже значиме.Слово «прізвище» — латинського походження. У Римській Імперії воно позначало спільність, що складалася з сім’ї господарів і їх рабів. Інший сенс воно знайшло в середньовічній Європі — під прізвищем стали мати на увазі виключно сім’ю.
Поняття «Члени сім’ї» і «члени прізвища» стали тотожними. Таке саме усвідомлення терміну існувало спочатку і в Росії. Лише до XIX століття слово «прізвище» отримало своє нове значення, що стало сьогодні офіційним і основним: «спадкове родинне іменування, що додається до особистого імені». що стало сьогодні офіційним і основним: «спадкове родинне іменування, що додається до особистого імені».
Прізвище – це не лише спадкове ім’я сім’ї, але і часто її жива історія.
Прізвище Бершадь походить від прадавньої форми слов’янських фамільних прізвиськ, утворених від географічної назви місцевості, походження із якої мав один із предків.
Прізвище Бершадь веде свій початок від топоніма Бершадь, міста, розташованого у Вінницької області на Україні. Швидше за все, засновник роду Бершадь був вихідцем з цього міста. Сам же топонім досить старий, і сенс не розшифрований до цих пір.
Існує припущення, що назва міста походить від тюркського «брег» — «охорона». Є думка, що назва походить від татарського «береш» — «бритва». Деякі етимологи пов’язують топонім з легендою про дочку воєводи — Бершаду, яка очолила захист міста від татар. Можливо також, що назва міста сходить до прізвища німця — Бернша, який першим почав забудову поселення.
Російські прізвища, висхідні до географічних назв, належать до найбільш древніх, деякі з них просліджуються аж до XV століття. Прізвища такого типа спочатку з’явилися в дворянському середовищі. Наприклад, Волконський, Вяземський, Мещерський. Наявність прізвища була не лише питанням статусу і престижу; це пояснювалося ще і тим, що виникала необхідність в закріпленні свого права на володіння яким-небудь маєтком, містом. Відповідно, за основу дворянських прізвищ бралася назва тих місць, якими володіли привілейовані класи.
Топонімічні прізвища були широко поширені і в інших країнах. Проте спочатку вони були прізвиськом, або родинним ім’ям. Такі прізвиська містили в собі інформацію про місце народження людини, його колишнє місце проживання або служби. Як правило, подібні родинні імена передавалися з покоління в покоління і пізніше трансформувалися в прізвище.
Оскільки топонімічні прізвища містили вказівку не лише на приналежність до конкретної сім’ї, але і на відношення до певного географічного об’єкту, то спочатку вони були прикметниками з різними формантами: прізвища на – ський /-цкий і –анінов /-янінов належать в основному знаті і дворянству; прізвища на –ітов /-ічев, -інов, -цев, – яків /-аков, – ников, -ін, -іх /-их – представникам всіх останніх станів.
Про точне місце і час виникнення прізвища Бершадь в даний час говорити складно, оскільки процес формування прізвищ був досить тривалим. Проте, прізвище Бершадь є чудовим пам’ятником слов’янської писемності і культури

автор: «Г. Іванченко, член НСЖУ»

Бершадщина у Великій Вітчизняній Війні (1941-1945 рр.)

Перші бої 18-ї армії популярні видання висвітлюють скупо. Відомо, що перед початком війни вона переміщувалася із тилових округів до складу другого ешелону військ. Маючи гірські стрілецькі дивізії, ця сила була розрахована для війни в румунських Карпатах, але бойова обстановка виявилася не передбачуваною. Аби не потрапити в оточення, 18-та армія змушена була відступати з Північної Буковини на Південне Поділля.
18-та (гірська) армія (командуючий – генерал-лейтенант А. Смирнов, начальник штабу – генерал-майор В. Колпакчі; командування – на основі управління Харківського ВО) мала у своєму складі гірський стрілецький корпус (у т. ч. сумнозвісну 60-ту дивізію, командуючий якої генерал-майор Маркіс Саліхов здався в полон), а також механізований корпус. Вона перебувала в процесі подальшого формування та доукомплектування.
До речі, в липневі дні відступу в райцентрі Джулинці деякий час перебував штаб 18-ї армії. Також до її складу входив стрілецький корпус майбутнього визволителя нашого краю генерала К. Коротєєва.
Відступ армії прискорився тоді, коли, окрім небезпеки нависаючого фронту з півночі, ворог з’явився з південного заходу, активізувавшись 19 липня і форсувавши Дністер у районі Могилева-Подільського. Аби зберегти “вікно” для відступу трьох армій, почали переміщувати до Христинівки, у т. ч. через нашу Тернівку, 2-й мехкорпус дев’ятої армії.
Ворог вів себе самовпевнено і авантюрно, інколи тільки створюючи видимість оточення за допомогою невеликих мобільних груп, але спричинював цим значну паніку серед частин і з’єднань, про що повідомляв у ті дні командуючий Південним фронтом генерал армії І. Тюлєнєв.
Тим часом, 21 липня німецький танковий клин розвернувся від Білої Церкви на південь, і 18-та армія була приречена на подальший відступ. Вже й на лінії Христинівка-Кодима-Дністер без забраних резервів утримувати й завдавати ударів по ворогу стало неймовірно важко. 27 липня німці досягли Тернівки, на наступний день – Джулинки. Розпочався відступ на рубіж Христинівка-Гайворон. Так радянські частини відступили з Бершадщини, намагаючись вирівняти та з’єднати лінію фронту Південно-Західного напрямку.
Другий секретар Бершадського райкому КП(б)У І. Санжаров писав у своїх спогадах після війни, як в тій непрогнозованій та неспокійній обстановці йому довелося очолити евакуаційну кампанію, підбирати групу партійних і радянських працівників для можливої роботи в умовах окупації. Трактори, комбайни, худобу та інші цінності – все це було наказано вивезти, а що не піддавалося евакуації – негайно знищити.
Спирт із цистерн спиртового заводу було вилито в річку, а державний млин, який був поруч – спалено. Цукровий завод замінували.
Евакуація здійснювалася вузькоколійкою. Вздовж лісового масиву цукрозавод-залізнична станція уБершаді стояло декілька зеніток для прикриття з повітря евакуації, та пізніше солдати отримали наказ відступати в район Умані. Куди заїхало цінне обладнання із наших підприємств, ніхто не знає. Враховуючи напрямки ударів німецьких військ, їх угорських і румунських сателітів, найбільш імовірно, що воно було перехоплене і вивезене в тил ворога.
Евакуаційна кампанія відбувалася і в Джулинському районі. Наприклад, із Шляхової, згадував І. Запорожець, евакуювали молодь, техніку, худобу. У тил йшли пішки. Не близьким був шлях. За Луганськом, нарешті, зупинилися. Пізніше багато хто повернувся по окупованій вже ворогом території додому.
Перші вороги, які в’їхали рано вранці 29 липня 1941 р. в Бершадь, були на мотоциклах і велосипедах, добре обмундировані та задоволені. Це – передові угорські частини.
1 серпня 1941 року правобережна Бершадщина, включно із райцентром, відійшла до союзниці німців – Румунії. Лівобережжя Бугу залишилося під контролем нацистів і ввійшло до складу рейхскомісаріату “Україна”.
Розпочиналися безправні й трагічні роки окупації.
Окупаційний “новий порядок”
Політичні та економічні цілі війни німецького нацизму проти СРСР визначили його політичні та економічні плани на захопленій радянській території. Все це мовою окупантів називалося “новим порядком”. Під цим нацисти розуміли завчасно сплановану систему політичних, ідеологічних, економічних та військових заходів, що по суті передбачали повну ліквідацію політичної незалежності, державності, економічний визиск захоплених земель, расову дискримінацію населення.
Остаточні плани стосовно політичної долі України були з’ясовані на таємній нараді за участю німецького лідера А. Гітлера 16 липня 1941 р. Фюрер оголосив своє бачення розчленування територій колишньої Української РСР поміж Німеччиною та Румунією.
Переважна більшість окупованих українських земель увійшла до рейхскомісаріату “Україна”, який був створений в серпні 1941-го. Лівобережжя сучасної Бершадщини стало складовою частиною гебітскомісаріату “Гайсин” генералбецирку (генеральної округи) “Житомир”, як їх найпівденніший район – Джулинський. Правобережжя сучасної Бершадщини опинилося в складі румунської Трансністрії (Задністров’я) та її Балтського повіту.
Нацистські керівники не збиралися ділитися владою з українцями. Гітлер, який особисто побував на Вінниччині, захоплювався багатствами України, родючою землею. Він наголосив, що впродовж наступних десятиліть не може бути й мови про незалежну Україну. Особливо його вразили врожаї пшениці, пасовища для худоби, поклади корисних копалин. Завдяки цим багатствам фашисти сподівалися побудувати нову “Велику Германію”. Розпочалося економічне пограбування України. Як приклад: вивезення зерна. У нас в області під час обмолоту врожаю 1942 р. окупантами видавався лише щомісячний пайок – по 12 кг хліба і круп на одну особу.
Після того як увесь урожай нацисти вивезли, залишивши лише насіннєвий фонд, видачу навіть тих вищеназваних продуктових пайків було призупинено.
Ще до початку нападу на СРСР німці запланували знищення на майбутніх окупованих територіях комуністів, євреїв, саботажників, терористів, фактично усіх, хто підпадав під встановлені соціальні, політичні чи расові ознаки ворогів рейху. Як виявилося, допомагати окупантам зголосилася певна частина місцевого населення, особливо із тих, хто сам безпосередньо, або його родичі, зазнали протягом 30-х років багато лиха та переслідування з боку радянської влади. Колаборанти заплямували себе тим, що доносили на колишніх активістів, а також брали участь у знищенні мирних жителів, у першу чергу євреїв. Безумовно, участь частини українського населення у холокості є ганебною плямою в історії українського народу. Так само треба зазначити: багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв, переховували їх, надавали допомогу.
Окупанти створили в Бершаді та Джулинці районні управи, жандармські комендатури, загони поліції з місцевих, групи німецького гестапо і румунської сигуранци. В Бершаді розташувався гарнізон румунської регулярної армії.
В Усті, Війтівці та інших селах почали діяти комендатури, охоронні взводи жандармів і солдат. Всюди створені сільські управи із старостою на чолі та групи поліцаїв. Колгоспи залишилися на місці. Місцевих жителів окупанти примушували збирати пшеницю та інші зернові і просапні культури, незібрані або понівечені в ході боїв та відступу Червоної Армії, для новоявлених властей.
Окрім соціально-економічного визиску, нацисти запланували винищити в Україні й освітню систему та пограбувати культурні цінності. Наприклад, видавалися накази про закриття усіх радянських шкіл з міркувань відлучення українців від повноправного положення в суспільстві. Єдино можливою могла бути професійна освіта, та й то реально не втілена на практиці.
Уманська трагедія
В українському суспільстві, яке пережило голодомор 1932-1933 рр., сталінські чистки та репресії, на початку війни склалася неоднозначна ситуація певного вичікування та громадяни України швидко переконалися у нелюдяній суті чужої ідеології та їхніх способів управління. Першим свідченням безжалісності, у дусі “знищення біологічної сили українців”, стала уманська трагедія, яка безпосередньо дотикалася земель нашого району і про яку місцеві жителі добре знали, адже, окрім уманського табору для військовополонених, нацисти організували його відділення у Тернівці.
Справа в тому, що 30 липня 1941 р. перша танкова група ворога розпочала активний наступ-таран від Києва на південь, а вже 2 серпня вона вийшла в район Первомайська й перерізала шляхи відступу на схід двом радянським арміям. У той самий час інша німецька армія, просуваючись вздовж Бугу, на рубежі річок Синюха і Буг у районі Тернівки, Вільшанки, Первомайська оточила й узяла в полон велику кількість військовослужбовців із частин 18-ї армії. Ще одна німецька армія просунулася від Дністра до Балти і далі. Кільце великого оточення замкнулося. Після тижневих боїв в лабети ворога потрапило більше 100 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії.
Полонених утримували в уманському таборі – “уманській ямі”, частину перевели до тернівського табору, відомого як “тернівський двір”. Їх тримали в нелюдських умовах під відкритим небом за колючим дротом. Люди гинули, як мухи – від ран, виснаження, хвороб. По селах пішли чутки про табори. Невелику частину полонених вдалося врятувати місцевим жителям, інші загинули тут чи потрапили до концтаборів на території Польщі.

Холокост
Актом антигуманного, расистського характеру стала поява у Бершаді гетто для єврейського населення. В 1939р. община євреїв у містечку складала 4271 особа. Після приходу німецько-румунських загарбників у нижній частині міста – Долині з’явилася територія, вихід з якої карався смертю. Восени 1941-го біля Бершадізупинилася багатотисячна колона євреїв, депортованих з Бессарабії та Буковини. Їх поселили у містечку. Так у гетто з’явилося майже 20 тисяч депортованих з Румунії, а також з Одеської області. Бершадське гетто стало одним із найбільших у Трансністрії.
Переселенців з Румунії розмістили в хатах місцевих євреїв по 15-20 чоловік в одній кімнаті.
В’язнів залучали до примусових робіт, за які не платили, тож вони змушені вимінювати речі на харчі або працювати у місцевих селян, ризикуючи бути розстріляними за перебування поза гетто. В центрі гетто був невеликий ринок, на який попервах допускали українських селян з харчами.
В першу зиму окупації під час епідемії тифу загинуло більше половини населення гетто: восени 1941 р. у ньому було 25 тисяч чол., а у серпні 1942-го залишилося майже 10 тисяч. Вмирало щодня по 150-200 чол. Їх поховали в 6 братських могилах.
В 1941-1942 рр. командиром румунської жандармерії в Бершаді був лейтенант Георге Петреску, який намагався хоч якось полегшити долю приречених. Наступні командири ввели жорстокий режим ізоляції гетто, оточивши його ровом та колючим дротом, завдаючи в’язням насилля та здійснюючи жорстокі грабежі. Вимоги німців до румунської влади щодо тотальної ліквідації євреїв у бершадському гетто не були виконані, але вбивства їх поширилися з весни 1943-го, коли у Бершаді розмістилося відділення німецького гестапо.
Не тільки на окупованій території бершадці боролися проти окупантів. Всього майже 17 тисяч мешканців краю хоробро билися на фронтах Великої Вітчизняної. Про їх героїзм свідчить той факт, що більше 8 тисяч земляків нагороджено високими бойовими нагородами. Так, на Південно-Західному фронті відзначилися мужністю наші земляки А. Комар, М.Яковлєва, О.Левіцька, М.Журавльов та інші.
Бершадці у цей час перебували і на інших ділянках великої боротьби, але теж виявляли героїзм, самовідданість. Серед них – М.Пташинський, Г.Матвієнко, В.Гуляницька, М.Сопільняк, Д.Лісіцин.
18-річною дівчиною пішла на фронт медсестра Н. Тартачна. Вона брала участь у боях під Москвою, де винесла з поля бою понад 200 поранених. Рятувала життя воїнів під Курськом, Орлом, дійшла до Берліна.
7 Героїв Радянського Союзу виростила і виховала Бершадщина: С.І. Бойко (уродженець с. Флорино), М.О. Воронцов (с. М’якохід), Г.Л. Івашко (с. Мала Киріївка), Д.А. Ковальчук (с.Кидрасівка), П.Л. Лещенко (с. Михайлівка), А.Г. Наконечний (с. Ладижин – нині місто; перед війною працював агрономом сортодільниці на Бершадському цукрозаводі), П.І. Ніколаєнко (с. Мітлинці Гайсинського району; працював у Бершадському районному відділі міліції). Тільки С. І. Бойко та Д. А. Ковальчук повернулися з фронту. Віддав своє життя за Батьківщину й повний кавалер ордена Слави Ф.К. Шевчук із Флорино.
Всього не повернулися з фронту майже 8650 уродженців Бершадщини, у тому числі 220 партизан і підпільників.
На початку 1944 р. розгорнулося остаточне визволення Правобережної України, у тому числі нашого краю. Про ті знаменні події, зокрема, розповідалося нами в статті “У ті дні над Бугом” (“Бершадський край”).
Вже з 15 березня 1944-го в Бершаді діяла радянська влада. Тоді ж польовий військкомат призвав чоловіків віком до 50 років у діючу армію.
Хочу зупинитися на такому важливому факті, як часто невиправдано підозріле й зневажливе ставлення солдатів та офіцерів, керівництва армії та країни до українців, які попередні роки змушені були перебувати на окупованій території. Їх вважали зрадниками чи посібниками ворога. Сталін та Жуков навіть планували величезні депортації українців до Сибіру.
Цілими селами мобілізовувалася і тут же, без відповідного навчання, озброєння, обмундирування, кидалася в бій молодь, яка тільки-но підросла, цвіт і майбутнє України. Саме так загинули сотні наших земляків під Яссами.
Протягом літа 1944 – весни 1945 рр., тобто на останньому етапі Великої Вітчизняної, радянські війська не тільки вигнали загарбників із території СРСР, але й разом із союзниками завершили війну у Будапешті, Празі, Відні та Берліні.
9 травня 1945 р. у присутності радянських повноважних представників був виголошений Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Цим покладено остаточний кінець війні. Це була Перемога.
Перемога прийшла, вона далася ціною величезних жертв і напруження усіх сил держави та суспільства. Український народ, у тому числі наші земляки, усі радянські люди сподівалися на повоєнні зміни, на покращення життя, але сталінізм зберігся, й до змін було ще далеко. Головне – Україна вижила, вистояла й, нехай за партійної диктатури, але сподівалася на краще, на зростання добробуту, мирну працю своїх громадян.
Автор Мирослав Щербина

Підпільна та партизанська боротьба в районі

Одразу із приходом окупаційних властей у серпні 1941 року почали з’являтися підпільні комуністичні групи в ряді сіл району по праву сторону П.Бугу і в самій Бершаді. Одним із організаторів комуністичного підпілля на румунській частині Бершадщини став Олександр Родіонович Пилипчук, який перед війною працював у сільській кооперації. Пилипчук, створивши підпільну групу в Осіївці, перебрався на нелегальну квартиру в Бершадь, де налагодив зв’язки з надійними людьми – прибічниками радянської влади.
Незабаром тут виникло кілька підпільних об’єднань. Так, групою серед працівників Бершадської МТС керував В.Глущенко. На Флорино підпільників очолювали І.Красножон та К.Пустовойтов, на Пилипонівці – Я.Гусляков, у самому містечку – Л.Воскобойник та І.Добровольський.
На об’єднаному засіданні керівників груп було створено раду по керівництву підпільною боротьбою на території Бершадського району, яку очолив О. Пилипчук. До її складу в різні періоди входили: Яків Таліс, Іван Добровольський, Никифор Друзь, Яків Гусляков, Карпо Пустовойтов, Михайло Драпак, Віктор Цуркан, Олександр Романченко, Наум Ферштендікер. Всі, хто вступав у підпільну організацію, приймали присягу.
Підпільники Осіївки гуртувалися навколо місцевого вчителя К.Бойчука. Ще одну осіївську групу підпільників очолив Д.Постоловський. В Усті з’явились антифашистські групи на чолі з І.Козаренко, В. Григор’євим, Ю.Лебідем. Устяни мали тісні зв’язки з підпільниками Лугової, якими керував В.Цуркан. До складу цієї групи входила 80-річна Ганна Шмерчук, котра зберігала прапор місцевого колгоспу, переховувала для партизан радіоприймач. Великим авторитетом серед підпільників користувалась лікар Фаїна Соколова. Вона була рішучою людиною, брала участь у диверсіях, діставала в комендатурі бланки для документів, перевозила зброю, лікувала партизан, влаштовувала в Усті перебіжчиків з-за Бугу.
В Кидрасівці підпільну групу створив А.Колісник. У Поташні діяла група О.Ткачука та Я.Мазура. УБаланівці, Бирлівці, Сумівці – група Сміливого (Гната Вуйчака). В Михайлівці та Романівці – група С.Чернеги. У Яланці – підпільна антифашистська група на чолі з І.Балановським. Активно діяли підпільники П’ятківки, Великої Киріївки та багатьох інших сіл.
Тим часом, наприкінці 1941 р. створюються підпільні групи й по іншу сторону Бугу – в Тернівці (керівник – Д.Серков), Березівці (П.Роїк), Дяківці (І.Кириченко), Серединці (Ф.Коваль), Теофилівці (М.Худолій), Тирлівці(А.Думанська), М’якоході (М.Осипчук), Чернятці (Х.Года). Тоді ж розгортає свою діяльність підпільна організація у Джулинці, на чолі якої стали Максим Корнійчук (Саша Жалов) та Флор Волощук.
Серединчанин Максим Сергійович Корнійчук перед війною працював в Удичській школі. Під час наступу ворога він отримав завдання підірвати цукрозавод, але його викрили.
Пізніше Корнійчук потрапив до табору для військовополонених в Умані.
Втік. Знов був схоплений, але за допомогою підпілля визволений з-під арешту жандармів. Вів роботу в Гайвороні, Теплику, Джулинці.
Отже, всього на території району під час війни діяли 22 підпільні організації, які нараховували в своїх рядах 700 патріотів.
В травні 1942 року з ініціативи М.Корнійчука створюється міжрайонний підпільний комітет, який координував дії партизан і підпільників 4-х районів. Влітку 1942 р. під керівництвом М.Корнійчука організовується партизанський загін, бази якого знаходилися біля Тернівки та х. Цегельня (с. Серединка).
Партизани нападали на жандармські пости, управи, знищували ворожу техніку. Після нападів часто з’являвся напис: «Це зробили партизани Саші Жалова». Відбувся важкий бій із групою німців біляМ’якоходу. На початку вересня 1943 р. на території Джулинського району з’явив – ся партизанський загін А.Кондратюка, з яким загін Корнійчука об’єднався.
В березні 1943 р. в Бершаді почала діяти підпільна друкарня, в якій було надруковано 150 листівок, зведень радянського інформбюро про героїчні дії Радянської армії на фронтах війни. Підпільна друкарня перебувала в будинку Бузі Олевич, яку потім розстріляли окупанти. Не зумівши знайти друкарню, окупанти провели масові облави, заарештували понад сто чоловік, багатьох з яких розстріляли.
Чимало клопотів окупантам завдавала молодіжна підпільна група, яку очолював Борис Нижник, відомий як Роман Бурий. Йому вдалося покласти листівки навіть на стіл румунського коменданта Джекерару. І хоч не хотів, а довелося тому прочитати проголошену союзниками по антифашистській коаліції «Декларацію про відповідальність окупантів за звірства». Відважний керівник молодіжної групи був зраджений й потрапив до рук жандармів. Після нелюдських знущань він був розстріляний.
Б.Нижник посмертно нагороджений медаллю «За бойові заслуги».
Були заарештовані і страчені підпільники та керівники груп К.Пустовойтов, В.Глущенко, Г.Бойко, І.Добровольський, Г. і Є.П’ятківські, Л.Воскобойник, А.Алстман, Ф.Соколова, І.Козаренко, О.Бондар, К.Бойчук та інші. Після другого арешту розстріляли баланівського ватажка Г. Вуйчака. Підпілля значно постраждало, але збереглося.
Несподіваний арешт і страта О.Пилипчука змусили впритул взятися за створення загону тільки восени 1943 р.
Командиром загону став Степан Онуфрійович Печений, родом із Джулинки. В загоні було багато червоноармійців із табору в Тернівці. Дуже швидко загін виріс до 50 чоловік, його поділили на взводи (А.Стасюк, Г.Чернега, Ф.Євдокимов, П.Малішевсь – кий, Н.Ладиженський, П.Космин). До речі, у цьому загоні розвідником і радистом був уродженець с. Осіївки, майбутній лауреат Ленінської премії Олександр Романченко.
Загін почав здійснювати рейди по району. Було розгромлено прикордонний пікет у Берізках-Бершадських(23 жовтня 1943 р.), завдано удару по Устянській комендатурі.
19 листопада 1943 р. великий каральний загін, який об’єднував кілька сот румунських солдат і жандармів, раптово оточив хутір Сталінку (тепер село Партизанське). В результаті розправ та розстрілів закладнів загинув 31 житель хутора і села Осіївки.
Але селяни не видали партизан.
19 грудня 1943 року відбувся бій загону Печеного із румунськими карателями.
Через сум’яття румуни втратили понад 140 чоловік. Однак і партизани втратили багатьох, серед них і свого керівника. Печений був смертельно поранений та помер, хоча його намагалися врятувати, переправивши до лікаря у село Вовчок. Частина партизан Печеного приєдналася до інших загонів, наприклад загону «Буревісник» у гетьманівських лісах. Також утворився новий загін на чолі з Андрієм Колісником.
В партизанських загонах воювали з окупантами 200 наших земляків, в підпільних диверсійних групах – близько 450 осіб, було біля тисячі учасників інших форм боротьби. В боях з ворогом загинули 150 народних месників.
Партизани і підпільники знищили до 2 тисяч ворожих солдатів та офіцерів, здійснили велику кількість диверсій на залізниці, на промислових підприємствах, в общинах сіл, захоплюючи багато ворожої зброї.

автор: «Лариса ЮЩЕНКО, молодший науковий співробітник музею»