(новела)
Залпи вогню сколихнули тишу, ніч вирувала, двигтіла розривами бомб і снарядів. Їх накривали тисячі куль, здавалося цьому не буде кінця ніколи…
Замполіт стояв у бліндажі чорний, як свята земля. Він добре пам’ятав наказ головнокомандуючого «Вогонь на ураження не відкривати…»
Правий фланг накрило…
Чорні цятки швидко насувались на позиції наших бійців…
З кожної клекотів залп вогню. Страшенний гуркіт канонади наближався.
– Танки!
– Ворожі танки наступають! – несамовито закричав у трубку ротний Орел. Танки по всій лінії оборони!
– Батьку! Дайте вогню! Дайте вогню! – просив третій…
Замполіт (замінити на сучасне) свідомо оцінював усю складність ситуації. Прорив лінії фронту й оточення…
– Ні! Він ніколи не допустить цього… Як страшенно важко тягнуться хвилини, здавалося вічність стояла перед очима… Підпустити ближче, ще ближче… Батя вичікував…
– Невже там, на командному не чують? Невже не бачать?…
Вогненне пекло охопило степ з усіх сторін… Крики і стогін поранених розривали серце, краяли душу…
Доки вже ховатимуться, ховатимуть бійців?
Хто дав право цим нелюдам,російським найманцям вбивати його народ? Його синів і дочок!
Він не боявся смерті, не боявся позбутись погонів. А що йому трибунал…
Люди – ось головне… Іван Васильович рішуче піднявся, виструнчився на повний зріст…
– Наказую першому, другому, третьому – відкрити вогонь!
Степ заглушили тисячі залпів… Двигтіла, стогнала і кричала земля…
Плавився метал на машинах… Сивіли люди, танув сніг від розривів куль і снарядів… Вогонь, земля, кров…
Скільки їх, отих безвусих, посивілих, щирих … Виживуть чи загинуть! Пекло, горнило війни, гриміло, скреготало, клекотіло, кричало, плакало. Чорні рови від розривів мін, і червоний сніг від крові.
Тільки б не прорвали лінію фронту, тільки б не пройшли! За нами Україна!
– Вогонь! – скільки було сил крикнув Іван. І здавалося, його почули усі бійці, усі батальйони … увесь світ. Простого, посивілого, мужнього захисника Вітчизни, вірного сина своєї землі…
Снаряд розірвався над бліндажем, і осколки мін вгризлися в мерзлу землю.
– Вас викликають на КП – вбіг захеканий Синичка – так про себе він охрестив Костю, за низький зріст і веселу вдачу.
– «Якої їх маттері!» – матюкнувся Батя…
– Штабні щурі і тут достають?
– – Не можу прибути до завершення бою … Фланг проривають…
Синичка вилетів з бліндажа невідомо куди…
– Тільки б вціліли люди, тільки б вціліли бійці! – ця думку не покидала його ні на хвилину…
Сильний гуркіт струсонув бліндаж, пекельний біль пронизав ключицю, відгукнувся в області серця…
– Другий – повалив стіну…
– Засікли… – Визначили…
Іван вибіг з останків схрону…
Санінструктор Наталя вже перев’язувала поранених…
Кров пекучою цівкою бігла з руки, забиралась під рукав…
Іван поворушив пальцями – не його пальці… Поворушив плечем – і гострий біль пронизав усе тіло…
Синичка – Костя, він, то падав, то підіймався…
Розривалися міни, кривавилися згарища, дотлівали палі від бліндажа…
Наташа перев’язувала замполіта.
– Як наші? – Чи прорвалися танки?
– Чи втримали оборону?…
– Скільки вбитих?…
– Скільки поранених?
Розпашілий Синичка, немов з під землі, виструнчився, перед замполітом.
– Шістьох поранено, вбитих три…
– Танки повернули назад …
– Ех! Із карих Іванових очей скотилася непрохана сльоза.
– Вам би в медсанбат, Іване Васильовичу, – схопилась Наталя…
– Нащо мені медсанбат…
– Тепер під трибунал віддадуть…
– За вогонь у відповідь…
– Синичка, давай на КП.
– Молодший лейтенант з сумом дивився на Батю. Для нього Батя був за батька…
– Тут , в горнилі війни, він здружився з полковником, з ним ділився сокровенним.
– У Кості не було батька, і тепер, він радів зустрічі з Батею… Він першим прозвав Івана Васильовича Батею… Старшому це сподобалось. Кличка прижилася швидко…
Тут, на передовій, кожна хвилина тиші здавалася раєм. Батя ділився з усіма крихтою хліба, він любив солдат і цінував кожного від рядового до офіцера…
Кажуть, він до війни був учителем, ні – директором школи… Колишній афганець…
Про своє особисте життя Батя не розповідав нікому. Синичка з Батею в штаб прибули під ранок…
«Штабні щурі» ще відпочивають… – подумки оцінив обстановку полковник.
– А що їм люди… Гроші подавай. Він довго сидів у приймальній … Нестерпно болюче пекла ключиця, зашкарублий від крові одяг прилип до тіла… Перед очима пропливали то чорні, то червоні круги…
– Вам би в медсанбат – прошепотів Костя… Він поклявся не залишати Батю самого…
– Зайдіть! – потягуючись від сну проказав начальник штабу. Іван судорожно зайшов у кімнату…
– Чому це вогонь усю ніч вели? Наказ був – не стріляти…
Відзвітуйте за кожний патрон за кожного бійця…
– Я так і знав – подумав Іван…
– Він здоровою рукою миттю вхопив капітана за груди…
– Туди, гад!
– На передову, під кулі!
– Там би порахував убитих і живих…
– За мить полковник втратив свідомість…
Костя, який сидів під дверима, підхопив Батю…
– Поранений він, в медсанбат би – промовив хлопчина…
– Вештаються тут всякі… – звільнився капітан…
Костя вибіг на вулицю. На шляху їхала санітарна машина.
– Сюди! Сюди!… закричав лейтенант…
– Відкривай дверцята, впізнав Наталю…
– Баті погано!
– Івана винесли зі штабу…
– Костя, синок, якщо виживу, відзвітую прошепотів замполіт, і гаряча, пекуча сльоза скотилася з його карих, добрих очей…
2.02.2016 Зарічанська Лідія Іванівна