“Батальйони просять вогню!” Новела Зарічанської Лідії Іванівни завбібліотекою с. Лісниче

 

скачБатальйони просять вогню

(новела)

    Залпи вогню сколихнули тишу, ніч вирувала, двигтіла розривами бомб і снарядів.    Їх накривали тисячі куль, здавалося цьому не буде кінця ніколи…

Замполіт стояв у бліндажі чорний, як свята земля. Він добре пам’ятав наказ     головнокомандуючого «Вогонь на ураження не відкривати…»

Правий фланг накрило…

Чорні цятки швидко насувались на позиції наших бійців…

З кожної клекотів залп вогню. Страшенний гуркіт канонади наближався.

-          Танки!

-          Ворожі танки наступають! – несамовито закричав у трубку ротний Орел. Танки по всій лінії оборони!

- Батьку! Дайте вогню! Дайте вогню!  – просив третій…

Замполіт (замінити на сучасне) свідомо оцінював усю складність ситуації. Прорив лінії фронту й оточення…

-          Ні! Він ніколи не допустить цього… Як страшенно важко тягнуться хвилини, здавалося вічність стояла перед очима… Підпустити ближче, ще ближче… Батя вичікував…

-          Невже там, на командному не чують? Невже не бачать?…

Вогненне пекло охопило степ з усіх сторін… Крики і стогін поранених розривали серце, краяли душу…

Доки вже ховатимуться, ховатимуть бійців?

Хто дав право цим нелюдам,російським найманцям вбивати його народ? Його синів і дочок!

Він не боявся смерті, не боявся позбутись погонів. А що йому трибунал…

Люди – ось головне… Іван Васильович рішуче піднявся, виструнчився на повний зріст…

-          Наказую першому, другому, третьому – відкрити вогонь!

Степ заглушили тисячі залпів… Двигтіла, стогнала і кричала земля…

Плавився метал на машинах… Сивіли люди, танув сніг від розривів куль і снарядів… Вогонь, земля, кров…

Скільки їх, отих безвусих, посивілих, щирих … Виживуть чи загинуть! Пекло, горнило війни, гриміло, скреготало, клекотіло, кричало, плакало. Чорні рови від розривів мін, і червоний сніг від крові.

Тільки б не прорвали лінію фронту, тільки б не пройшли! За нами Україна!

-          Вогонь! – скільки було сил крикнув Іван. І здавалося, його почули усі бійці, усі батальйони … увесь світ. Простого, посивілого, мужнього захисника Вітчизни, вірного сина своєї землі…

Снаряд розірвався над бліндажем, і осколки мін вгризлися в мерзлу землю.

-          Вас викликають на КП – вбіг захеканий Синичка – так про себе він охрестив Костю, за низький зріст і веселу вдачу.

-          «Якої їх маттері!» – матюкнувся  Батя…

-          Штабні щурі і тут достають?

-          – Не можу прибути до завершення бою … Фланг проривають…

Синичка вилетів з бліндажа невідомо куди…

-          Тільки б вціліли люди, тільки б вціліли бійці! – ця думку не покидала його ні на хвилину…

Сильний гуркіт струсонув бліндаж, пекельний біль пронизав ключицю, відгукнувся в області серця…

-          Другий – повалив стіну…

-          Засікли… – Визначили…

Іван вибіг з останків схрону…

Санінструктор Наталя вже перев’язувала поранених…

Кров пекучою цівкою бігла з руки, забиралась під рукав…

Іван поворушив пальцями – не його пальці… Поворушив плечем – і гострий біль пронизав усе тіло…

Синичка – Костя, він, то падав, то підіймався…

Розривалися міни, кривавилися згарища, дотлівали палі від бліндажа…

Наташа перев’язувала замполіта.

-          Як наші? – Чи прорвалися танки?

-          Чи втримали оборону?…

-          Скільки вбитих?…

-          Скільки поранених?

Розпашілий Синичка, немов з під землі, виструнчився, перед  замполітом.

-          Шістьох поранено, вбитих три…

-          Танки повернули назад …

-          Ех! Із карих Іванових очей скотилася непрохана сльоза.

-          Вам би в медсанбат, Іване Васильовичу, – схопилась Наталя…

-          Нащо мені медсанбат…

-          Тепер під трибунал віддадуть…

-          За вогонь у відповідь…

-          Синичка, давай на КП.

-          Молодший лейтенант з сумом дивився на Батю. Для нього Батя був за батька…

-          Тут , в горнилі війни, він здружився з полковником, з ним ділився сокровенним.

-          У Кості не було батька, і тепер, він радів зустрічі з Батею… Він першим прозвав Івана Васильовича Батею… Старшому це сподобалось. Кличка прижилася швидко…

Тут, на передовій, кожна хвилина тиші здавалася раєм. Батя ділився з усіма крихтою хліба, він любив солдат і цінував кожного від рядового до офіцера…

Кажуть, він до війни був учителем, ні – директором школи… Колишній афганець…

Про своє особисте життя Батя не розповідав нікому. Синичка з Батею в штаб прибули під ранок…

«Штабні щурі» ще відпочивають… – подумки оцінив обстановку полковник.

-          А що їм люди… Гроші подавай. Він довго сидів у приймальній … Нестерпно болюче пекла ключиця, зашкарублий від крові одяг прилип до тіла… Перед очима пропливали то чорні, то червоні круги…

-          Вам би в медсанбат – прошепотів Костя… Він поклявся не залишати Батю самого…

-          Зайдіть! – потягуючись від сну проказав начальник штабу. Іван судорожно зайшов у кімнату…

-          Чому це вогонь усю ніч вели? Наказ був – не стріляти…

Відзвітуйте за кожний патрон за кожного бійця…

-          Я так і знав – подумав Іван…

-          Він здоровою рукою миттю вхопив капітана за груди…

-          Туди, гад!

-          На передову, під кулі!

-          Там би порахував убитих і живих…

-          За мить полковник втратив свідомість…

Костя, який сидів під дверима, підхопив Батю…

-          Поранений він, в медсанбат би – промовив хлопчина…

-          Вештаються тут всякі… – звільнився капітан…

Костя вибіг на вулицю. На шляху їхала санітарна машина.

-          Сюди! Сюди!… закричав лейтенант…

-          Відкривай дверцята, впізнав Наталю…

-          Баті погано!

-          Івана винесли зі штабу…

-          Костя, синок, якщо виживу, відзвітую прошепотів замполіт, і гаряча, пекуча сльоза скотилася з його карих, добрих очей…

 

2.02.2016                                                          Зарічанська Лідія Іванівна