Історія села Війтівка
Мій рідний край, моя земля,
Ранковий шум дібров, вишень чарівних гілка,
Спів жайворонка, сміх дітей
І ніжно граюча вербовая сопілка –
Все це влилось в одне ім’я –
Село Війтівка.
Були і радощі, й тривоги повсякчас
В його житті великому, складному,
Та сила духу, мужності й добра
Плекала радість й відганяла втому.
І ми надіємось і віримо у те,
Що розіллється щастя поміж нами,
Родюча нива рястом зацвіте
Й укриється плодючими садами.
Живи, красуйся, гордість наша й славо,
Куточок миру, правди і звитяг.
Хай люд твій возвеличує державу
Своєю працею невтомний у віках!
Н. Мацько
Село Війтівка – одне з найбільших сіл Поділля. Розкинулося воно на пагорбах вздовж долини, по якій звивається невеличка річечка. Одні називають її Войтовочкою, інші – Муравкою.
Село розташоване за 7 км. від районного центру м. Бершадь. Найближча залізнична станція Бершадь, за 12 км.
Площа населеного пункту 7557 га.
Населення – 4226 особи.
Кількість дворів – 1642
День села – 21 вересня
Забудовано село приблизно 1625 року. Походження назви села досить прозоре: на честь когось, хто був обраний чи призначений війтом (польське староста, голова). Очевидно, назва села походить від першого поселенця, який став першим місцевим війтом. Писемна традиція говорить, що року 1745 поміщик Станіслав Потоцький письмово доручив цьому першому поселенцю закликати селян селитися на його землях. З часом село було разом з земляками продане Мошинському, а згодом – дідичу С.Юревичу.
Війтівчани здебільшого займалися землеробством і тваринництвом. Тут і досі добре знаються на приготуванні копчених шинок, які колись вивозили на ярмарки до Одеси і, навіть, до Варшави. За народними переказами в минулі часи через Війтівку пролягав Чумацький шлях у південні краї. Тож валки чумаків дорогою на Балту не раз зупинялися у Війтівці на перепочинок чи для торгового обміну.
До 1798 року в селі була уніатська церква. Першим православним священиком був Василь Мокрицький – великий борець за православну віру на Брацлавщині. Священик похований при церкві 1804 року. Починаючи з кінця XVIII століття, жителі села сповідують православну віру. До 1774 року в селі була дерев’яна церква на ім’я Івана Златоуста, що згоріла з невідомих причин, на її місті побудовано теж дерев’яну церкву на честь Різдва Пресвятої Богородиці. У 1872 році з ініціативи Ксенофонта Бабія розпочато будівництво на місті дерев’яної – цегляної церкви. На 1872 рік церква мала загалом 73 десятини 2000 сажнів угідь. Ця церква була освячена в 1875 році, про що засвідчує документ, богослужіння в цій церкві проводиться і донині.
До 1875 року школи в селі не було. Батьки, які бажали, щоб діти їх були грамотними, наймали дяка, або грамотних селян навчати дітей. Навчання було 3-4 рази на тиждень. Та селянин Корнило Химчук кожен рік вчив у себе вдома 5-6 хлопчиків. Сиділи вони за столом, а писали крейдою на дверях. Навчали тільки читати, писати і рахувати, а інших наук не вчили. Термін навчання в такій школі був різний (по договору між учителями і селянином, який віддавав на науку свою дитину).
В 1875 році в селі було відкрито міністерську школу в будинку колишнього волосного управління. У ній щорічно навчалося 35-40 хлопчиків. Школа носила назву Війтівське однокласне училище. За статистичними даними в 1900 році в цьому училищі навчалося 112 хлопчиків.
В усі часи війтівчани відзначалися високою набожністю і шанобливим ставленням до православної віри, глибокою відданістю християнським традиціям. На раду з тим, що в сільській церкві постійно з моменту її існування проводилася служба Божа, в храмі збереглося багато образів, як обереги-хранителі села.
Першим художником-іконописцем в селі був Петришин Гнат, який навчався малярству в монастирі на горі Афон.
При церкві вівся літопис. Найбільше записали протоієреї Василь Мокрицький і Микита Громачевський.
В 1935 році з церкви були зняті дзвони. Частина їх була схована. Служба велась до Пасхи 1938 року. З початком війни храм закрито. З 1976 по 2008 роки приходським священиком був протоієрей Іоанн Данченко. З 1992 року по цей день править богослужіння священик Кожокар Георгій Георгієвич. У кінці 80-х років церква була заново розписана з середини. У середині 90-х відбулася пожежа, під час якої згоріла дзвіниця. Загинув увесь церковний архів. На протязі року дзвіницю відбудували.
Жителі села ніколи не стояли осторонь подій, що відбувалися в державі.
В російсько-турецькій війні брав участь і був поранений під Плевною наш односельчанин Полятичко Корній, за що нагороджений «Георгієм».
На війну з Японією в 1904 році з села Війтівка було відправлено 45 чоловік. Прізвища цих воїнів записані на іконі, яка і по цей час зберігається в сільському храмі. А також ікони з прізвищами солдат, що загинули на війні з Німеччиною та Австрією 1914-1918 p.p. та перебували в полоні під час цієї війни. Ці ікони намальовані на пожертвування воїнів.
Активно відгукнулися жителі села і на події в революції 1905-1907 p.p. Восени 1906 року Плаксієм Авантієм Даниловичем був вперше пронесений по селу червоний прапор. За ним ішов натовп селян, які вимагали зменшення податків, надання селянам землі. В село вдруге були викликані драгуни і змусили селян розійтися. Прапор було відібрано, але оскільки на ньому було зображено Григорія Победоносця, то цей прапор не знищили, а передали в церкву, де він зберігався до 1917 року. З 1924 по 1930 роки на території села було створено 4 колгоспи: в 1924 році було організовано колективне господарство «Перемога», в 1925 році утворився колгосп «Радянський господар», в 1927році – колгосп імені Шевченка, в 1930 – імені Будьонного.
Жителі с.Війтівки пережили страшний голодомор 1932-1933 рр..У 1932 році в селі Війтівці зібрали добрий урожай, але все зерно з села вивезли невідомо куди, виконуючи непосильний план хлібозаготівель. Через те, що план не було виконано, озброєна бригада камнезаливців ходили по дворах і забирали все зерно, включаючи і останню жменю квасолі – згадує Андрейцева В.К.,1921 р.н. За свідченнями очевидців від голоду померло близько двох сотень війтівчан.
Війтівка: окупація і визволення
Біленькі хати на видно¬крузі, широкі і довгі ву¬лиці, обсаджені плодовими деревами, синьоока річка. Здається, зроду не торкало¬ся жодне лихо цього посе¬лення. Та на віку, як на дов¬гій ниві Всього довелося пе¬режити війтівчанам. Були дні радісні і сумні. Найбільшим горем стала Велика Вітчиз¬няна війна. 1 серпня 1941 р. село окупували німецько-румун¬ські війська, і майже 4 роки перебувало в окупації. З нього пішли на фронт 1119 чоловік. Загинуло в боях 498, 120 – повернулися інва¬лідами
Війтівчани обороняли Мос¬кву і Ленінград, Київ і Харків, безстрашно кидалися в ру¬копашні бої з відбірною диві¬зією при обороні Одеси, сто¬яли на смерть при захисті Севастополя, Сталінграда. Всі вони нагороджені орде¬нами і медалями
У Війтівці хазяйнували ру¬муни. Із розповідей наших дідів, вони були набагато лояльнішими, ніж окупанти-німці, які встановили свої по¬рядки за Бугом. Там панува¬ли грабіж, насильство, вбивство. Можна тільки спів¬чувати горю матері, в якої забрали дочку 16 років і прикладами загнали в то¬варний вагон на каторжні ро¬боти в Німеччину.
А у нас було тихіше, порів¬няно з селами за Південним Бугом, але свої окупаційні порядки румуни встановили. Комендантом був офіцер Рома, помічниками – молдова¬ни Марко і Лев, начальником поліції – спочатку Сава Рудь, потім Іван Юрченко. Про цю людину старожили згадують з повагою. Він більше був на службі в людей, ніж у поліції, про всі акції, які готували окупанти, Іван Гаврилович розповідав населенню, чим запобігав біді, відвертав ли¬хо.
Наші діди, батьки, як мог¬ли, чинили опір окупантам. Так, В.Я Крикун самостійно виготовив приймач, слухав зведення про переможні бої радянських військ і розпов¬сюджував їх серед населен¬ня, був схоплений і відправ¬лений до тюрми у м. Балту. Після визволення нашими військами пішов на фронт, має бойові нагороди. Після війни Володимир Якович все своє життя присвятив серед¬ній школі, користувався ве¬ликим авторитетом серед населення.
У селі діяли дві підпільні групи (із спогадів Д.Ю. Ратушняка). Першу очолив Жа¬дай, він жив на Жорняках. Друга сформувалася на бу¬рякорадгоспі, її очолив Фомічев. В цю групу входили Леонтій Плаксій і Неавгустов (в повоєнний час директор Яланецької школи), він у радгоспі працював комір-ником. Щоб піти у партизани, необхідно було знати спеці¬альний пароль.
Більше 20 років не визна¬вали наших партизан, і тіль¬ки В.З.Качуру (секретареві райкому) вдалося добитися, аби їх нагородили медаля¬ми.
У березні 1944 року з тяжкими боями наші війська підійшли до півден¬ного Бугу. Після визволення населених пунктів у бойові частини вливалося нове по¬повнення, і часто так трапля¬лося, що люди гинули, не встигаючи отримати одяг і зброю, не маючи при собі ні¬яких документів.
Подібна ситуація мала міс¬це 10 березня 1944-го на під¬ступах до Війтівки. З якою метою, яке завдання було поставлено взводу солдат, мабуть, ніхто вже і не взнає, тому що ні документів, ні паперів, які б підтверджували їхні особи, при них так і не знайшли. Тільки в командира було посвідчення на ім’я Івана Бубликова.
А сталося ось що. Фашистська авіація наносила бойові удари в районі Бугу, не даючи змоги переправитися нашим частинам через річку, а взводу бійців, мабуть, було поставлене завдання розвідати обстановку у Війтівці. Начебто нічого загрозливого для солдат не було, ворог був десь у селі за три кілометри. Вийшовши із лісу, потрібно було добратися до околиць села, під ногами після весняних дощів було cyцільне місиво, йти було важ¬ко
Відійшовши пару сотень метрів від лісу, вони почули гул німецьких літаків, які надлетіли з боку річки. Фа¬шисти зразу ж угледіли легку здобич. На відкритому полі сховатися радянським вої¬нам було ніде. Почався не¬рівний двобій піхоти з вишко¬леними німецькими асами. Війтівчани чули кулеметні черги з літаків, їм відповідали поодинокі гвинтівочні пос¬тріли наших бійців, але сили були нерівні, загорілася скирта соломи, в якій укри¬лися солдати, вони були без¬захисні в тій ситуації
Льотчики настільки осмілі¬ли, що колеса літаків ледве не торкалися землі. Не було тієї сили, щоб гідно дати від¬січ фашистам. Не навчені, не обстріляні новобранці всі до одного полягли за визво¬лення Війтівки.
Фашисти скаженіли коли їм стало відомо, що в одній із хат зібралася молодь, во¬ни її підпалили. Люди в роз¬пачі вибігали на двір. Остан¬нім покинув палаючу хату Петро Мороз. Гітлерівець, який чатував біля дверей, із словом «партизан» дав чер¬гу із автомата. Німці підняли тіло і кинули у вогонь. Не впали даром материнські сльози на землю, знайшли і вбивцю за селом неживого.
Ранком 12 березня ворожі літаки, кружляючи над Бер-шаддю, скидали на парашу¬тах своїм розгромленим під Уманню частинам пальне. А у Війтівці ОПІВДНІ радянські розвідники, перевдягнув-шись у цивільне, зайшли у село в центрі захопили дві автомашини і знищили воро¬жих солдатів та офіцера. У понеділок почалася перес¬трілка, яка переросла в бій із застосуванням легких танків і артилерії.
Ось як описує цей бій у своїй книзі «Про бої, пожарища, про друзів-товаришів» Герой Радянського Союзу М. Я. Кузьмінов: «Ми переслідували ворога, але перед Війтівкою були зупи¬нені організованою відсіччю противника. Вибити його із села зі сходу не вдалося. Ніч нас застала в полі перед се¬лом, правда, бій не затихав всю ніч, але успіху ми не ма¬ли. Від місцевих жителів ми дізналися, що в селі скупчилося немало різного фа¬шистського зброду. Там були німці, румуни, зрадники Батьківщини – власівці. Як потім розповідали полонені румуни, напередодні в шта¬бі ворога мав місце скандал, який ледве не закінчився збройним поєдинком. Німці самі відступали під виглядом заняття оборони на вигідно¬му для них рубежі, а румун заставляли утримуватися в селі, але ті не хотіли тут за-лишатися.
Вранці ми посилили нас¬туп на ворога. Один із місце¬вих жителів провів роту ав¬томатників з командиром Машкіним в обхід села, вона ударила по ворожій обороні з флангу і разом із сусідом зліва увірвалися у Війтівку, в селі закипів жорстокий бій. Ми билися уже в центрі, ко¬ли начальник артилерії пол¬ку капітан Личман доповів мені, що із Бершаді рухаєть¬ся до батальйону піхоти про-тивника, очевидно, підкріп¬лення війтівському гарнізо¬ну. Я наказав відкрити во¬гонь із всіх вогневих артиле¬рійських точок. Частина нім¬ців кинулася в ліс, а решта повернули назад.
Приблизно до 12 години село було звільнено від фа¬шистів, тільки біля церкви кипів бій. На підступах до Війтівки і в самому селі заги¬нуло 70 фашистів. Ми захо¬пили 27 полонених, 8 гармат, 11 кулеметів, майже 200 ав¬томатів і гвинтівок, 29 коней. Багато було поранених, за¬гинув кращий кулеметник, хороший воїн і товариш П.Г. Найденко, який заслужив любов і повагу солдат всієї частини».
Світлу пам’ять про мужніх захисників Вітчизни бере¬жуть односельчани, тут спо¬руджено меморіал Слави воїнам-визволителям та па¬м’ятник Невідомому солдату. У шкільному краєзнавчому музеї розповідають ниніш¬ньому поколінню про зви¬тяжні звершення учасників другої світової війни.
Війтівка на порозі відбудови
В 1946 році наше село Війтівка було перейменоване в Чапаєвку. Голодний 1947 рік. Поїздка в Західну Україну дещо допомагала.
Вагомий внесок у економічний розвиток села вніс голова колгоспу Печериця Іван Опанасович. Під його керівництвом колгосп став мільйонером. Було споруджено пам’ятник загиблим воїнам (1950р.), пам’ятник Леніну (1963), обеліск Слави загиблим односельчанам, Будинок культури, прокладено дороги. На кошти колгоспу побудовано 3 приміщення дитячих ясел, школа. За високі досягнення у роботі голову колгоспу Печерицю І.О. нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. Сумлінно працюють хлібороби нашого села. У 1979 році на звітно-виборних зборах колгоспу імені Леніна обрали нового голову правління – Гончарука Олексія Тимофійовича. Під його керівництвом було споруджено 3 дитячих садочки, їдальня з готелем, 4 багатоквартирних будинки для спеціалістів, ферми для утримання худоби, комплекс по відгодівлі молодняка, тік для зберігання зерна. Пам’ятним для освітян і учнів села залишився 1987 рік. В цей рік місцевий колгосп подарував для них триповерхову красуню-школу. На її спорудження та естетичне оформлення колгосп витратив 1,5млн.крб., а також 170тис. на обладнання. Найбільша вдяка голові правління Гончаруку О.Т., який вклав у цю споруду свою душу. За свою роботу він відзначений орденом Червоного прапора і двома – «Знак пошани», нагороджений знаком «Відмінник народної освіти УРСР».
У 1996 році селу повернуто його первісну назву-Війтівка. У післявоєнний період на краще змінилося обличчя села, з’явилося чимало новобудов, виробничих приміщень.
Нині провідними підприємствами є ВАТ “Птахокомбінат “Бершадський”, який очолює депутат обласної ради І.І.Андрушко. Підприємство неодноразово брало участь у різноманітних конкурсах,програмах, доброчинних акціях, про це свідчать кубки, грамоти, дипломи, подяки, свідоцтва, якими був нагороджений птахокомбінат. ВАТ “Птахокомбінат” Бершадський” добре знане за кордоном, адже підтримує тісні зв’язки з відомими фірмами. Про це засвідчують і перемоги у міжнародному конкурсі “Золоті торгові марки”, зокрема у 2004 році. Підприємство нагороджено Почесним дипломом лауреата та премією “Бізнес-олімп” з присвоєнням звання “Золота торгова марка”. Голова правління, директор комбінату І.І.Андрушко – кавалер двох орденів “Знак пошани”, ордена “Святий князь Володимир” IV ступеня, лауреат почесної нагороди “Золотий ягуар” – за бездоганну якість продукції. У 2010 р. отримав звання “Заслуженого працівника сільського господарства”.
Відомим є і CAT “Бершадське”, керівник якого – депутат районної ради Анатолій Пшик. На території села діють також СФГ “Новосулківське”, керівник Мирослав Зублевич, ТОВ “Жорняки” керівник – Микола Рибак.
Кілька років тому було створено комісію з передачі об’єктів державної власності у комунальну. Було прийнято на баланс сільської ради житлові будинки, квартири, дитсадки, інші об’єкти. Для обслуговування цього всього потрібно було створити спеціальне комунальне підприємство. Необхідність створення комунгоспу виникла і у зв’язку з тим, що людям потрібно вивозити сміття, надавати послуги по оранці городів, доставці вугілля, дров. П’ять років тому таке підприємство було створене. Його назвали «Добробут». Директором призначено молодого працівника Євгена Анатолійовича Трохименка, до речі, випускника Київської музичної академії, який з ентузіазмом взявся за справу. Розчищено сміттєзвалище, усім ветеранам війни завозиться паливо.
У Війтівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів навчається 454 учнів, їх навчають 50 учителів. Директор школи – В.М. Джужук. У 2002 році у школі було відкрито Музей історії села.
В селі діють дві бібліотеки,в яких постійно проходять книжкові виставки,вистаки виробів майстринь-вишивальниць села, зустрічі з видатними людьми,літературні огляди, перегляди, години спілкування.
160 дітей відвідують дитсадки, їх у селі два.
З 1970 року функціонує сільський будинок культури, який очолює заслужений працівник культури В.Х. Багач. При будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, два мають високе звання народного, яке неодноразово захищали. Працівники будинку культури постійно організовують концерти, літературні вечора,виставки.
Війтівка завжди славилася здобутками у царині фізкультури і спорту. Про це свідчать численні відзнаки – дипломи, грамоти, кубки,завойовані спортсменами різних поколінь. При сільській раді працює спортивним інструктором В.М.Івашківський. Необхідність пожвавлення спортивно-масової роботи пояснюється тим, що в селі багато молоді. Влітку займаються на стадіоні, у зимовий період – у спортивному залі школи.
На території села діє лікарська амбулаторія, головним лікарем є Н.І.Шевчук.
З 2010 року сільську громаду очолює Замкова М.В. За невеликий період своєї роботи вона зуміла завоювати довіру і повагу односельчан. Не кожен із сільських голів-чоловіків спромігся б розгорнути таку діяльність, скільки встигла Марія Василівна. Зокрема, зроблено частковий ремонт у будинку культури, дитячому садку, проводиться електрифікація села, неабиякий порядок наведено і на кладовищі цього села.
Наше село особливо багате на усну народну творчість. Народний фольклорно-етнографічний ансамбль
“ Війтівчанка” ( керівник В.Х.Багач ) представляє пісенне мистецтво Поділля на різних фестивалях та конкурсах в Україні. Бере свій початок з хор-ланки, створеної у 80-х роках ХХ ст. Пісенний репертуар колективу багатий і різноманітний, записаний з уст односельчан-старожителів. Не раз сільські аматори брали участь у традиційному фестивалі – конкурсі на честь відомого фольклориста Г.Танцюри. Були дипломантами, а з 1998 року стали володарями гран-прі. Дещо раніше “Війтівчанка” була на міжнародному фестивалі “Поліське літо з фольклором ” у Луцьку. У 2001 році у міжнародному телевізійному фестивалі “Горицвіт” у Львові, звітному концерті майстрів мистецтв і аматорів Вінниччини на сцені палацу “Україна” в Києві, інших престижних конкурсах. І поверталися з відзнаками – дипломами, грамотами, преміями. Найвищою оцінкою визнання самодіяльного колективу стало присвоєння йому народного. На Всеукраїнському огляді – конкурсі сільських закладів диплом 2-го ступеня одержав Війтівський будинок культури, аматорський гурт “Війтівчанка” нагороджений почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Директор будинку культури В.Х.Багач удостоєна звання “Заслужений працівник культури”. Ось і цього року на фестивалі борщу у с.Правилівка Оратівського р-ну народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль “Війтівчанка”, керівник В.Х.Багач, виборов гран-прі.
Здавна жителі села славилися майстрами, які виготовляли чудові килими. Відомі майстрині-вишивальниці Катерина Андріївна Арсенюк, Любов Максимівна Шубович, Варвара Степанівна Кошелєва, Тетяна Федорівна Шевчук, Марія Андріївна Хмарук не раз демонстрували свої вироби у містах Вінниці та Києві. Великий успіх мала виставка “Війтівські барви” в столичному домі в 2000 році. Були представлені дивовижної краси килими, рядна, сорочки, виткані вмілими руками.
Війтівчани, як було сказано вище, завжди відзначались набожністю. І у дні великих церковних свят, і в неділю у церкві завжди багато людей. Сільська рада налагодила належні контакти із священнослужителями, які завжди відгукуються на прохання взяти участь у різних масових заходах. А недавно при церкві створено чудовий церковний хор, недільну школу, в якій дітей навчають основам православ’я. Іноді її називають церковно-приходською.
Отже, хочеться вірити, що наше село Війтівка буде процвітає й надалі.