Історія села Лісниче

 

Інформацію зібрала та упорядкувала:

Зарічанська Олена Володимирівна  студентка Бершадського медичного коледжу

При написанні роботибули використані:

1. Архівні роботи Лісниченської с/р;

2. Матеріали Бершадської районної бібліотеки;

3. Розповіді Андрейцова Миколи Мойсейовича та Андрейцової Марії Мавриківни;

4. “Географічні відомості села” – Кіпчарський П.З.

5. Книга пам’яті України. вінницька область. Том І – ст. 730-750.

10.05.2015р.

 Маленька крапелька величної держави

                                                                                                                                 Моє село, багато є таких

                                                                                                                                  Зазнало лиха, бідувань і слави

                                                                                                                                   Воно живе і вічно буде жить..

 

Лісниче, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.
Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
У ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.
Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.
Через усе село в’юнко в’ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто Бершадь. Багата наша історія, етнографи стверджують, що Лісниче одне з найдревніших поселень в усьому Подільському краї.

Існує легенда, яка передається з покоління в покоління, з уст в уста. За переказами,  в далекому-далекому минулому, на місці сучасного Лісничого, було поселення міста Копистирин, яке існувало в ХІІ-ХІІІ ст.. В перекладі з турецької «Копистирин» – місто, яке знаходиться на трьох горбах.  Жили в ньому заможні люди, займалися землеробством, скотарством, гончарною справою. Але не завжди добре жилося.. Багата українська земля, родючі чорноземи приваблювали чужинців. І ось, в 1240 році монголо-татари нападають на слов’янські землі, розорюють до тла міста і села, спалюють хутори,  забирають в полон молодь.  Не винятком став і Копистирин. Йшла боротьба за місто, але сили були нерівними. Змучені копистиринці були вимушені тікати зі свого міста. Багато жителів загинуло, але частині все ж таки вдалося врятуватися. Пізно вночі, підземними ходами, вони вийшли з міста до Гайдамацького яру, вирушивши лісом на північ, довго йшли, аж поки не опинились на території сучасного Шаргородського району, Вінницької області, де і заснували село Копистирин. Оселилися там, ввійшли в звичайне русло, почали будувати житло та обробляти землю. І до сьогоднішнього часу є село, яке носить таку гарну назву.

Час не стояв на місці, поступово спливали роки, на згорівшій до тла землі, знову відроджувалося життя. За легендою, лише через сто років , лісничий збудував собі невелику хатинку в густому лісі, розробив дрібку землі та викопав криницю. Проходили попід хату лісника люди, пили джерельно-чисту воду, дякували хазяїнові. Краса природи зачаровувала їх, тому багато з мандрівників залишалися тут назавжди, створювали сім’ї , будували житло. Так виникло сучасне Лісниче…

Сучасне Лісниче знаходиться на півдні Бершадського району за 15 км від міста Бершадь. Географічні координати села 29 градусів 37 мінут східної довготи та 48 градусів 15 мінут північної ширини. Клімат села теплий і недостатньо вологий. За рік випадає 450-520 мм опадів, а за період з температурою вище 10 – 290-330 мм. На вегетаційний (220 днів) період припадає близько 70% опадів, що добре впливає на ріст і розвиток с/г культур.

Середньорічна температура складає 7-8 і коливається за вегетаційний період в межах +14 +16 С. Сума температур за період з температурою вище 10 складає 2600-3000. А протяжність періоду з цєю температурою складає160-180 днів. Середня температура січня -5 -6, липня +19. Перші осінні заморозки в середньому спостерігаються на початку жовтня, ранні в середині вересня. Весняні заморозки закінчуються в кінці квітня, але в окремі роки можуть спостерігатися і в другій декаді травня. Середня тривалість без морозного періоду 160-175 днів. Сніговий стійкий покрив утворюється в кінці грудня, а сніготанення починається в кінці лютого на початку березня.

Грунтовий покрив представлений чорноземами опідзоленими і темно-сірими опідзоленими, сильно реградованими.

Місцева територія рівниина і розчленована глибокими балками, ярами, річковими долинами, що сприяє розвитку ерозійних процесів. Поширені грунтоутворюючі породиосадочного і водного походження леси і лесовидними породами знаходиться на глибині більше 10-15 м від поверхні, а заплавах і зниженнях вони підходять до поверхні і в деяких місцях сприяють заболоченню. Цьому сприяє створення ставків.

В геоморфологічному відношенні територія розміщена в межах південно-східної частини південного Побужжя. В його основі лежить Український кристалічний щит. Водороздільні простори розчленовані річкою Яланець, потоками Зарічанка. Долини рік і потоків порівняно широкі з постійними водотоками, і як правило заболочені. Своєрідність геоморфологічної будови поверхні зумовило характер яружно-балкової і гідрографічної сітки місцевості села.

В межах села водні об’єкти представлені рікою Яланець, потоком Зарічанка і вісьма ставками. густота річкової сітки з урахуванням потоків і осушувальних каналів становить 0,3 км/км кв. Живляться ріки поверхневими і підземними водами. Основне джерело живлення – атмосферні опади. Так опади у вигляді снігу формують 40-80% сумарного річкового стоку. Дощове живлення проходить за рахунок затяжних дощів і злив, відзначається значними коливаннями на протязі усього року. Живлення річки підземними водами найбільш стійке і рівномірне протягом року. Характерним для режиму річки є чітко виражена весняна повінь і низька літня межень. Повінь на річці спостерігається під час весняного танення снігу, інколи дуже сильна. В окремі роки бувають короткочасні паводки, які зумовлені в основному тривалими затяжними і зливовими дощами, а в умовах нестійкої снігової зими інтенсивним короткочасним таненням снігу.

В селі є 8 ставків загальною площею 61 га, мінімальна 1 га, максимальна 23 га, середня 7, 6 га. Загальний об’єм води становить 842 тис. м куб. Чотири ставки розміщені в річковій долині, чотири в балці. Для риборозведення використовують чотири ставки, для водопостачання два ставки, для зрошення два ставки, боротьби з ерозією один ставок. Периметр водойм становить 10, 4 км. Всі ставки знаходяться в задовільному і доброму стані. Для купання й відпочинку використовуються шість ставків. На території Лісничого і його околиць знаходиться багато джерел. Особливо їх багато в річковій долині. Серед інших джерел виділяються наступні: “Барлюкове озеро”, “Сухий ставок”,”Смішкова левада”, “Манзіїв садок”, “Вербова”, “Попів яр”, “Щербатий садок”.

Джерела потребують щорічного догляду, всі вони розчищені, огороджені, обсаджені, використовуються для місцевих потреб. А потужні джерела урочища “Барлюкове озеро” дають життя річці Яланець.

I-XIV століттях в наслідок об’єднання литовсько-українських князівств з Польщею і утворення могутньої Речі Посполитої починається польська навала на українські землі. Лісниче відходить під володіння дворянина Івана Слупича. Близько 200 років сім’я Слупичів тримає в своєму володінні навколишні села. З 1595 р. володарем навколишніх земель стає Янош Збаражський.

З 1768 по 1774 рік с. Лісничі відноситься до Ольгопільського благочинного уєзда Демівської обл. з 1654 по 1674 рік село 5 разів було під владою татар, руйнувалось поляками, а в 1674 р. спалене турками. З 1672 по 1699 рік земля знаходилась під владою турків. З відходом Правобережжя до Польщі володарем земель став граф Мошинський.

У 1817 р. побудована нині діюча церква в честь Покрова Пресвятої  Богородиці . За легендами, перша православна церква в Лісничому була зруйнована татарами. На тому ж місці збудували нову, але в ніч відкриття уніати спалили її. У неділю 1 квітня 1789 року вона була спалена. Натомість збудували нову, з уніатською каплицею. Коли тут було відправлено перше богослужіння  уніатською паствою, християни за рішенням всього люду спалили її разом з каплицею.

Через деякий час православні християни вирішили збудувати нову церкву. Її кам’яна основа і була закладена в 1817 році. До складу фундаменту входили граніт, пісок, глина, камінь, а також курячі яйця, що скріплювали розчин.

У 1936 році за рішенням тодішньої влади церкву закрили, тільки при окупаційному режимі проводились богослужіння, які продовжувалися до 50-тих років.

Реставровано і відкрито церкву у 1993 році. Згодом було прибудовано купола, за рахунок коштів КСП «Поділля» та місцевих жителів. Нині церква також існує. Настоятелем церкви є отець Віктор. За невеликий проміжок часу, церква суттєво змінилася. З’явилися нові ікони, покладено новий купол, періодично проводяться ремонтні роботи. Кожної неділі та по святам проводяться Богослужіння.

Змінив графа Мошинського пан Юревич, землі якого підпорядковувалися графу Потоцькому. Графиня Марія Потоцька була прихильницею простих селян. Невдовзі вона дає згоду пану Юревичу на відбудову села. Таким чином до початку реформи 1861 року спалена частина Лісничого (Маковщина) відбудовується. Юревич був багатим паном, володів землею, мав заводи, млин, сади та стави.

Під час війни 1914 р. багато селян було забрано на війну. У зв’язку з буремними подіями, наляканий пан Юревич продає частину земель пану Сабанському, разом із селянами. Наближались події 1917 року. Ольгопільська волость разом з прилеглими землями стала епіцентром революційних подій. Вже в травні 1917 року влада заборонила селянам ділити панське майно. В червні 1917 року в село вступили війська. За кілька тижнів із Лісничого було вивезено хліб, м’ясо, молоко.  Ще не раз на село нападали, і австро-угорці, і петлюрівці.

Громадянська війна, що вирувала в Україні з 1918 по 1922 рр., залишила глибокий відбиток і на житті наших односельчан. Під час війни проводилась постійна мобілізація створювались різні угрупування “Махно”, “Партія зелених”, банда “Марусі”, “Червона армія”. До лав військових набирали лише червоноармійці.Андрейцов Ярмоген Никифорович – вбитий під брестом, казав: “Хто б не пропонував тобі йти воювати, не йди брате, загинеш”. Не всі селяни покірно хилили голови, не вдівали ворожих мундирів, так і Андрейцов Мойсей Никифорович, не хотів вступати до жодного з військ, ховався по коминах, але залишався на своїй позиції.На цей період в селі було два фільварка, перший на території тодішньої вулиці Трини, налічував кілька хат, а другий на межі Вовчка та Лісничого. Пан Сабанський, який і володів цими землями мав маєток у сусідньому селі Яланець. Був прихильником місцевої влади. Почалося повстання, жителі села вирушили до Яланця, розгромивши панський маєток. Панові вдалося врятуватися. Згодом, з приходом австрійського війська, повернувся і Сабанський. Всі, хто брав участь в розоренні панського майна, були покарані та змушені виплачувати контрибуцію. Для прикладу, за три кілограми цвяхів – було виплачено суму, еквівалентну ціні двох корів. Австрійці обстрілювали село з гармат, забирали продовольчі продукти.

Влітку 1919 року до села вдерлися денікінці, вони громили все. Притиснуті діючою 45-тою стрілецькою дивізією під командуванням Якіра, до складу дивізії входила бригада Григорія Івановича Котовського, денікінці відійшли за Балту. Для охорони сіл Бершадського району було створено партизанський загін під командуванням голови ревкому В. Кривохоткіна. І ось, восени 1920 року в селі встановлюється Радянська влада.

На той час з усіх селян, лише 5-10 % були писемними. По закінченні громадянської війни повстало питання “ліквідувати неграмотність”. Після прийняття НЕПу почали організовувати лікнепи. Ці так звані читальні на селі примусово відвідували всі неписемні. Розпочалося будівництво перших загальноосвітніх шкіл.

У 1929 р. розпочалася суспільна колективізація. На селі було створено 7 колгоспів, до яких самостійно вступати не мав бажання ніхто. У Лісничому примусову колективізацію проводив представник Ольгопільського Райвиконкому, житель села рогізки – Кушнір Канон Гнатович. Як розказує Андрейцов Микола Мойсейович, до колективізації його батько та Конон Гнатович були гарними товаришами. Та ось, здавалося б, коли життя селян, почало потроху входити в звичне русло, було представлено список на розкуркулення. І першим в цьому списку був Андрейцов Мойсей Никифорович. Написавши заяву до вступу в колгосп, Мойсей Никифорович, будучи грамотним, став комірником, здавши власних коней та корів. Перший колгосп було створено на Грозенках (нині вулиця Т.Г.Шевченка). Головою був Зарічанський Сергій. Проіснував він недовго, так як постраждав від рук Грозенків, Микитків та Карасєвичів. Вони, зібравшись, забрали хліб та спалили клуню. Другий на території куркуля Скалецького  – “ІІ більшовицький сів”. Третій – центральний імені Калініна. Четвертий імені Петровського (на Волощині). Інших три стерлися з пам’яті покоління.

Нелегким було життя селян. Посухи, часті неврожаї, відсутність заробітних плат, та і сама колективізація боляче вдарила селян-одноосібників.

Посуха 1933 року… У дні розквіту соціалізму в Україні запанував голод. Болісно ступати стежками пам’яті. Не обминув голодомор і Лісничого. Пухли старі і малі, вимирали цілі родини. Кістлява рука смерті ні вдень, ні вночі не випускала своєї кривавої коси. Деякі їхали на заробітки до Західної України, щоб хоть якось врятувати сім’ю від голодної смерті. Нам, сучасним людям, неможливо зрозуміти, як можна їсти варену траву чи кору, мишей, горобців, щурів, гнилу картоплю. Були в селі і зрадники, прибічники влади, доносили на сусідів, родичів. близьких…

У 1938 році частину земель було роздано на будівництво. За переказами першою жителькою на території сучасного подвір’я моїх сусідів була баба Саша, тому ця вулиця отримала в народі назву Сашівка. Другим став Демид Краснопера, проживав на теперішній Ангелівці. Більшість назв вулиць та провулків походить від імен, прізвищ або прізвиськ першожителів. Початок будівництва сучасних вулиць розпочався в 1940-х рр., а продовжився після війни.

Весна 1941 року.. Ніщо не віщувало біди, світило яскраво сонечко, огортаючи своїм теплим промінням і дорослих дітей, буйно квітнули сади. Потопаючи в п’янкому полоні бузку та піонів квітувало і саме Лісниче. Учні випускних класів готувались до іспитів, але 22 червня  перший ворожий літак пролетів над селом. Мирне небо захмарилося, почорніло.. Почалася Велика вітчизняна війна.. На фронт відправляються чоловіки, батьки, сини…

З середини серпня 1941 року німецько-фашистські окупанти ввійшли на територію Лісничого. особливих знущань завдавали людям мадяри, солдати Кайзерівської Румунії. В селі введено комендантську годину, перерізано зв’язок з Ольгополем. Довгих три роки йшла кривава боротьба, багато селян вбито та забрано в полон. Лише 14 березня 1944 року  ІІ Українськогофронту під командуванням І.С. Конєва визволили село німецько-фашистських загарбників.

Під час другої світової війни загинуло 294 наших односельчан.

Та не зламала війна силу духу лісничан. Відроджувалось село. діти і жінки орали землю, засівали поля золотими пшеницями та житами, поливали їх слізьми й потом, вірили у світле майбутнє своїх дітей та внуків.

Не переставала доля жорстоко карати лісничан. Раптова посуха 1947 року розвіяла сподівання та надії. Та пережили, перегорювали. Вже влітку 1948 року жнива були втішними, вродили перші колоски пшениці.

В подальшому із семи утворилося три колгоспи. В 1956 році всі колгоспи були з’єднані в один – імені Малінкова, головою був Лівіцький В.Г., житель села Вовчок. Після смерті Сталіна почали будуватися великі ферми, реорганізовували МТС, техніку продали в колгоспи. Відмінили продподаток, а хліб державі почали продавати. оплати здійснювали трудоднями, за які люди отримували хліб і гроші. Після Лівіцького головою колгоспу стає Гамарник Сава Тарасович із команди 50-ти тисячників. За його керівництва до села надійшло електропостачання. Колгосп було перейменовано на “З’їзд КПРС”. Після Гамарника головою став Назаревський І.І.

На початку 1960 року північні села Ольгопільського району було приєднано до Бершадського.

Першим сільським головою колгоспу було обрано Колісника М.А., який навчався в ВПШ. При ньому колгосп став мільйонером, збудовано клуб, здійснено капітальний ремонт шкіл і повністю перебудовано ферми. Побудовані стави. Врожайність полів значно підвищилась, поліпшилась культура села, побудована бруківка Бершадь – Кидрасівка. Після Марка Арсеньовича головою став Солодкий ..Т. – відставний капітан, житель Осіївки. особливих звершень не відбулося. Наступним головою став Гирба М.С. За його керівництва модернізували старі та збодували нові приміщення. побудовано цегляний завод у селі Вовчок, побудовані магазини, нова двоповерхова школа, млин, консервний завод, три тракторні бригади, центральний став, виробництво виросло найкраще за всю історію колгоспів. Згодом головою колгоспу було обрано Саблука О.І. Саме він вніс у життя колгоспу найбільше демократії. Олександр Іванович прислухався думки працівників. за його керівництва було побудовано 5 житлових будинків на 8 сімей. Останнім головою став кузьмишин М.Г. Після його керування колгосп перестав існувати.

Починаючи з 1975 по 1985 рр. в колгоспі налічувалося:

3700-3800 голів ВРХ; 1300 корів; 5000 свиней, з них 200 свиноматок; 1700 овець; 260 коней; 6000 курей; 200 гусей; 400 качок. В селі були шовкопряди.

З 1960-1985рр. в селі активно розвивалася художня самодіяльність. Молоді, активні люди з великим задоволенням приймали участь в концертах. Підтримували народні традиції. Як розказують старожили, життя було яскравим, різнобарвним. Щоденна, кропітка праця не зморювала їх, а навпаки надихала. Встигали і працювати, і відпочивати, і будуватися.

Здавна лісничани були талановитими та співучими. І в горі, і в радості не покидали вони Богом даний дар Україні – пісню. Співали і вдома, і в полі, і просто йдучи чарівними вулицями нашого села. З радісною піснею народжувалися, і з жалісливим голосінням помирали. Шанували і шанують лісничанські жителі давні традиції і слово батьківське. Лісничани – люблять жити, люблять радіти, люблять святкувати.

Скільки світ і сонце є на нашій землі, святкують українці весілля. Для кожної місцевості це свято своєрідне, особливе. Не винятком стало і Лісниче.

Традиційний обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.

Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. Здавна посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.

Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.

На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала білою хусткою за пояс. Потім цю хустку потрібно було, як слід заховати, щоб не вкрали її лихі люди, та чогось поганого не зробили. У випадку відмови старостам підносили гарбуз. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.

На сватанні співали пісень, зокрема, як розказала Андрейцова Марія Мавриківна:

ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ ЗІЙШЛА

Вечірня зоря зійшла, (Двічі)

Марія з села прийшла.

Марія прийшла з села (Двічі)

Ні смутна, ні весела.

По подвір’ячку ходить, (Двічі)

До явора говорить.

— Ой яворе, яворочку! (Двічі)

Розвийся зелененько.

Розвийся зелененько, (Двічі)

Розвесели серденько,

Бо воно засмутяне, (Двічі)

Відколи заручане.

Заручила мене ненька, (Двічі)

Як була я маленька.

Заручити заручила, (Двічі)

А робити не навчила.

Навчать мене добрі люди, (Двічі)

Жаль моїй неньці буде.

Навчать мене ще й зовиці, (Двічі)

Миколові сестриці.

Навчать мене ще й зовіки, (Двічі)

Миколові братики.

Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут.

У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками, полотном.

Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядини або сватання й заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родину нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан. Поступово зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання, оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це своїх батьків.

Пощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками між молодими та ін.

Обов’язковим було бгання короваю. Коровай йшли пекти тільки заміжні жінки, які не були розлученні.

Коровайниці (співають разом)

Марусина мати

По сусідоньках ходить,

Сусід своїх просить:

Прибудьте до мене

Та до моєї хати,

Та до мого дитяти

Коровай бгати.

Наперед виходить мати нареченої. Коровайниці підходять до столу, вклоняються їй.

1-ша коровайниця

Благослови, Боже,

І отець, і мати,

Своєму дитяті короваю бгати!

Коровайниці місять тісто в діжі, співають.

Коровайниці (разом)

Ой короваю, короваю,

Багато до тебе Кошту треба:

Корець муки пшеничної,

Цебро води криничної,

Фаску масла ярових корів,

Копу яєць молодих курей,

Гарнець солі лозової,

Ківш калини червоної.

2-га коровайниця саджає коровай у піч.

2-га коровайниця

Стелися, хмеленьку, на ліску,

Родися, пшениченько, на піску,

Густа та буйна на ниві,

Частії снопочки на жниві,

Та високі стоги на гумні,

Вищий наш коровай на столі.

Коли коровай «спікся», коровайниці, співаючи, дістають його з печі, кладуть на стіл.

Коровайниці (разом)

Короваю, короваю,

Везем тебе коло гаю,

Коло гаю, понад Дунай,

Ти, Марусю, не думай,

І де твоя голівонька.

Везе тобі коровай,

Не житній, а пшеничний —

Всій родині величний.

Пшеничний, петльований,

Родом дарований.

Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.

Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми.

Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір’я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді  сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки.

Після першого столу співали пісню вдячності:

Встаньте бояри, встаньте,

Богові хвалу дайте,

І перед столом, і перед Богом

І кухарочці, і її дочці,

І водоносам, що воду носять,

Харашо просять

До столу доносення

До гостей припрошення.

Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Запрошували всіх до столу та пригощали.

Покривали молоду заміжні жінки, ні в якому разі, не розвідниці, щоб наречена не повторила їх долю. Знімали вінок та зав’язували в хустку, на знак того, що молода стає заміжньою жінкою, молодого вдівали в кашкета, що символізував одруженого чоловіка. Після покриття наречена відтанцьовувала “Метелицю”. В коло збирались всі незаміжні дівчата і маленькі дівчатка. Молода, в свою чергу приміряла кожній вінок, і цим самим прощалась з дівоцтвом.

Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка. її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.

Молода співала пісню вдячності своїм батькам:

Дякую тобі тато, що збудував хату,

Більше не будеш, не будеш,

Дякую тобі мамо, що будила мене рано,

Більше не будеш, не будеш,

Дякую вам сестри, що навчили коси плести,

Більше не будеш, не будеш,

Дякую вам пороги, де збивали хлопці ноги,

Більше не будеш, не будеш,

Дякую вам ворота, де стояла хлопців рота,

Більше не будеш, не будеш.

Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.

Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З цього приводу влаштовувалась гостина.

Так святкувалось весілля багато років тому, минають роки, але змін мало, збереглись до наших часів і сватання, і заручини, і саме весілля.

На сьогоднішній день, в селі діють фельдшерсько-акушерський пункт, два приватних млини, рільнича бригада, ТОВ “Хлібороб”, ПП “Валентина”. В Лісничому функціонує будинок культури, сільська рада, одинадцятирічна школа, дитячий садочок. Є 4 продовольчих магазини, магазин будівельних товарів та побутовий.

Молодь активно займається спортом, зокрема, армреслінгом, в приміщенні сільської власними силами створено тренажерний зал. Юнаки та дівчата займають призові місця, беручи участь в спортивних турнірах. В Лісничому проживає поетеса, член спілки журналістів України Зарічанська Л.І. Село процвітає на радість жителям, адже живуть в ньому працьовиті, щирі люди.

ЛІСНИЧЕ – село, центр  сільської  ради.

Розташоване   за  16  км   від   районного  центру  м. Бершадь.

Населення  село Лісниче – 1017  осіб

Кількість дворів  – 604

 

 

Як  свідчать  писемні  джерела , 12-13  ст.  до  н.е.  виникає  місто  Копистирин,  залишки  якого  було  виявлено  під  час  будівництва   Лісничанського  будинку  культури   у  1961 р.   Місто  було  обнесено  кам’яним  валом  , товщина  якого   досягала  трьох  метрів,  з  фортецею.  На  глибині  до  4-ох  метрів  знаходились  підземні  ходи, які  починалися  від  центру  села   і  виходили   до  урочища  «Гайдамацького  яру».  Висота  підземного   ходу -1.6 м , ширина  90 см. Через  кожних  20 м. уступи.» «Копистирин» – це   турецьке  слово , що  означає  місто, яке  знаходиться   на  трьох  горбах.   Місто  мало  дві  головні  вулиці  :  Волощина  і  Маковщина .  Цікавим  є  той  факт,  що в  місті  була   своя   башта ,  свої   порохові   бійниці,  своя  зброя.  Жителі  села    займалися  скотарством , землеробством,  гончарною  справою  і   налічувало  в  своєму   складі  до   40  тисяч  чоловік.  На  території  міста  працювала  ґудзикова  фабрика  .   В  1240  році   Хан – Батий   з  Османської  імперії  зруйнував     укріплене  місто.

Населення  ховаючись  від  загарбників   тікало  в  ліси.   Спливали  роки,  лісничий  побудував  хатинку  у  густому  лісі,  поблизу  почали  оселятися  люди. Так ,  і  виникло  сучасне село  Лісниче.

З  1654 р.  по  1674 р.   село  п ять  разів  під  владою  татар,  руйнувалось  поляками  ,  а  в  1674 році  спалене  турками.   З  1672-1699  р.р.- майже   три  десятиліття   земля  находилась   під  владою  турків.

На  базі  населення  села  Лісниче  у   1929  року  було  створено  колективні  господарства  – «Більшовицький  сів»,  «Калініна»,   « Петровського».

Для    обробітку   землі  першим  колгоспам  необхідна  була  техніка,  а  тому  в  1924  році   Лісничому  стала  діяти   на  радгоспі   перша  МТС , яка   нараховувала  в  своєму   складі  до  3  тракторів  « Кіровців»,  пізніше  поповнювалися  комбайнами , косилками, різним  реманентом.   МТС  обслуговувала   навколишні  колгоспи  в  селах  Михайлівка,  Романівка, Голдашівка,  Кидрасівка,  Вовчок,   Яланець,  Рогізка. МТС  на  радгоспі  проіснувала  з 1924 року  по  1953  рік.  Радгосп  обробляв   до  400 га  орної  землі.

Трагедія  голодомору  на  Поділлі  важким   спогадом  лягла   на  плечі   Лісничан.

Тільки  за  період1932-1933 р.р. загинуло  за  неповними  даними  1тис.500 чол.

В  дань  пам” яті   їм встановлено  пам’ ятний  знак   на  кладовищі    та  у  2008  році  за  сприянням  сільського  голови  Світайло  О.Г. споруджено  стели  біля  Меморіалу  слави  загиблим  воїнам   на  яких  викарбувано   такі  слова:  Вічна   пам’ ять  лісничанам –жертвам  сталінського  голодомору  1932-1933 р.р.  та  політичних  репресій   від  нащадків.

У   1941  році  лісничани  проводжали   односельчан  на війну.

Під  час  Другої  Світової  війни  загинуло   по  селі  Лісничому  294   наших

односельчан.

Для  вшанування    пам’ яті  полеглих  воїнів –односельчан  під  час  Великої  Вітчизняної  війни       жителями  села  був   споруджений   меморіальний  комплекс   загиблим  воїнам

В  1989  році.

Реставрована  і  діє  колишня  православна  церква  , яку  було    споруджено     у  1817  році.  За  легендами  перша  церква   в  Лісничому  православна    була  розграбована  татарами :  на  тому  місці  була  побудована   нова  церква,  але  в  ніч   відкриття  уніати   захопили  її.   В  неділю  першого  квітня  1789  р. було  спалено.

Через  деякий  час    православні   християни  навічно   вирішили  збудувати   церкву  , яка  стояла  б  віки  й  тисячоліття.  Кам’яні  основи  сучасної  церкви  були  заложені   в  1817  році.     До  складу  фундаменту  входили :   графіт,  пісок, глина, каміння, також  курячі  яйця,  що  скріплювали  розчин.

Не  обминули  зміни   й  Лісничого ,  які  проходили  у  суспільстві ,  а  саме: післявоєнна

розруха,   голодні  роки  1947 р.р.  , «хрущовська  відлига»  та  період  перебудови  , який  приніс    найбільшу  розруху  селу  .

На  даний  час  на  території  села  діє   СФГ «Лісниче-Сад», ФГ «Лісниче-Агро», СФГ «Кузьмишина», ФГ «Дана – Плюс», ПП «Валентина».

Незважаючи  на  всі  негаразди  у  селі  проживали  і  діяли  видатні  особи, а  саме:  Багола  Федір  Іванович,  капітан  ІІ рангу  у відставці, який  займався  пошуковою  роботою     по  підняттю  кораблів , затонувших  у  роки  Великої  Вітчизняної  війни   та  розмінуванням  портів  Чорного  моря  .  Видав  понад  9  книг  , серед  них  «Тайфун  Марія» .

Завідуючою  бібліотекою  с.   Лісниче     працює  Зарічанська  Лідія  Іванівна,  автор   музично-поетичної  збірки  «Україно  – мій  подільський  краю» .  Збірка     «На крилах  пісень»  відома  своєю  піснею   «Лісниче,  Лісниче -  село  мальовниче».

Лісниче,
Лісниче – село  мальовниче,

В  чудовім   Подільськім  краюЛісниче приміщення сільської ради Лісниче меморіалЛісниче будинок культуриЛіниче центральна вулиця

І  пісня  злітає  немовби   жар-птиця

На  всю  Україну  мою…

 

І  лине  полями ,  казкове    піснями,

Як  рідний  Подільський  наш  край.

Квітуй  моя  земле, рясній  врожаями,

Як  цей  запашний  коровай…

 

Хай  сонце  сіяє   і  лине  світами-

Ця  пісня  на  мир,  на  добро,

Щоб  в  кожній  оселі   всі  були  веселі, щасливо  зажило  село…

Лісниче,    Лісниче – село  мальовниче,

 

Замріяні  верби  в   гаях

Дитинством  лелечим  і  юністю  кличе ,

Зорею  незвіданий  шлях…