Літературний зорепад

Альбертон Меїр Йосипович

Меїр Йосипович Альбертон народився 15.08.1900, Бершадь, Подільської губернії – єврейський радянський письменник і драматург. Писав на ідиші.

Син рабина Йосипа Альбертона з Бершаді. Випускник Дніпропетровського гірничого інституту (нині Національний гірничий університет (Україна)1935-35). Працював гірничим інженером.

У травні 1928 відправився з першим ешелоном переселенцем на Далекий Схід, в Біробіджан. У роки Великої Вітчизняної війни і після її закінчення жив в Оренбурзі, був кореспондентом Радінформбюро, публікувався в альманасі «Степові вогні». Помер 20 листопада 1947.

Меїр Альбертон – автор художньо-документальних книг, збірок оповідань, романів, книг репортажів . Основні теми творів – про самовіддану працю шахтарів, історія єврейських переселенців на Далекому Сході СРСР, освоєнні ними далекосхідних тайгових просторів, прагнення єврейської містечкової молоді стати шахтарями в Донбасі, події Другої світової війни та Голокосту.

Дебютував в 1927 оповіданням «Федір Зубков». В кінці 1920 -х рр. Член Дніпропетровської організації письменників.

Автор першого белетристичного твору на ідиш на біробіджанську тематику (книги подорожніх нотаток «Біробіджан», присвяченого першим єврейським переселенцям. Першим ввів в рідну літературу виробничу тематику.

  • «Шахтес» («Шахти», роман, 1927)
  • «Біробіджан» (збірка подорожніх нотаток, 1929)
  • «Роман цат » (п’єса, 1930 ) • «Ніт ойсгетрахт» («Без вимислу», збірка нарисів, 1941)
  • «Нариси» (1947)
  • «Аф Бейді брегес» («На двох берегах», роман, 1947, не закінчено)

Твори Альбертон виходили також у перекладі на українську мову. Похований 20.11.1947 у м. Саратові.

Матвій Мойсейович Гейзер

Матвій Мойсейович Гейзер (нар.1 940, Бершадь, Українська РСР) – літератор і публіцист, журналіст, педагог, театрознавець, літературознавець. Заслужений вчитель Російської Федерації (1991), доктор філологічних наук   (2001).

Автор кількох книг, присвячених, в основному єврейській культурі та долі російського єврейства. Також автор безлічі есе, статей, досліджень, нарисів, опублікованих як в російських, так і зарубіжних видавництвах (деякі під псевдонімом – Мойсей Матвєєв).

Матвій Гейзер народився в містечку Бершадь Вінницької області України в сім’ї вчителя єврейської школи. Після зайняття румунськими та німецькими військами разом з батьками був інтернований в гетто Бершаді, де загинули його батько та інші родичі.

Після звільнення з гетто жив у Білгороді-Дністровському. Закінчив математичний факультет Бельцького педагогічного інституту. Працював учителем математики, потім директором педагогічного коледжу № 13 в Москві

Кандидатську дисертацію захистив у 1996 році за темою: «Біблія у творчості російських поетів XIX – початку XX ст. ( А. С. Пушкін, С. Я. Маршак )» в Московському державному відкритому педагогічному інституті. Докторську дисертацію за темою «Російсько- єврейська література XX століття» захистив у 2001 році.

З 2004 року Матвій Гейзер співпрацює з видавництвом «Молода гвардія» – пише для серії ЖЗЛ біографії діячів російської культури єврейського походження . У серії видані його книги: «Соломон Міхоелс», «Маршак», «Леонід Утьосов » і «Фаїна Раневська». Опублікував книги про єврейському гетто в Трансністрії («Сім свічок », 1999, «Подорож в країну Шоа », 2004) та історії єврейської культури на ідиш в СРСР («Плач Іереміі», 2009) .

З режисером Юхимом Гольцманом поставив документальну стрічку «Актори убієнного театру» (2008) про Московському ГОСЕТі .

Поклад Наталка Іванівна

Народилася 3 вересня 1951 року в с. Маньківці. Навчалась у Балтському педучилищі та Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка.

Поет, публіцист, педагог, громадська діячка. Член Національної спілки письменників України з 1988 р.

Автор десяти поетичних книжок. Записала від своєї матері Галини Аксентіївни Чечельницької й видала «Маньківське весілля» древній весільний обряд на Поділлі. У співавторстві з М. П. Кононенком створила посібник з українознавства «Слово». Входила до першого правління Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка (1988 — 1991); була серед тих, хто відроджував в Україні Союз українок.

Лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка (1993), Михайла Коцюбинського (1999) та «Благовіст» (2000).

Автор поетичних книжок: «Акценти», «День сповіді», «Обереги надії», «Ритуальний танець волі», «Горить свіча у чорних водах», «Молоде сонце», «Всупереч», «Всього-на-всього життя»; для дітей «Хрущикова наука», «Абетка».

Записала від своєї матері Галини Аксентіївни Чечельницької й видала фольклорне видання «Маньківське весілля» – древній весільний обряд на Поділлі. У співавторстві з М. П. Кононенком створила посібник з українознавства «Слово».

Лауреат літературних премій: ім. Євгена Маланюка (1993), ім. Михайла Коцюбинського (1999), «Благовіст» (2000), Міжнародної премії СФУЖО ім. Марусі Бек (Канада, 2002), ім. Наталі Забіли (2010), «Кришталевий птах» (2012); журналу «Березіль» за 2012 рік; Василя Юхимовича (2013), Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету (США, 2013), ім. Олександра Олеся (2014). Твори Наталки Поклад є в багатьох літературних антологіях та збірниках. Численні статті письменниці надруковано в періодиці.

Твори Наталки Поклад перекладено білоруською, російською, польською, іспанською та німецькою мовами.

Член Національної спілки письменників України (з 1988 р.) та Національної спілки журналістів України (з 2011 р.).

Студецький Микола Миколайович

Поет, публіцист. Народився 22 травня 1921 року в селі Флорино на Вінниччині в сім’ї священика. Рано втратив батьків, ріс і виховувався в родичів. Початкову освіту здобув у Цибулівській 4- класній школі (Тростянецького р-ну). Дивом пережив голодомор 1932 – 1933 років. В 1940 році закінчив Гніванську середню школу (Тиврівський район Вінницької області) Продовжив навчання у Києві на курсах, що готували вчителів для незрячих і глухонімих дітей.

В Червону армію не взяли за станом здоров’я, мав поганий зір. У липні – вересні 1941 року був серед народних ополченців Києва, потрапив у полон, був звільнений, працював у Вінниці, в тароремонтній майстерні. Восени 1943 року відправлений до Західної Німеччини. Почались його митарства на чужині. Після закінчення війни опинився у таборі переміщених осіб в американській зоні окупації в Аусбурзі та Мюнхені. Тут зустрівся з співвітчизниками І. Костецьким, Я. Славутичем та іншими літераторами. Невдовзі опинився за океаном, у Венесуелі. Був заарештований за спровокованим звинуваченням і виселений з Венесуели, як «небезпечна особа». Близько дев’яти років мандрував по світу у пошуках праці, голоді та злигоднях поневірявся в різних країнах Європи і Америки.

Працював автослюсарем, вантажником, прибиральником, пральником білизни, сторожем, хористом венесуельського оперного театру. Часто доводилось ночувати під відкритим небом, а вдень пив одну воду, що заміняла йому сніданок, обід та вечерю. Маючи тяжіння до малярства та літератури, Микола Миколайович охоплений жахом безробіття, ладен був виконувати будь-яку роботу, аби тільки давала вона мінімум на прожиття.

«Все пережите за роки блукання на чужині, важким тягарем лягло на мою душу: «Пам’ятаю, як до болю в очах, я вдивлявся в безмежний морський простір, бо там, десь далеко за ним, лежала моя Батьківщина, моя рідна Вінниччина», – розповідає він у своїй повісті – спогадах «Під пальмами Венесуели», що ввійшла до збірки поезій «Під чужим і рідним небом», виданої видавництвом «Дніпро» в 1989 році. Туга за рідним краєм не полишала Миколу, вона звучить в багатьох його віршах, які він писав на чужині під псевдонімом «Скеля».

Після звернення до радянського консульства в Каракасі (Венесуелі) в 1951 році повернувся на Батьківщину. Радість повернення відобразилась в його циклі віршів «На рідній землі», де самі назви віршів розкривають його зміст: «Здрастуй, здрастуй, моя Україно!», «Скрикнула туга востаннє», «Блукаючи по вицвілих дорогах» і т.д. Є у його збірках вірші, присвячені місту, де народився, селу Шляховій, яке відвідав у 1974 році.

Після повернення на Батьківщину його, потрапив у сталінсько – беріївські застінки. Там «забезпечили» поета каторжною роботою в Гулагах на цілих 25 років. На щастя, відбувся він лише п’ятьма роками. Про цей період у своєму житті він описує у вірші «Моїй матері», який раніше не міг надрукувати з політичних причин.

1956- 1995 роки постійно жив у Вінниці, деякий час навчався у Києві в університеті. Потяг до поетичної творчості Микола Миколайович відчув ще в шкільні роки. Складав вірші і в час воєнного лихоліття, і на чужині, і в радянських таборах. Друкуватися почав у 1957 в періодиці.

Довго чекав автор на видання збірки віршів «Печальний спів», де вже немає жодного слова із закінченням на «ізм» (комунізм,соціалізм), що обов’язковим було в минулому, те, що робило поезію надуманою, отже, мало читабельною.

А все, що писалось від душі, складалось автором (як і багатьма авторами) в шухляду з надією на кращі часи. Чи то змалювання природи, чи щось гостре критичне, а то й просто аполітичне, або ж суто особисте. Видав такі поетичні збірки: «Під чужим і рідним небом»(1960 рік), «Повість життя» (1964 рік), «З лабетів ночі» (1967 рік), «Макарчукове поле» (1980 рік), «Дві пісні» (1985 рік), «Печальний спів» (1992 рік), «За Україну» (1995 рік), «Крамольні вірші» (1996 рік)

В кінці 1995 року Студецький переїхав до Ірпеня на Київщину. Член спілки письменників України з 1967 року. Ветеран праці. Помер в 19.01.2002 році.

Мельник Анатолій Іванович

Народився він 18 листопада 1929 року в селі Червоному (нині Гайворонського району Кіровоградської області). До війни закінчив п’ять класів неповної середньої школи, а повну середню освіту здобув уже після війни – закінчив вечірню школу в Джулинці, що була тоді райцентром.

Навчався в Гайворонському училищі фабрично – заводського навчання, після закінчення якого працював мулярем на будовах Одеси.

Протягом 1950 – 1953 років служив у лавах Радянської армії, потім кілька         років працював у органах внутрішніх справ. З 1958 по1989 рік трудився у   Бершадському міжколгоспбуді, спочатку керівником столярного цеху, а потім виконробом. Нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, медалями. Писав прозу, вірші, друкувався на сторінках районної газети «Бершадський край». Писати та видавати книги зміг лише вийшовши на пенсію. Видав книги з художньою прозою «Загублене щастя», «Не обминеш своєї долі», «Дванадцяте покоління», «Козацький вавілон», «Свідки минулих літ», «Шлях крізь віки», «Таємниця батьків», «Брати».

Зарічанська Лідія Іванівна

Лідія Іванівна Зарічанська народилася 17 квітня 1963 року в селі Михайлівка, Бершадського району на Вінниччині в сім’ї колгоспників. У 1970 році вступила до Михайлівської середньої школи, яку закінчила у 1980 році. У цьому ж році вступила до Луцького культурно-освітнього училища, яке закінчила у 1982 році. Потім навчалася у Київському державному університеті культури і мистецтв України, який закінчила у 1989 році. Працювала завідуючою бібліотекою села Лісниче. Співпрацювала з Київським національним університетом імені Т. Г. Шевченка та Київським національним університетом культури і мистецтв. Друкувалася в періодичних виданнях «Бершадський край», «Вінниччини», «Подолія», «Веселі вісті», «Край Кам’янець-Подільський» на Хмельниччині. Вірші Л. Зарічанської покладені на музику самодіяльним композитором з села Джулинка – Малаховецьким Василем Лазаровичем. В 2011 р. прийняли в Національну Спілку Журналстів України. У 2012 році Л. І. Зарічанська стала лауреатом премії імені Василя Думанського.

Творчий доробок складають музично-поетичні збірки поезій та прози:  «Україно – мій Подільський краю», «На крилах пісень», «Вірність, любов і краса». Трагічно загинула Лідія Іванівна Зарічанська 31грудня 2018 році.

Красіленко Володимир Андрійович

Володимир Андрійович Красіленко народився 30 листопада 1931 р. в м. Бершаді Вінницької області. Поет.

Член НСПУ з 2005 року. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1955 р.). За основним фахом – інженер-електрик у галузі автоматики та приладобудування. Кандидат технічних наук (1967 р.) У 1955-1956 – інженер Інституту машинознавства та автоматики Львівського відділення АН УРСР.

Наступного року був переведений на посаду асистента Львівського політехнічного інституту, а в 1958 – до Інституту автоматики і електрометрії Сибірського відділення АН УРСР (м. Новоросійськ, Росія), де навчався в аспірантурі, працював на посаді молодшого наукового співробітника до 1969 р.

За конкурсом був обраний деканом факультету радіоелектроніки Вінницького філіалу КПІ (нині ВНТУ). З 1969 по 1992 рік – доцент кафедри. Його науковий доробок складає близько 30 публікацій.

Як поет працює в жанрах віршованого гумору й сатири, епіграми, пародії, усмішки, шаржу, каламбуру.

Автор збірок:

«Веселе пекло. Поетичні мініатюри» (2000);

«Зимний марафон. Стихи: лирика, юмор» (2000);

«Не наступайте на граблі! Вірші: гумор, сатира» (2001);

«Маленькі пасквілі. Сатиричні мініатюри» (2002);

«Сатиріаз. Гумор і сатира. 100 мініатюр» (2004);

«Всього усім не можна дати… Вибране» (2005).

Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2009) за збірку «Помаранчевий синдром», яка увібрала все найкраще, написане поетом упродовж останніх років.

Рудик Микола Сергійович

Самобутній поет народився в 29 липня 1946 році в с. Михайлівці. Зростав у багатодітній працьовитій дружній сім’ї. Батьки Сергій Степанович і Параска Власівна своїм дітям – двом донькам і чотирьом синам – змалку прищеплювали людські чесноти, любов до праці, наполегливо дбали про те, щоб кожен із них здобув вищу освіту. Вже більше двадцяти літ минуло відтоді, як Сергій Степанович відійшов у інший світ, а Микола Сергійович і досі, все життя з теплотою, великою шаною і вдячністю згадуватиме свого батька, який зіграв, мабуть, вирішальну роль у його вихованні.

Після закінчення школи хлопець працював у місцевому колгоспі. Відслуживши в армії, навчався в Одеському інституті народного господарства. А потім працював за фахом, багато років трудився і на керівних посадах, зокрема, очолював сільські ради у Серебрії та Михайлівці. Вже десять років перебуває на заслуженому відпочинку. Разом із дружиною Раїсою Андріївною виховали двох доньок, пишаються онуками.

Про трудовий шлях Миколи Сергійовича мені відомо мало, адже раніше наші життєві дороги не пересікалися.

Однак із його розповідей можна зробити висновок: нелегко було у ті часи головувати у селах. Рудик дбав про розвиток територіальних громад і, як і його батько, шанував людей. Земляки теж поважали і поважають його за активну життєву позицію, небайдужість, прагнення зрозуміти і допомогти.

Микола Сергійович і досі, в міру можливостей, переймається проблемами односельців – когось підтримає добрим словом, комусь реально допоможе зрушити з місця проблемне питання. Про те, чим живуть земляки, які проблеми доводиться їм розв’язувати, він регулярно розповідає на сторінках районки, обласної газети «Вінниччина».

До речі, матеріали Миколи Рудика актуальні, спонукають до роздумів, їх активно обговорюють. А ще талановитий автор пише гарні, щирі, мелодійні вірші, які теж схвально сприймаються читачами і слухачами. У 2010 році вийшла друком його перша збірка поезій «Мелодія душі», наступного року друга, яка отримала назву «Летять роки…». До неї увійшли не лише поетичні твори, а й публіцистичні матеріали, зокрема, розповіді про земляків та їхні проблеми.

Самобутній поет бере участь у різних масових заходах, де читає власні поезії.

Варто сказати про те, що Микола Рудик – член Національної спілки журналістів України, у 2010 році його, як кращого позаштатного автора районної газети «Бершадський край», відзначено премією імені Василя Думанського. Помер Микола Сергійович 17 червня 2020 року.

Ясакова-Рудик Марія Сергіївна

Марія Сергіївна Ясакова-Рудик народилася 15 серпня 1941 року в с. Михайлівка Бершадського району. Закінчила історичний факультет Луцького педуніверситету та фізико-математичний факультет Вінницького педагогічного інституту. Працювала викладачем фізики в Гайсинській середній школі № 4 та фізики й історії в школах Тульчинського району, інспектором і методистом Тульчинського районного відділу освіти. Член районного літературно-мистецького об’єднання «Оберіг» та обласний імені В.Стуса.

У співавторстві з композитором Ольгою Янушкевич Марія Ясакова створила понад 300 пісень, переважно для дітей різновікових груп. Ці пісні стали призерами районних, обласних і міжнародних конкурсів «Дударик», «Перлинки Поділля», «Тростянецькі самоцвіти» та ін. Спільно з Ольгою Янушкевич видали книги-пісенники «Веселкова» для дітей молодшого та середнього шкільного віку, «Дорога до мами». А також авторка видала збірку казок у віршах «Чарівне вогнище» та ін.