Директор Бершадської публічної бібліотеки Людмила Німчук взяла участь у ІХ Міжнародній науково-практичній конференції» Усна історія: пізнавально- документальний потенціал і громадська архів істика», з доповіддю на тему: «Бібліотечні етно-проекти, як джерела та и для усної історії». До конференції долучились науковці, історики, бібліотекарі, музейники з США, Німеччини, Нідерландів, Польщі, Литви та України. Розглянуто питання: теоретичні, методологічні та прикладні проблеми усної історії, громадська архівістика: теорія, практика, досвід, усна історія та виклики російсько-української війни, проекти з регіональної, локальної, етнічної історії.
Бершадська публічна бібліотека Бершадської міської ради три роки поспіль ініціює та реалізовує загально бібліотечні проекти, щоб зберегти прадавні сакральні знання й побут мешканців бершадського краю. У 2023 році реалізований проект «Скарби бабусиної скрині. Проєкт тривав протягом 3-х місяців. Бібліотекарі презентували скарби з кожного населеного пункту громади. Колись у кожній хаті була скриня, де зберігали найдорожче, найрідніше, найважливіше. Минають часи, уже скриня в оселі рідкісна річ, але в кожній родині десь у найпотаємнішому місці зберігаються бабусині скарби: сорочка, ікона, рушник, старовинна книга чи газета, світлина чи скатертина, а ще глиняний посуд… Все це разом – наша історія, побут, традиції, обряди, звичаї, які вирізняють нас серед рівних націй і підтверджують нашу етнічність та національну ідентичність. Щоб пізнати, що заховано в бабусиній скрині, бібліотекарями проведено різні бібліотечні активності для дітей та молоді. Кожна бібліотека представляла свій акцентований скарб.
Формат проекту вимагав: проведення краєзнавчих розвідок, етноівентів у бібліотеках, підготовка онлайн-презентацій, а фіналом стали представлені виставки і презентації «Скарбів бабусиної скрині» із кожного села під час благодійного мистецького заходу «Ти у наших серцях, Україно», коли практично відбувся фінал проекту .
Бершадська громада багата на вишиті рушники, сувої домотканого конопляного полотна, святкові жіночі і чоловічі сорочки, автентичне вбрання і посаг нареченої, жіночі прикраси, весільні і українські віночки , плахту та жіночу спідницю, українську хустку, старовинні священні книги, яким більше 200 років та старі ікони. Головна книгозбірня зібрала у свою скриню вишиванки і рушники, чоботи хромові і старовинне начиння: глечики, макітра, миски і полумиски. Увагу привертала до себе залізна праска і дерев’яний рубель. А ще у скрині старовинна Євангелія, 1916 року видання та ікона Святого Пантелімона, якій біля 120 років. Бібліотекарі розповідали присутнім про кожен із скарбів та пропонували сьогодні підтримати наші Збройні Сили України, адже вони захищають не лише нашу землю, а й українську культуру.
Відкрито 22 найдзвичайних, загадкових, старовинних скрині. Кожна з яких – справжній народний скарб, де зберігається найдорожче, найрідніше, найважливіше.
Бібліотеки Бершадської громади реалізовували проект «Етнодень в бібліотеці», що має народознавчий та пізнавально-звичаєвий зміст. Етнодні проводились для різних вікових груп користувачів: дорослі, молодь, діти. В рамках проекту проведені пошуки, оцифрування та популяризація українських свят і традицій. Кожен бібліотечний етнодень, розкриває нас як самобутній народ, що має цікаву етнічну культуру, звичаї і традиції, які не просто передаються із покоління в покоління, а духовно єднають минуле і теперішнє українців..
В етнодень «Зелені свята» бібліотеку уквітчали м’ятою, татарським зіллям, вербою, любистком, шавлією та іншими травами і квітами. Присутніх, народними піснями вітали аматори сцени. Учасники дійства дізнавалися про прикмети Зелених свят та відгадували мелодії українських пісень, пов’язаних із рослинами – оберегами. А на завершення всіх пригостили святковими «зеленими» пиріжками.
2024 рік став роком реалізації двох надзвичайно цікавих та креативних загально бібліотечних проектів. Це онлайн-проект «Світлописи минулих літ» та офлайн-проект «Коли хати ще говорили». Кожен із них приніс багато неймовірних знахідок та відкритів.
В етнофотопроекті «Світлописи минулих літ» бібліотечні заклади громади презентували події, колективи, заходи, установи через світлини. Старі пожовтілі світлописи затаїли пам’ять про події сторічної давнини. В них життєва стійкість, світогляд, мудрість, автентичність і вічно жива душа нашої нації.
Стара світлина передає не лише картинку, тут емоції радості і тривоги, тут голос земляків, їх мрії і надії, тут історія родин, поколінь, колективів і подій. Витягаючи тремтячими руками дорогоцінні знімки з потертих альбомів, із запилених горищ і скринь, наші земляки згадували щасливі миті та з хвилюванням починали розповідь, часто це були не просто спогади, а справжня усна історія, яку ніде і ніколи не прочитаєш.
Особливо креативно та ретельно підготувала завідувачка Михайлівської філії Галина Гончаренко, яка зібрала багато світлин, де зображено родинне свято – романівське весілля. Автентичне, насичене різними обрядами, піснями, звичаями, весілля у Михайлівці і Романівці описали наші славетні земляки Ганна Годованець та Родіон Скалецький. Старовинну весільну обрядову пісню співає жителька с. Романівка Дейнега Зіна Іванівна. Гортаючи сторінки, змінювалися якість фото і вбрання наречених та гостей. Від чорно-білої до кольорової сучасної світлини минуло століття, але найголовніший лейтмотив залишився : традиційне весілля і звичаї села.
Завдяки реалізації проекту «Світлописи минулих літ» ми побували на фотоконцерті сільського духового оркестру. Старі фотографії «грають» вальс і польку, гопак та краков’як. Яланецькі музиканти торкнулися багатьох сердець. Організували цікаву фотозустріч із школою. А далі у форматі проекту разом із бібліотекарями ми жнивували, сапали буряки та працювали в городній бригаді, а ще співали разом з «Війтівчанкою», та відзначали народне свято Івана Купала у Сумівці. Мандруючи бершадською вузькоколійкою викликали чимало відгуків і емоцій тих, хто колись їхав чи працював на цій залізничній дорозі.
Світлописи минулих літ спонукав кожного, хто долучався до цього проекту віднайти щось особливе у своєму селі та показати розвиток через століття за допомогою світлини, а ще дозволив підняти з пилу забуття старі світлини, за кожною з яких своя довга історія.
Кейс цьогорічних бібліотечних проєктів продовжує «Коли хати ще говорили» — унікальний проєкт-мандри в етнохату. На жаль відходять у минуле старі хати, що з першого кроку до них розповідали про господарів, їх звичаї, традиції, вірування тощо. Бібліотекарі зібрали цікаві розповіді, спогади, фотографії, провели презентації та створили відеоролики. Завдяки проекту віднайдено старі хати у деяких селах громади, відтворено звичаї і традиції родин.
«Коли хати ще говорили» знайомить із українською автентичною хатою. Біленька й ошатна хатинка, під сніпками, соломою, чи очеретом, з маленькими вікнами, на жаль уже в минулому. Рідко де можна ще побачити таку хату. Але ж хата для українців не лише прихисток від негоди і лихого ока. Наші пращури ставилися до хати, як до живої істоти, пов’язаної з тонкими світами. Кожен її елемент мешканці наділяли магічним змістом, знали, як із ним «домовитися», щоби в оселі були мир і злагода.
Батьківська хата — це те, що завжди згадується, сниться, що ніколи не забувається і гріє теплом спогадів. Бібліотечний проект Бершадської міської територіальної громади «Коли хати ще говорили» прагнув повернути наших відвідувачів до живильного родинного вогнища, у сакральне місце, де від матері до доньки передавалися старанно вишиті рушники та сорочки; від батька до сина — земля, любов до неї, вміння відчувати її біль, чути її голос. Бо саме це живить і робить сильною будь-яку націю. На мить заплющіть очі і подумки поверніться назад, щоб низько вклонитись рідній хатині, що є частинкою нашої України. Стара батьківська хата живе у кожному серці, пригадайте її, і вона посміхнеться вікнами через багато років, благословить на далеку путь, батьківська хата – наша святиня!
Щиро кажучи задум проекту з’явився у мене після відвідин рідного села, де ще є хата в якій колись народилась. І зважаючи на те, що хата доживає свої останні часи я кожного разу її фотографую та згадую, як пекли у печі хліб чи великодні паски, як змащували глиною долівку, як квітчали рушниками куток, де були зібрані старі ікони. Час летить швидко, руйнуються хати, відходять в інший світ люди, а далі зникають звичаї і традиції. Тож щоб залишити в пам’яті нинішніх і майбутніх поколінь нашу культуру та цінності народу бібліотекарі розпитують у старожилів про звичаї і традиції, проводять заходи та створюють відео мандри у минуле, де збереглася колиска і піч, де з – поміж рушників дивляться святі ікони і чорно-білі світлини старожилів роду.
Для того, щоб кожна філія бібліотеки відшукала саме свою родзинку, були окреслені завдання та акцентовані звичаї чи предмети побуту для детального вивчення. Так аналізували, читали, розпитували про піч у хаті, колиску, мисник, підвіконня, скриню, стіл, пороги, долівку, ікони, ремесла тощо.
У с. Мала Киріївка та Пятківка збереглись старі хати, які багато можуть розповісти про часи минулі. Шукаючи щось цікаве, неймовірне, бібліотекар знайшла стару хату у Пятківці, таке собі чепурне біленьке диво між деревами. Стара хата, під соломою, маленькими вікнами і садом із скрипучими деревами. Вона неначе музей, де живуть своїм життям стара піч, стіл, ослони, скриня, мисник та вишиті рушники. Тут уже ніхто не живе, не справляють весіль, не народжуються діти, але хата і досі несе енергію добра та українства. Презентація на кілька хвилин переносить глядача у стару хатину, де і досі на миснику у ряд стали миски, макітри, глечики, що чекають на смачний борщ, вареники в сметані та засипану капусту…
Бібліотекарі випікали у печі духмяний хліб, смак якого ні з чим не зрівняти, пригощали маминими пиріжками та запрошували на червоний український борщ.
У Війтівській філії провели передвеликодню етногодину «Цікава річ – українська піч». Гостей радо зустрічала в світлиці її господиня а у печі випікали священний великодній хліб-паску.
Традиційна сільська піч поступово відходить в історію, невдовзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та наша пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вогню в печі родинної хати.
Найсвятішим місцем у хаті була покуть. Там висіли ікони, прикрашені рушниками і пахучими травами. Під іконами стояв великий стіл, розрахований на велику родину. Біля стола попід стіною довга деревяна лава, а збоку велика скриня. В Україні був такий звичай: закінчували будівництво хати і першим заносили до неї застелений стіл, на якому лежав хліб. Стіл має магічну силу, символізує достаток родини, на нього кладуть хліб-сіль, ставлять ритуальні страви. Стіл – символ єдності, родинної міцності, злагоди. Стіл – «годувальник» сім’ї. Право першим сідати за стіл і умочати ложку в страву надавалося господарю оселі – батьку. Є весільний обряд, коли молода обов’язково подавала хустку через стіл нареченому. Це означало «давати руку».
Долівка української хати була переважно глиняною. Збивали її з червоної глини. Щосуботи і перед святами «землю» змащували замішаною глиною, а коли вона висихала, застеляли пахучим різнотрав’ямі в хаті стояв приємний запах трав.
Колиска дитяча – святиня у батьківській хаті. За звичаєм, кожна родина користувалася однією колискою, змінюючи лише попінки, тобто тканину, яку підшивали до основи. При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб , які виконували оберегові функції.
Традиційна українська хата – воістину сама є колискою нашого народу. В ній жили і помирали цілі покоління, сподіваючись на кращу долю. Без рідної хати не було і не може бути почуття рідної земля. Бібліотекарі влаштували у бібліотеці локацію старої української хати та знайомили дітей з її побутом, особливостями її будівництва, як наші предки вибирали земельну ділянку, як проходили закладини та будівництво, як відбувалися входини і таке інше.
Посуд – скарб національної культури. Кожна макітра, горщик, миска чи полумисок готові поділитися своїми таємницями. Посуд виготовляли власноруч із глини. Індивідуальних мисок не було — вся сім’я їла з однієї, але кожний мав свою дерев’яну ложку зі спеціальною поміткою. А купуючи, обов’язково слухали, що «говорить» посуд. Мисник (поставець, судник, креденець) розміщували на стіні неподалік печі, на жіночій. Кожна господиня утримувала його в чистоті й порядку.
Робота з пошуку цікавої автентичної інформації про побут і традиції українців Осіївської філії завершилась певною знахідкою, з’ясувалось, що рядна попід вікнами вішають далеко не скрізь, але цей звичай є на Бершадщині подекуди і сьогодні. Рядна – це домоткані покривала з різнокольоровими поперечними смужками. Їх виготовляли з цупкого полотна, зробленого на верстаті. На Бершадщині такі доріжки вішали на стіну за лавою, попід вікнами і називали підвіконням. Із цим підвіконням хата виглядала ошатною і причепуреною.
У старих хатах були високі та низькі пороги, інколи дерев’яні пороги прикрашали різьбленням, навіть у народних піснях оспівані етно-пороги, яким наречена дякувала приспівуючи «Дякую вам пороги, де збивали хлопці ноги».
Отак мандруючи від хати до хати бібліотекарі відтворили звичаї, традиції, вірування і забобони українців. Зустрічаючи гостей рушниками свіжоспеченим хлібом, хата неначе розцвітала від щастя, розповідала свою історію, плекаючи у кожному з нас любов до рідної землі, до природи, до культури, до мови, до нації з якими ми відчуваємо себе єдиним цілим.
Звертаючись до минулого, ми не просто шукаємо, що «взяти» у ньому, запозичити для сьогоднішнього життя, а прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей української нації. Бо людина повинна знати, звідки вона пішла в життя. Людина не має права бути безбатченком … Тому бібліотекарі Бершадщини організовують народознавчі проекти, проводять краєзнавчі розвідки, щоб осягнути феномен української хати, як важливий елемент нашої матеріальної і духовної культури.
Етнопроекти наша родзинка і кожен неповторний та цікавий. Наші хати розповіли багато цікавого і вас просимо завітайте у стару українську хату – справжній райський куточок на землі.
