Кужіль з прядивом  в українській хаті

 

  Бібліотекар Кошаринецької сільської бібліотеки Світлана Будженко запрошує  завітати у батьківську хату та ознайомитися із її інтер’єром, традиціями і звичаями. В українській хаті, немов у віночку: тут все до ладу, чисто, затишно, смачно…

   В найсвітлішій частині хати ставили довгу лаву на якій встановлювали кужіль з прядивом.    Кожна жінка, яка вміла прясти , а не вміти тоді було не можна, бо не лише сама, а й вся родина залишиться без сорочки, з осені починала свою роботу за допомогою кужеля.  Восени, коли був зібраний урожай, українські жінки сідали за хатню працю та пряли вовну, полотно, інше прядиво,  а потім вибілювали його на річці, на сонці, на снігу, на морозі.

   Прядіння тривало весь осінньо-зимовий період, перериваючись лише на різдвяні свята. На Різдво або на всі святки прядку і всі прядильні інструменти виносили на горище або в комору, щоб їх духи не заплювали.

За віруваннями, нечиста сила (кікімора, домовик, русалка, нічниця та ін.) пряде тоді, коли прядка залишена на ніч (або на свято) з незакінченою кужіллю або без благословення. Сама прядка могла сприйматися як атрибут нечистої сили або її заступник. Дівчата вірили, що якщо не допрясти куделі напередодні Різдва, то прядка прийде за ними в церкву при вінчанні, якщо залишити прядку з кужелем на ніч або на свята, то прядка буде переслідувати, лякати, танцювати поряд. Вірили, що, якщо вдарити прядкою дівчину, то їй попадеться поганий чоловік або погані свекор зі свекрухою, а якщо вдарити прядкою дитину, то вона захворіє.

Про знаряддя прядіння, вміння прясти, говорять народні прислів’я, загадки, приказки: “Яка пряжа, така й нитка”, “Яка пряжа таке й полотно ляже”. Про жінку, яка гарно пряла казали: “Добра пряха й на скіпку напряде. Перший клубок, який дівчина напряде, треба було кинути у вогонь, щоб нитка так швидко прялася, як вогонь горить. Про всі вірування та працю наших талановитих бабусів, які своїми руками творили шедеври говорили на етновечорі у Кошаринецькій сільській бібліотеці. Майстр клас для поціновувачів старовинного мистецтва демонструвала Мазуренко Марія та бібліотекар Будженко Світлана. Ремесло яке презентувалося зацікавило та спонукало спробувати самому відтворити побачене. Цікаво, самобутньо та оригінально було подано матеріал та відтворено частинку із минулого.

      Вироби виготовлялися для власного вжитку і  займалися справою переважно жінки. “Жіноча праця – засадити й полоти огород, варити обід і вечерю, пекти хліб, вибирати плоскінь, вимочити коноплі, напрясти полотна…” Веретенце співає, кужілочка шумить, жінки і дівчата полотна напрядуть та сорочки вишиють, а навесні  наче маківки: одна краща іншої..

 Завітайте на відео презентацію загально бібліотечного проекту «Коли хати ще говорили» і ви по-іншому будете дивитись на стародавню вишиванку, та відчуєте тепло рук жінок, що виготовили полотно для старовинного рушника. В них пам’ять багатьох поколінь та ідентичність української нації.