Герої Бершадщини, які загинули за волю України

У День Героїв України вшануймо пам’ять земляків, які загинули за нашу волю

Комунальний заклад «Бершадська бібліотека» презентує оновлений  відео-спогад про земляків , які загинули захищаючи Україну. Наші  відважні, мужні земляки  боролися за суверенітет і незалежність України  за  нашу свободу, територіальну цілісність та право жити у вільній, незалежній ,європейській  державі.

   В умовах  віроломної, жорстокої , повномасштабної війни росії проти України, наші вояки вкотре довели, що ми гідний, вільний, самодостатній народ, що має свою віру, мову, армію. У боротьбі  з агресором Україна вкотре демонструє незборимість української нації, велич духу українських борців за волю України.

  Наші Збройні Сили захищають не лише Україну, але і Європу від рашистської нечисті.  Війна, на жаль забирає найкращих синів та дочок України. Запрошуємо переглянути відеоспогад та згадати  усіх тих, хто віддав своє життя за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ.

Слава Героям! Герої не вмирають!

     У КЗ «Бершадська бібліотека» організовано виставку пам’ять «Пам’ятаємо, пишаємось героями –земляками». Зайдіть у бібліотеку, вшануйте пам’ять загиблих земляків, скорботним мовчанням та щирою молитвою. Бібліотека також пропонує переглянути відео-спогад «Земляки, які загинули за Україну».

                                           Загиблі захисники України – наші земляки:

2014-2016

1. Барашенко Юрій Петрович с. Маньківка (02-05.1966 – 03.08. 2016)

• Дремлюх Вячеслав Анатолійович м. Бершадь (23.09.1991 – 29.08.2014)

• Коваленко Юрій Вікторович с. Флорино (16.07.1977- 15.07.2014)

• Тарасенко Юрій Олександрович с. Чернятка (16.04.1987 – 08.12.2015)

2022-2023

1. Савченко Артем Олегович м. Бершадь (06.04.2003 – 26.02.2022)
2. Москаленко Валентин Валентинович с. Баланівка (18.03.2002 – 26.02.2022)
3. Пантелюк Сергій Васильович с. Бирлівка (9.02.1998 – 26.02.2022)
4. Цішенко Олександр Андрійович м. Бершадь (18.12.1980 – 06.03.2022)
5. Гринюк Денис Юрійович м. Бершадь (07.09.2003 – 09.03.2022)
6. Олексюк Павло Олегович (м. Херсон) (23.01.2000 – 23.03.2022)
7. Семенець Олексій Миколайович с. Війтівка (30.03. 1995 – 21.04.2022)
8. Тарахкало Олег Леонідович с. Красносілка (04.06.1976  – 13.04.2022)
9. Мартич Станіслав Федорович с. Велика Киріївка (6.11.1998 – 11.05.2022)
10.  Березняк Михайло Олександрович с. П’ятківка (12.11.1984 – 21.05.2022)
11.  Цуканов Олександр Петрович м. Бершадь (28.11.1985 – 28.05.2022)
12.  Абросімов Сергій Миколайович с. П’ятківка (15.12.1995 – 30.05.2022)
13.  Менюк Ярослав Олександрович м. Бершадь ( 10.09.1994 – 22.06. 2022)
14.  Гончарук  Ігор Андрійович с. Велика Киріївка (28.06.1994 – 23.06.2022)
15.  Тимошенко Владислав Васильович с. Устя (17.09.1999 – 19.07.2022)
16.  Гончарук  Ігор Олегович с. Мала Киріївка (09.06.2002-29.07.2022)
17.  Стахов Павло Володимирович с. Устя (28.09.1996 – 02.08.2022)
18.  Гринюк Юрій Олександрович м. Бершадь (05.04.1972 – 10.08.2022)
19.  Шкуренко Володимир Миколайович с. Красносілка (17.06.1977 – 12.08.2022)
20.  Денисюк Василь Іванович с. Флорино (10.03.1973 – 22.08.2022)
21.  Мацілецький Михайло Дмитрович с. Вовчок (20.09.1982- 29.08.2022)
22.  Голуб Леонід Григорович с. Шумилів (10.11.1963 – 31.08.2022)
23. Тарковський Руслан Сергійович с. Красносілка (23.01.1998 – 31.08.2022)
24.  Коваль Олександр Дмитрович с. Крушинівка (13.04.1975 – 29.09.2022)
25.  Бучік Олексій Іванович с. Баланівка (01.05.1974 – 06.10.2022)
26.  Донець Віктор Анатолійович с. Устя (31.08.1971 – 31.10.2022)
27.  Сінолуп Андрій В’ячеславович м. Бершадь (11.06.1990 – 04.11.2022)
28.  Барабаш Діомід Петрович с. Маньківка (31.01.1981 – 22. 11.2022)
29.  Криворука Сергій Григорович с. Війтівка (16.04.1968 – 30.11.2022)
30.  Тандитний Іван Олексійович с. Яланець (17.01.1990 – 8.12.2022)
31.  Коровкін Олександр Юрійович с. Поташня (15.06.1992 – 14.12.2022)
32.  Білюга Богдан Володимирович с. Бирлівка (05.04.1994 – 20.12.2022)
33.  Хайсудінов Олександр Віталійович с. Пятківка ( 24.12.2000  – 21.12.2022)
34.  Данилко Олександр Романович с . Велика Киріївка (21.07.1992 – 30.12.2022)
35.  Колісник Сергій Анатолійович с. П’ятківка (19.02.1996  – 31.12.2022)
36.  Кушнір Сергій Леонідович с. Сумівка (24.07.1992 – 5.01.2023)    
37.  Колісецький Іван Олександрович с. П’ятківка (03.10.2001 – 22.01.2023)
38.   Трачук Руслан Віталійович м. Бершадь (15.06.1991- 31.01.2023)
39.   Осадчук Андрій Миколайович с. Маньківка (18.10.2000 – 10.02.2023)
40.   Яланецький Юрій Миколайович   с. Поташня  (21.01.1998 – 27.02.2023)                
41.   Непотрібний Юрій Васильович с. Велика Киріївка (8.05.1977- 3.03.2023)
42.   Бурлаку Тарас Миколайович с. Красносілка (20.12.1974 – 4.03.2023)
43.   Гадійчук Сергій Леонідович  с. П’ятківка (11.08.1981 – 4.03.2023)
44.   Савчук Олег Олексійович с. Флорино  (26.10.1981-13.03.2023)
45.   Самборський Петро Михайлович с. Устя (30.05.1977-16.03.2023)
46.  Ковалишин Сергій Іванович с. Баланівка (03.02.1989-18.03.2023)
47.  Тупиця Дмитро Степанович с. Лісниче (9.07.1983- 20.03.2023)
48.  Макаров Сергій Михайлович с. Велика Киріївка (21.01.1974-21.03.2023)
49.  Калінін Сергій Іванович с. Флорино (9.06.1985 – 25.03.2023)
50.  Красюк Михайло Сергійович м. Бершадь (18.11.1993 – 7.04.2023)
51.  Бурдейний Іван Михайлович с. Михайлівка (01.06.1971  – 8.04.2023)
52.  Гончаров Олександр Анатолійович с. Флорине (03.03.1994 – 27.04. 2023)
53.  Глушков Сергій Юрійович с. Осіївка (28.11.1983 – 02.05.2023)
54.  Корній Віктор Миколайович с. Лугова (14.01.1985 -11.05.2023)
55.  Єфімов Дмитро Олександрович м. Бершадь ( 22.08.1991 – 29.05.2023)
56.  Сокиринський Ярослав Володимирович с. Баланівка (26.11.1994 – 01.06.2023)
57.  Зуб Олександр Юрійович м. Бершадь (31.01.2003 – 10.06.2023)
58.  Бомбела Валентин Олександрович с. Бирлівка (20.03.1998-4.07.2023)
59.  Бондар Олег Олегович с. Сумівка (20.05.1994-10.07.2023)
60.  Зваричевський Василь Іванович с. П’ятківка (15.01.1985-20.07.2023)
61.  Козачок Сергій Володимирович с. М. Киріївка (13.03.1978- 30.07.2023)
62.  Шнек Валерій Володимирович с. Війтівка (2.06.1978 -11.08.2023)
63.  Стрельніков Богдан Сергійович м. Бершадь (28.01.2002 – 16.08.2023)
64.  Дробик Петро Федорович с. Флорино (08.06.1965 – 24.08.2023)
65.  Щербина Олег Вікторович м. Бершадь (10.08.1991 – 27.08.2023)
66.  Козійчук Віктор Павлович с. Війтівка ( 24.10.1980 – 31.08.2023)
67.  Садовий Сергій Костянтинович с. Поташня ( 1.05.1991 – 08.09.2023)
68.  Кельман Андрій Григорович с. Бирлівка (6.04.1988 – 21.06.2023)
69.  Сметанський Олександр Анатолійович с. Красносілка (19.05.1988 – 13.09.2023)
70.  Яремко Михайло Анатолійович с. Маньківка(21.11. 1975 – 19.09.2023)
71.  Овчар Василь Дмитрович м. Бершадь (22.03.1980 – 29.10.202
72. Рудь Павло Володимирович с. Устя (20.06.1981- 4.10.2023)
73.  Павляк Сергій Миколайович с. Сумівка( 16.05.1997 –  6.10. 2023)
74.  Урсул Іван Васильович с. Маньківка (1.11.1973 – 8.10.2023)
75.  Зінкевич Олександр Олександрович с. П’ятківка(30.06.1992 – 8.10.2023)
76.  Замковий Олександр Григорович с. Війтівка (23.04.1992  – 11.10.2023)
77.  Шелегон Сергій Андрійович м. Бершадь (31.01.1984  – 10.10.2023)
78.  Шубович Сергій Юрійович с. Кошаринці (11.10.1984 – 10.10.2023)
79.  Косташ Володимир Вікторович с. Війтівка (25.04.1982 – 12.01.2023)
80.  Мураховський Ярослав Олексійович с. Флорине (06.01.2023 – 25.06.202

    Пам’ятайте ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ДОКИ ЇХ ШАНУЮТЬ І ПАМЯТАЮТЬ.

Абросімов Сергій Миколайович

(15.12.1995-04.06.2022)

с. П’ятківка

Народився Абросімов  Сергій Миколайович  15  грудня 1995 року у с. Пятківка Бершадського (нині Гайсинського) району.

   Навчався у П’ятківській загальноосвітній школі. Сергій був єдиним сином у батьків. Був старанним, доброзичливим, ввічливим та вихованим учнем. Його поважали однокласники і любили учителі. Після закінчення школи вступив до Вінницького будівельного коледжу.

    З 2016 року Сергій Абросімов брав участь в Антитерористичній операції на Харківщині. Із перших днів широкомасштабного вторгнення росії на українську землю Сергій став на захист рідної держави.  Мужній воїн, справжній патріот, чудова людина, він був взірцем для своїх побратимів, багато чого їх навчав та допомагав, адже вже мав досвід бойових дій.

   30 травня  2022 року Сергій Абросімов загинув  під час виконання військового обв’язку по захисту Батьківщини. Військовий до останніх хвилин свого життя залишався вірним своїй присязі та українському народу. Йому було всього 26 років… У важкій скорботі  без сина залишилась мати Абросімова Наталія Іванівна,  рідні, друзі, односельці, побратими…

  Складаємо доземний уклін родині та розділяємо невимовний біль важкої втрати.

   4 червня 2022 року, Бершадська громада попрощалась із загиблим Героєм – Абросімовим Сергієм Миколайовичем, який похований у рідному селі Пятківка.

  Світла пам’ять про захисника України збережеться у наших серцях… Герої не вмирають!

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від «07» квітня 2023 року № 201 солдата Абросімова Сергія Миколайовича Нагороджено орденом «За мужність» III – го ступеня, посмертно.

9 жовтня 2023 міський голова Віталій Драган  спільно з головою Гайсинської військової адміністрації Людмилою Головашич та начальником Першого відділу Гайсинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки міста Бершаді підполковником Сергієм Паладійом, вручили нагороду  родині загиблого захисника.

Знову зі Сходу прилетіла страшна звістка про чергову втрату: помер уродженець с. Маньківки – БАРАБАШ Діомід Петрович, якому 31 січня мало б виповнитися 42 роки. Але війна в Україні безжалісно перервала нитку його земного життя. Діомід народився у сім’ї Петра Івановича та Галини Гаврилівни. Був добрим, уважним, товариським. По життю пліч-опліч йшов із рідним братом Сергієм. Діомід закінчив школу, одружився, народив двох дітей Вероніку та Івана. Але сімейне життя не склалося, тому розлучився. Коли призвали на службу до ЗСУ, без вагань пішов боронити рідну неньку-Україну. Він не шукав слави, а з честю виконував свій обов’язок чоловіка і захисника та віддав найдорожче – життя за Батьківщину. Поховали Діоміда Петровича у рідній Маньківці саме 31 січня у день його народження. Це безжальний збіг обставин чи прикрий факт людської долі? Чи фатум відважного воїна, захисника, мужнього патріота та люблячого сина й батька? Важко сприймати смерть наших українських захисників. Ще важче знайти слова втіхи і підтримки для рідних, близьких та знайомих. Бершадська міська територіальна громада, жителі Маньківського старостату співчувають рідним загиблого. Нехай душа Діоміда знайде вічний спокій. Світла та вічна йому пам’ять! Герої не вмирають!

Народився Березняк Михайло  Олександрович 12 листопада  1984 року у с. Пятківка Бершадського(нині Гайсинського) району.

 Навчався у П’ятківській загальноосвітній школі. Був скромним, ввічливим, добрим і чуйним учнем. Учителі та однокласники, відзначали його товариськість та готовність завжди прийти на допомогу. Ще під час навчання у школі Михайло визначився зі своєю майбутньою професією – мріяв стати військовим та захищати рідну землю від ворогів. Після закінчення дев’ятого класу, навчався у Бершадському навчальному комбінаті, де отримав   фах водія.

 Коли почалася війна на Сході України Михайло Березняк добровольцем пішов на захист країни. З 2017 року воював у Луганській області, з 2019 року – на Донеччині, у складі 35-ої окремої бригади морської піхоти.

    З перших днів широкомасштабного вторгнення  росії в Україну Михайло знову став добровольцем  і  вже 25 лютого 2022 року пішов захищати рідну Україну. Завжди при собі мав оберіг, який його охороняв – вишитий матір’ю портрет Тараса Шевченка. Служив у в/ч А3425, воював на півдні України.. Цього дня він востаннє по телефону розмовляв з мамою . У нього були великі плани на мирне подальше життя. 

21 травня 2022 року у с. Олександрівка Криворізького району Дніпропетровської області його життя обірвалось  через російську агресію. Михайло загинув захищаючи дорогих серцю людей, землю яку любив понад усе, захищаючи мир в Україні.  Він до останніх хвилин свого життя залишився вірним військовій  присязі та українському народу  і, захищаючи свободу і незалежність нашої держави, віддав найцінніше — своє життя. У вічній скорботі залишились мати Крюкова  Галина Анатоліївна, рідні, друзі, односельці, побратими. Доземний уклін родині , яка виховала героя-захисника України  Михайла Березняка, розділяємо невимовний біль важкої втрати.

26 травня 2022 року, відбулась церемонія прощання із загиблим 38-річним Героєм – Березняком Михайлом. Віддати останню шану воїну прийшли рідні, знайомі, побратими та усі небайдужі жителі села П‘ятківки.

  Світла пам’ять про захисника України збережеться у наших серцях… Герої не вмирають!

Народився Білюга Богдан Володимирович 05 квітня 1994 року  в багатодітній сім’ї Білюги Володимира Івановича та Білюги Лариси Якимівни.

Навчався у  Бирлівській загальноосвітіній школі І-ІІ ст., яку закінчив в 2009 році.  Після чого продовжив навчання в Бершадському  професійно- технічному ліцеї  і здобув професію тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва.

   В 2012 році мобілізований на військову строкову службу в Збройні Сили України. Коли росія розпочала агресію проти України у 2014 році Богдан став учасником АТО/ООС, де був поранений, згодом демобілізований.  З 2015 році довгий час працював у місцевого підприємця.

    Після повномасштабного вторгнення росії в Україну, Богдан  вже 25 лютого 2022 року добровільно пішов до військомату і був мобілізований до лав Збройних Сил України, де служив навідником в 2-й  мотопіхотній військовій частині А2960.

  Загинув Білюга Богдан Володимирович під час мінометного обстрілу при виконанні обов’язків військової служби поблизу населеного пункту Опитне Покровського району Донецької області 20 грудня 2022 року.

А йому ж було тільки 28 … Дорога і страшна ціна нашої свободи. Жорстока та безжалісна війна продовжує забирати найкращих, цвіт нації, молодих хлопців які стають на захист рідної землі, незалежності України, її волі. У скорботі залишились: дружина Аліна Анатоліївна, донька Мілана та батько Володимир Іванович.

   25 грудня 2022 року, мешканці  громади  прощались із нашим Героєм – Білюгою Богданом Володимировичем, уродженцем с.Бирлівка. Сум і горе не передати словами, плакало навіть небо, окроплюючи зимовим дощем учасників траурної церемонії. Плакали рідні і близькі, друзі, односельці і побратими. В черговий раз тужливо линуло «Гей, плине кача…» І кожний десь подумки мріяв, щоб каплі цих сліз впали камінням з неба на підступних ворогів, які розпочали цю криваву війну.

На жаль, Богдан не дожив, недолюбив, недомріяв, не встиг порадіти життю та виростити дітей – російський окупант обірвав його життя.

Богдан віддав своє життя за Україну, за нашу громаду, за свою родину і за кожного із нас.

Героям Слава! Герої не вмирають!

Бомбела Валентин Олександрович  народився 20 березня 1998 року. Навчався у  Бирлівській неповній середній школі І-ІІ ступенів, після закінчення,  якої продовжив навчання в Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступеня №1. Потім вступив до державного навчального закладу “Крижопільський професійний будівельний ліцей”, де здобув освіту за спеціальністю “Зварювальник”. По закінченню навчання працював у різних сферах.

  В 2018 році Валентин Бомбела був призваний  на військову строкову службу, яку проходив у військовій частині м. Десна, де  майже одразу ж підписав контракт. В цей же час Валентин одружився з Тетяною  і в них народився син – Тимофій.

Коли розпочалася війна 24 лютого 2022 року  Валентина переведено для проходження військової служби до м. Львів. Через пів року відправлений в м. Дніпропетровськ. Під час війни Валентина тричі направляли на бойові позиції, на нуль. На превеликий жаль останній раз був для нього фатальним. 04 липня 2023 року  командир механізованого відділення механізованої роти механізованого батальйону Валентин Бомбела,  мужньо, виконавши військовий обов’язок, в бою за Україну  її свободу і незалежність, загинув поблизу н.п. Приютне, Пологівського району, Запоріжської області.

Бомбела Валентин Олександрович, як військовий був відданий своїй службі, йдучи на передову, він усвідомлював ризики, але все ж продовжував залишатися міцним і незламним. Він був символом сміливості та самопожертви, готовий ризикувати власним життям, щоб забезпечити безпеку і свободу українців.

Бершадська громада висловлює щирі співчуття рідним та близьким Героя з приводу непоправної втрати.

Церемонія поховання відбулася 10 липня 2023року,  Валентин похований  на місцевому кладовищі у рідному селі с. Бирлівка.

Народився Бондар Олег  Олегович  20 травня 1994 року у селі Сумівка Бершадського ( нині Гайсинського) району.  Навчався у Сумівській  загальноосвітній школі І-ІІ ст., де його згадують як добру, чуйну дитину. А його однокласники – як веселого, товариського хлопця, який вмів жити, любити, радіти життю. Так склалося його життя, що все дитинство він провів разом із бабусею, так як мама була змушена шукати роботу в далекій Італії. Але попри все Олег був бабусиною втіхою та помічником на якого можна було спертися в тяжку хвилину.

Навесні 2023  року Олега Бондара  мобілізовано  до лав Збройних сил України. У Збройних силах України Олег спочатку  пройшов навчання, а далі потрапив у гарячу точку- під Бахмут.

10 липня 2023 року внаслідок тяжкого поранення загинув гарний син України, наш захисник – Бондар Олег Олегович. У Олега залишилася дружина та маленька донечка Крістіна, яких він любив всім серцем. Жорстока війна відібрала майбутнє у 29-річного Олега, у якому він міг ще так багато зробити, подарувати стільки хвилин щастя тим, хто поруч… Сумують за ним його рідні мати, дружина, донька, бабуся , сестри, брати, вся їхня велика родина, всі жителі села Сумівка .

  17 липня  2023 року  Сумівка зустрічала траурний кортеж з тілом Героя Бондаря Олега Олеговича, який віддав життя за свободу та незалежність України. На колінах та зі сльозами на очах зустрічали загиблого Захисника у рідному селі, де він виріс, де пройшли роки його юнацтва.

Схиляємо голови перед світлою пам’яттю захисника, який поліг за мирне небо над Україною. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого, всією нашою громадою поділяємо горе…

Низький уклін батькам та бабусі  за виховання мужнього захисника України!

    Поховали Бондаря Олега Олеговича з військовими почестями на сільському кладовищі с. Сумівка поруч із двоюрідним братом , який загинув ще на початку цієї жахливої війни, Москаленком Валентином Валентиновичом.

Бурдейний Іван Михайлович народився  01  червня 1971 року у с. Сенечів Івано-Франківської області. Навчався у Сенечівській загальноосвітній школі І-ІІІ ст., після її закінчення вступив до  професійно- технічного училища м. Миколаєв  Львівської області. Отримав фах водія бурильно м машини. Далі була служба у Збройних Силах. Працював  в «Нафтогазі» бурильником, добував нафту та газ.

 У 1997 році переїхав у с. Михайлівка Бершадського району. Одружився із Палагній Тетяною Іллівною. У них народилось троє дітей: два сини Андрій і Дмитро та донька Катерина.  Останнім часом працював за кордоном.

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну,  Іван  Михайлович повернувся  в Україну та добровольцем пішов захищати рідну землю від окупантів. Служив в 11-му батальйоні ,  59-та окрема мотопіхотна бригада імені Якова Гандзюка.

Активні бойові дії на сході та півдні України, які ведуться задля збереження української державності, вимагають від нашого народу найбільшої жертви – життів наших співвітчизників.

08 квітня 2023 року під час танкового обстрілу противника поблизу населеного пункту Первомайське Донецької області,  захисник України, житель с. Михайлівка — Бурдейний Іван Михайлович  загинув за свободу і незалежність України. Він до останнього подиху разом з побратимами боровся за свободу і незалежність Батьківщини, захищаючи усіх нас від рашистських окупантів

Прощання із загиблим захисником Іваном Бурдейним відбулося у с. Михайлівка 13 квітня 2023 року, у громаді 13 квітня оголосили Днем жалоби

Висловлюємо щирі співчуття всім рідним, близьким, товаришам, побратимам відважних воїнів. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати, проте світлі спогади про Героїв завжди будуть сильнішими за смерть. Вічна пам’ять Героям! Герої не вмирають

Бучік Олексій  Іванович народився 01  травня 1974 року, у Керчі, але з 1995 року, переїхавши з батьками в Баланівку, назавжди поселився не тільки в селі, а й у серцях багатьох баланівчан. У Баланівці  одружився, тут народилися його сини, тут став для багатьох найкращим другом. Гарний, веселий, розумний, безвідмовний, безкорисливий, ввічливий, гарно вихований – це ще не всі слова, які можна про нього сказати. Але клятий ворог змінив його життя зі звичного, мирного на тривожне, сповнене небезпек, воєнне.

   Із самого початку вторгнення на Сході України був у зоні АТО у гарячих точках, де велися запеклі бої. Після повномасштабного вторгнення росії він без вагання знову став на захист рідної країни. Старший розвідник відділення взводу спостереження розвідувальної роти, старший сержант, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, загинув у бою на півдні України.

Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнулися нашого села. 6 жовтня 2022 року обірвалося життя БУЧІКА Олексія Івановича

У цю гірку мить висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя та поділяємо горе матері, дружини, синів і всіх близьких загиблого. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини. Нехай добрий, світлий спомин про покійного захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у нашій пам’яті. Йдуть у засвіти найкращі… Ті, кому б творити Україну, продовжувати рід український, бути нашим майбутнім. Натомість вони стають нашою історією, героїчною пам’яттю і вічним болем. Нехай душа загиблого знайде вічний спокій…

Герої не вмирають, вони просто покидають поле битви, щоб оберігати Україну на небесах… Не забудемо Воїнів! Не пробачимо ворогу! Вічна пам’ять Герою! Слава Україні!

      Народився Бурлаку Тарас Миколайович 20 грудня 1974  року у с. Красносілка Гайсинського району Вінницької області. Навчався у Красносільській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. З дитинства був добрим, щирим, дружелюбним та наполегливим хлопцем.

   У  1990 році вступив до спеціального технічного училища №21 м. Київ, яке успішно закінчив у 1993 році.   Працював  у будівельно-монтажному управлінні за спеціальністю муляр-електромонтажник третього розряду у м. Київ.

   З  1998  року  по 2001 рік працював на Красносільському цукровому заводі. Потім переїхав до Києва та став працювати в агентстві  нерухомості «Золоті ворота»  на посаді спеціаліста з нерухомості.

   На початку повномасштабного збройного вторгнення російської федерації Тарас став на захист столиці України у лавах територіальної оборони, виконуючи накази військового командування за призначенням. Потім – у листопаді 2022 року – патріот  України Тарас Бурлаку добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив  стрільцем помічником гранатометника військової частини А0139

    Ворог забрав його життя 04 березня 2023 року в районі бойових дій неподалік населеного пункту Дружба Донецької області, де Тарас Бурлаку  отримав поранення несумісні з життям.

   10 березня 2023 року  захисник України Тарас Бурлаку повернувся до рідного дому «на щиті». Скорботний кортеж із воїном зустрічали «живим коридором» усі односельці, які  уклінно вшанували його жертовний внесок у Перемогу. Тарас поклав своє життя за кожного з нас!

    11 березня, Бершадська міська територіальна громада навіки попрощалася із волелюбним Героєм Тарасом Миколайовичем Бурлакою, який віддав власне життя за наше з вами мирне квітуче майбутнє.  Поховали захисника України у рідному селі Красносілка. Мерзенна російська федерація, яка розв’язала жорстоку й криваву війну проти українського народу,  продовжує забирати життя відданих патріотів, які хоробро стали на захист рідної землі. Наші звитяжні воїни злітають із полум’я війни до Високості, залишаючи по собі нетлінну пам’ять про свій героїзм…

   Ми завжди будемо пам’ятати та вшановувати наших військових, які пожертвували своїм життям заради миру та свободи нашої країни. Нехай пам’ять про наших героїв буде завжди живою в наших серцях та міцно зв’язує нашу громаду, нашу державу Україну.

 Висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким, друзям, товаришам, землякам і побратимам полеглого воїна. Вічна пам’ять незламному Герою Тарасу Бурлаку!

    Народився Гадійчук Сергій Леонідович 11 серпня 1981 року у с. Пятківка. Навчався у місцевій школі.   Він був  патріотом і мужнім воїном-захисником України.

      Сергій з 2014 року брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Справжній, свідомий, щирий українець, вірний побратим, він був взірцем мужності, незламності і патріотизму.

     У  лютому 2016 року  за мужність, звитягу та патріотизм, проявлені під час оборони м. Дебальцеве Донецької області Гадійчук  Сергій Леонідович був  нагороджений Подякою голови облдержадміністрації та голови обласної Ради.

   З перших днів російсько-української війни, Сергій Гадійчук пішов захищати Батьківщину від ненависного ворога.

    04 березня 2023 року  у бою за волю та незалежність України,  вірний  військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, внаслідок штурмових дій противника, гідно виконуючи свої військові обов’язки, загинув 41-річний Сергій Леонідович Гадійчук. Це непоправна втрата для родини, побратимів, друзів, односельців… Непоправна втрата для всієї громади та  України. Біль від цієї утрати не згасне ніколи. Він  прагнув миру але загинув, захищаючи Україну!

  Невимовна скорботи оповила Бершадську міську територіальну громаду адже  боронячи наші з вами цінності, права і свободи, загинув відважний та самовідданий воїн. Висловлюємо найщиріші співчуття рідним, близьким та друзям.

       Пам’ять про кожного воїна, який загинув від рук загарбника, обороняючи територіальну цілісність України, не буде забута ніколи. Ми пишаємося своїми захисниками: мужніми, хоробрими, сильними та нескореними, вони назавжди залишаться у наших душах та серцях…

     9 березня 2023  року  громада зустрічала Героя, який востаннє повернувся додому – траурний кортеж слідував до рідної оселі у селі П’ятківка.

    10 березня  2023  року  у рідному селі Пятківка відбулося поховання Сергія Гладійчука, у зв’язку з похованням оголошено День жалоби на території Бершадської громади.

Вічна пам’ять незламному Герою Сергію Гадійчуку!

Вічна пам’ять та Слава Героям!

Глушков Сергій Юрійович народився 28 листопада 1983 року у смт Ківшарівка Куп’янського р-ну Харківської області. Навчався у Куп’янській загальноосвітній школі №4. Після закінчення вступив до Куп’янського медичного фахового коледжу ім. М. Шкарлетової (Лікарська справа). Вищу освіту здобув у Вінницькому торгово-економічному інституті (Менеджер-економіст). Пізніше здобув професію оглядача залізничних вагонів. Працював в різних місцях на залізниці. Потім працював за кордоном в Чехії та Польщі.

У 2015 році повернувся в Україну і підписав контракт із Збройними Силами України. Приймав участь в АТО/ООс. Після закінчення контракту знову поїхав за кордон.

В 2020 році Сергій Глушков  повертається в Україну, знову підписує контракт та  йде захищати Батьківщину. Сергій брав участь в найгарячіших зонах бойових дій  нашої країни. За цей час він вправно оволодів бойовими професіями гранатометника, мінометника, розвідника та бойового медика. Сергій був вірним другом, люблячим сином, турботливим братом та справжнім патріотом своєї країни.

З  2022 році Сергій служив у  Службі спеціальних операцій м. Київ, потім 5 штурмова бригада м. Краматорська.

    Загинув Сергій Юрійович Глушков внаслідок артилерійського обстрілу противником в районі автошляху Констянтинівка-Іванівське Донецької області, 02 травня 2023 року. Він був сильним і відважним захисником нашої країни. Його загибель – це втрата не тільки для його родини та близьких, але і для всієї нашої громади.  Поховання відбулося 11 травня  2023 року  на кладовищі с. Осіївка. 

Щирі співчуття родині та друзям загиблого,  ми завжди будемо пам’ятати його жертву та високо цінувати звитягу та мужність Сергія заради миру в Україні.  

    Народився Голуб Леонід Григорович  10 листопада 1963 року у багатодітній родині в с. Маньківка. Закінчивши місцеву школу, далі навчався  на токаря, служив у Збройних Силах.

     Після служби в армії навчався у народному університеті мистецтв, активно займався спортом. Деякий час працював старшим  охоронником у Джулинському колективному господарстві.

   Маючи хорошу фізичну та психологічну підготовку, почав працювати тренером з вільної боротьби в Бершадському районному спортивному клубі «Колос». Заняття проводилися у спортивній залі с. Маньківка, за 15 км від дому Леоніда, і, не зважаючи на будь-яку погоду, він проводив заняття.   Крім того, він за власний кошт і власні будівельні матеріали побудував боксерський ринг і разом з Ковалем Сергієм (тренером з греко-римської боротьби) створили сільський спортивний клуб «Гетьман». Вони особисто зробили ремонт, побудували відновлювальний центр з кімнатою відпочинку. Добросовісне ставлення до роботи дало можливість показувати високі спортивні результати його вихованцям.

     Тоді Леонід починає офіційно працювати тренером з боксу у спортивній школі відділу освіти та спорту разом з сином – майстром спорту з боксу, якого також звуть Леонід Голуб. Заснувавши спортивну секцію, вони стали наставниками для багатьох юнаків та дівчаток нашої громади.

    Леонід Григорович  Голуб був талановитим художником, писав картини, ікони, реставровував храми у Шумилові та Маньківці.

   З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України наш земляк, патріот рідного краю пішов обороняти нашу країну від ворога. Але, на жаль, клята війна забирає найкращих. 31 серпня 2022 року наш захисник, мужній воїн  поклав своє життя за Україну в місті Авдіївці Донецької області.

   Глибоко сумуємо та співчуваємо всій родині Леоніда. Жодними словами не втамувати біль близьких та рідних від втрати дорогої людини.

   06 вересня 2022 року  скорботний день для всіх жителів нашої громади, адже ми попрощались із нашим Героєм — Леонідом Голубом. Провести в останню путь нашого рідного земляка прийшли рідні, бойові побратимами та чимало небайдужих жителів Бершадської громади.

    Похований Голуб Леонід Григорович у с. Шумилів Бершадської імської територіальної громади.

 Указом Президента України №861/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі ГОЛУБА Леоніда Григоровича (посмертно) — молодшого сержанта нагороджено  орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

   Світлий спомин про нашого Героя залишиться в наших серцях!

   Спи спокійно, Герою! Герої не вмирають!

Народився Гончаров Олександр Анатолійович 03 березня 1994 року у сімї Анатолія та Любові Гончарових.   Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІст. №1. Потім вступив до Бершадського професіного ліцею. Олександр був дуже ждобрим,  привітним, щирим юнаком. Дуже любив свою родину, завжди допомагав  та підтримував.

     Декілька років працював на Вінницькій птахофабриці. Він був відповідальною людиною, сумлінним працівником і патріотичним громадянином України. Його любили і поважали рідні, друзі, сусіди, адже був надійним другом, люблячим сином і братом, гарним сусідом і хорошою людиною.

      24 лютого 2022 року Олександр Гончаров був  мобілізований до лав Збройних Сил України та став на захист рідної держави. Наш земляк,  відважний захисник, мужній  боєць, боронив українську землю від російського окупанта та  щиро вірив у Перемогу. Олександр  ціною власного життя відстоював життя інших людей та свободу для нашої країни.

    27  квітня 2023 року  український воїн Олександр Гончаров загинув поблизу населеного пункту Озарянівка Бахмутського району Донецької області. Друзі, родичі, знайомі згадують Олександра, як світлу, добру, товариську людину, патріота, безстрашного воїна, вірного присязі. Молодий, красивий, усміхнений, він ще стільки всього не встиг зробити  у своєму житті, та став прикладом мужності та відваги.

     Сумуємо разом із рідними та близькими загиблого, низько схиляємо голови у скорботі. Це страшна втрата для нас усіх, а особливо для його родини та близьких. Немає слів, щоб висловити співчуття і біль. Нема і не буде прощення рашистам – за всі загублені життя, за розбиті серця матерів, за осиротілі діти, за понівечену українську землю…

   Поховали Олександра 04  травня  2023 року у рідному селі Флорине Нехай душа Олександра знайде вічний спокій, а пам’ять про нього завжди житиме у наших серцях.

    Герої не вмирають, вони назавжди залишаються в наших серцях!

Народився  Гончарук Ігор Андрійович 28  червня 1994 року у с. Велика Киріївка Бершадського (нині Гайсинського) району.

     Після закінчення Великокиріївської загальноосвітньої школи, Ігор навчався в Державному  навчальному закладі “Професійно-технічне училище №35 с. Ольгопіль”,  де здобув  професію плиточника-штукатура. Був  щирим патріотом, любив своє село та мав повагу серед земляків і побратимів.

    Восени 2015 року був призваний на військову строкову службу до лав Збройних Сил України,  служив в Одеській області.

Після демобілізації працював на будівельних роботах у Бершаді, Києві, за кордоном.

      07 березня 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України, у зв’язку з російською агресією  у  110  мотопіхотну бригаду.  Ігор був хоробрим воїном, прекрасним сином, щирим другом, патріотом-захисником , який у  боротьбі за волю, незалежність України.

      24  червня  2022 року біля міста Покровська Донецької області під час бою Ігор отримав важке поранення, доставлений в лікарню м. Дніпро, але рани були несумісні з життям.

     Помер   Гончарук Ігор Андрійович  24  червня 2022 року,  йому назавжди залишиться  28 років. Ми втрачаємо кращих у війні, за свою свободу, за наш мирний сон і наше майбутнє…

   У вічній скорботі залишились батько Гончарук Андрій Григорович, мати  Сидоренко Тамара Володимирівна,  родичі, друзі, односельці загиблого захисника України Ігоря Гончарука.  Скла­да­ємо до­зем­ний ук­лін ро­ди­ні, яка ви­хо­ва­ла справжнього пат­рі­ота та роз­ді­ля­ємо не­ви­мов­ний біль важ­кої втра­ти.

   27  червня 2022 року воїна Ігоря Гончарука поховали на місцевому кладовищі в рідному селі Великій Киріївці.

    Ге­рої не вми­ра­ють! Світ­ла пам’ять про за­хис­ни­ка Ук­ра­їни збере­жеть­ся у сер­цях українців.

    Народився Гончарук Ігор Олегович 09 червня 2002 року у с. Мала Киріївка  Бершадського (нині Гайсинського) району. Навчався у Малокиріївській загальноосвітній школі І-ІІст. Згодом навчався у м. Вінниця.

В 2021 році Ігор добровільно вступив до лав ЗСУ, підписавши контракт з однією з військових частин. Він зробив свідомий крок – захищати країну, родину та кожного із нас.

З початком російської агресії пішов захищати рідну землю. Брав участь в бойових діях на території Чернігівської та Харківської областей. Відважно проявив себе під час звільнення міста Чернігова.

Важко констатувати, але на жаль, у цій жорстокій війні гине цвіт нації – молоді, відважні, мужні.

    29 липня 2022 року , виконуючи бойове завдання під населеним пунктом Перемоги Харківської області, загинув військовослужбовець Збройних Сил України Гончарук Ігор Олегович.

Тіло загиблого військового доправили до м. Ладижин, де проживає його мати.

02 серпня  2022 року Ладижин  прощався з молодим солдатом, який загинув захищаючи Україну, Ігорем Гончаруком. На центральній площі міста відбувся траурний мітинг та прощання з Героєм. Земляки утворили коридор шани на останньому шляху Героя. Рідні, близькі, знайомі провели в останню путь молодого воїна, якому назавжди залишиться двадцять років.

   Агресія російських окупантів проти України продовжується. На полях боїв гинуть найкращі воїни-Герої, які ціною власного життя захищають нашу рідну Батьківщину та нас із вами.

   Слова подяки та доземний уклін за сина – справжнього патріота, відважного військового, згорьованій матері Анні Дмитрівні. Поділяємо Ваше  величезне горе та схиляємо голови у глибокій скорботі.

 Ми вічно будемо пам’ятати про подвиг Гончарука Ігоря і всіх героїчно загиблих українських військових.

Слава воїну-захиснику України! Вічна пам’ять!

Народився 7 вересня 2003 року у м. Бершадь  Гайсинського району Вінницької області.  Навчався у   Бершадській загальноосвітній школі №1.  Був дуже щирим, усміхненим, добрим, красивим хлопцем.

 Служити у Збройних Силах України вирішив разом із своїми друзями Артемом Савченко та Іваном Колісецьким.   Денис, як і його батько, добровільно вступив до 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, що базується у Гайсині.

    Коли рф віроломно вторглась в Україну з перших днів   став у військовий стрій.  Боронив українську землю під Миколаєвом. Там, під вибухами, мужнів і набирався бойового досвіду, вчився підставляти плече допомоги бойовим побратимам, цінувати дружбу і вірність присязі.

   У боях під Миколаєвом 9 березня 2022 року  Денис  Гринюк  загинув разом із п’ятьма побратимами, їх душі поповнили Небесний   легіон воїнів-захисників України.  Недовго довелось йому вою­вати, не встиг цілком роз­кви­та­тись з російськими окупантами за те зло, що при­­несли вони на нашу землю… Він любив своїх рідних, свою маленьку батьківщину і Україну – державу сильну і свободолюбиву.

   Без сина залишилася мати Ірина  батько Юрій, без брата – сестра Юля, без онука – дідусь Леонід, бабуся Люся, без коханого – дівчина Оля. Відважного земляка втратила Бершадщина, а Україна – ще одного Героя! В пам’яті всіх, хто знав Дениса, він назавжди залишиться справжнім Героєм, Патріотом, справжнім сином України.

Поховали Дениса Гринюка 14 березня, у Бершаді Гайсинського району .

   Спочивай з миром, Воїне! Дякуємо за твою жертовність! Вічна пам’ять   про відважного молодого, назавжди вісімнадцятирічного патріота Дениса Гринюка житиме в наших серцях і спогадах.

Герої не вмирають!

Народився Гринюк Юрій Олександрович 05  квітня  1972 року  у м. Бершадь. Виховували його мама, бабуся та дідусь. Закінчив Бершадську загальноосвітню школу, згодом здобув професію токаря. Юрій був скромною, відповідальною, працьовитою людиною. Працював на різних роботах, був охоронником,  але особливе місце у його житті займала служба у Збройних Силах України. Починав рядовим, мав чимало стрибків із парашута, останні роки служив  старшим розвідником військової розвідки.

У 2014 році добровольцем пішов захищати Україну на Сході, беручи участь в АТО/ООС. Служив декілька ротацій.

    24 лютого 2022 року коли почалася війна росії проти України Юрій  зі зброєю в руках став на захист рідної землі. Юрій Гринюк перебував у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

 Саме 24 лютого у перший день війни ворожа куля наздогнала його та назавжди засіла в легенях. Після важкого поранення Юрій проходив лікування та реабілітацію у Вінниці. У ті дні Юрій отримав страшну і сумну звістку – загинув син Денис, через поранення батько не зміг провести свого сина в останню путь. Юрій важко переживав втрату сина, його мучили докори сумління, адже саме  він переконливо підтримав рішення Дениса йти служити до війська і не лише сина, але і його друга Артема Савченка. Почуття провини супроводжувало Юрія Гринюка до останнього дня, через смерть сина Дениса  та хрещеного сина Артема.

      Юрій Олександрович був переконаний, що вилікується, повернеться у Збройні Сили України та  помститься за своїх хлопців синів та побратимів. За кілька днів до смерті Юрій був на нульовій точці  біля Миколаєва. За  відмінне виконання бойових завдань, Юрію надали відпустку, і у день, коли мав повертатися на поле бою, підступна смерть зупинила відлік його життєвого шляху. Гринюк Юрій Олександрович раптово помер від  ускладнень важкого поранення, яке отримав у перший день війни на Херсонщині біля Антонівського мосту. Йому було лише 50 років.

12 серпня 2022 року в Бершадській територіальній громаді відбулася церемонія прощання з загиблим Героєм, який загинув у війні з російським агресором – Юрієм Гринюком.

Життя Героя обірвалося 10 серпня. Так само, як обірвалося життя його 19-річного сина, з яким прощалася громада 14 березня. Бершадська громада розділяє горе сім’ї, ми схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять і слава всім тим, хто віддає своє життя за свободу, мир і незалежність України. Жителі громадипроводжали Героя в кращий світ, дякуючи за мирне небо над головою.

Пам’ять про Героя назавжди залишиться в наших серцях!
Герої не вмирають! Вічна слава і світла пам‘ять!

    

Данилко Олександр Романович  народився 21 липня 1992  року. Разом із сім’єю проживав у с. Велика Киріївка Гайсинського району  Вінницької області.

  Товариський, доброзичливий, відповідальний, непохитний,  чуйний син, люблячий чоловік  та турботливий батько,  він гідно виконував свій військовий обов’язок..

   Олександра знають,  як справжнього патріота, вірного Батьківщині та відданого військовій справі захисника. Данилко Олександр Романович  був розвідником, військової частини А4007.

    У боях за Україну внаслідок обстрілу, 30 грудня 2022 року біля н. п. Веселе, Покровського району,  Донецької області, Олександр Данилко загинув при виконанні службового обов’язку, Олександру було 30…

   Пекло війни обдало своїм жаром Бершадську міську територіальну  громаду, моторошна звістка із фронту обпекла болем кожну клітину тіла, знову пронизує свідомість думка про те, що так не повинно бути…

   Розділяємо біль важкої втрати разом із рідними та близькими загиблого воїна. У скорботі та молитві низько схиляємо голови, вшановуючи пам’ять вірного сина України.

    Церемонія прощання із загиблим Героєм, Данилком Олександром Романовичем, який був розвідником відбулася 7 січня 2023 року у с. Велика Киріїівка.

   Мужній, сильний, сміливий, волелюбний Герой із Бершадської міської територіальної громади злетів у Вічність: уродженець села Велика  Киріївка Олександр Романович Данилко загинув за наше з вами майбутнє. Нещадна війна забрала добру, світлу, надійну людину. Двоє маленьких дітей залишилися без тата

Вічна пам’ять незламному Герою Олександру Данилку!

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ !

   За особисту мужність і самовіддані дії, виявленні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі від «07» вересня 2023 року солдата Данилка Олександра Романовича нагороджено почесною відзнакою командира військової частини А4007 «ЗА ОБОРОНУ АВДІЇВКИ».

  9 жовтня 2023 міський голова Віталій Драган  спільно з головою Гайсинської військової адміністрації Людмилою Головашич та начальником Першого відділу Гайсинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки міста Бершаді підполковником Сергієм Паладійом, вручили нагороди родині  загиблого захисника.

   Денисюк Василь Іванович народився 10 березня 1973 року в с. Левково Крижопільського району Вінницької області.  Закінчив 9 класів місцевої школи та вступив до Заболотненського  професійно-технічного училища, де здобув професію водія – механіка.

  Служив у  Збройних Силах України. Проходив військову службу в країнах Прибалтики, в ракетних військах. Після служби одружився та оселилися у с. Флорине Бершадського району. Спільно з дружиною Наталією Михайлівною виховали двох чудових синів Сергія та Олександра. Працював Василь Іванович  у споживчому товаристві «Надія»,  на Вінницькій птахофабриці.

   Денисюк Василь Іванович з 24 вересня 2015 року   до 24вересня 2016 року в складі 92-гої окремої механізованої бригади брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України: Луганської та Донецької областей,  обороняв місто Щастя Луганської області  за що отримав дві державні нагороди України.  

  25 лютого 2022 року, коли російська федерація підступно напала на Україну, Василь Денисюк без вагань став на захист нашої України, взявши до рук зброю . Він завжди казав: «Якщо не я, то хто?».

   Василь Іванович  був добрим і надійним другом, турботливим батьком, люблячим сином  і коханим чоловіком.  Серце нашого земляка зупинилося  22 серпня 2022 року від важкого поранення  під час ракетного обстрілу поблизу Андріївки,  Херсонської області. Першим на допомогу йому прийшов  не просто побратим, а вірний друг і сусід Сергій Грищук, із яким разом проходили службу. Саме Сергій незважаючи на свої поранення, кілька метрів тягнув Василя із бойового пекла. Але то був останній бій для військовослужбовця Збройних Сил України, старшого  солдата, водія-механіка відділення технічного обслуговування автомобільної техніки, взводу технічного забезпечення 101-го піхотного батальйону. Йому назавжди залишиться 49 років.

     26 серпня  2022  року жителі с. Флорино попрощалися із загиблим Героєм Денисюком Василем Івановичем, який до останнього подиху боронив нашу країну й усіх українців від страшного та лютого ворога.  Віддати шану загиблому  воїну та розділити пекучий біль непоправної втрати рідних та близьких Василя Івановича зібралося чимало людей. Траурний кортеж з тілом воїна зранку флоринчани стрічали із квітами, стоячи на колінах. Всі зеленогайці від старого до малого, міська влада, старостат вшанували пам’ять земляка – захисника України. Молитва, скорбота, шана, слова вдячності за мужність та відвагу, низький уклін за віддане, світла та вічна пам’ять воїну Василю Денисюку, який віддав  життя виконуючи військовий  наказ, боронячи землю України, її незалежність і суверенітет.

 Ми ніколи не пробачимо ворогу зруйнованих міст, вбитих дітей, жінок, воїнів. Вічна слава та пам’ять Герою.

Віктор Анатолійович Донець народився 31 серпня 1971 року в с. Устя у гарній, порядній, інтелігентній сім’ї. Родині часто доводилось змінювати місце проживання, адже батько був військовий, але Віктору не завадило гарно навчатись та закінчити Чечельницьку середню школу. Після закінчення школи був призваний на строкову службу,  де отримав посаду механік – водій танку.

Згодом навчався в Київській сільськогосподарській академії. Як одного із найкращих випускників – його запрошують працювати науковим співробітником в науково – дослідницький інститут, в якому працює до 2014 року.

З початком вторгнення росії на схід України, не задумуючись, Віктор був одним із перших хто став на захист нашої країни,  він дуже добре володів новітньою зброєю. Завжди гідно виконував свої військові обов’язки й доручення керівництва, уміло та справно поводився на полі бою, тому неодноразово був нагороджений орденами. Маючи військовий та бойовий досвід, був призначений командиром підрозділу. На його рахунку у тій війні – 17 одиниць знищеної ворожої бронетехніки.

Як розповідають його побратими, російські снайпери полювали за життям Віктора, а керівництво рф оголосило винагороду за його смерть. Під час антитерористичної операції військовий отримав декілька поранень, тому повернувся на Батьківщину, де продовжував свою реабілітацію.

З початком повномасштабної війни, з 26 лютого, попри проблеми із здоров’ям, Віктор сам прибув на мобілізаційний пункт. Незабаром був відправлений на південнобузький напрямок, у складі медичної роти, отримав військове звання штаб – сержант.

Врятував життя багатьом побратимам та під час ракетного обстрілу отримав важку контузію, поранення. Декілька місяців перебував у медичному госпіталі,  але травми виявились не сумісні із життям. Віктор помер 31 жовтня 2022 року. Йому назавжди залишиться 51 рік

Ми втратили хорошу, добру та дуже скромну людину. Віктор ніколи не розказував про свої нагороди. Про них ми дізнались тільки у важкий і скорботний день.

Віктор Донець залишиться в нашій пам’яті справжнім патріотом України, який попри все боровся за незалежність рідної землі. Вічна шана та слава нашому Герою!

Дробик Петро Федорович  народився в с. Флорине 08 червня 1965 року.

Закінчив Флоринську загальноосвітню школу  у 1982 році. Навчався  в Полтавському аграрному технікумі керівних кадрів. Служив в армії. Після навчання працював в місцевому аграрному господарстві.  Тривалий час працював в Бершадському професійно- технічному ліцеї майстром виробничого навчання.

Дробик Петро Федорович був мобілізований до лав Збройних Сил України  8 березня 2023 року.

Петро Федорович Дробик з честю та гідністю виконував  свій військовий обов’язок. Був доброю, щирою, відважною людиною, вірив в Україну та перемогу над рашизмом. Петро Федорович пішов захищати свою Україну, незважаючи навіть на свої проблеми зі здоров’ям.

 У серпня  2023 року Петро Дробик перебував на Бершадщині у тимчасовій відпустці, але, на жаль серце нашого захисника не витримало перенесеного стресу, болю, страждань, переживань: стався серцевий напад. Він помер у Бершадській окружній лікарні 24 серпня 2023 року у День незалежності України. Щирі співчуття сину Максиму, рідним, друзям, близьким.

 У глибокій скорботі схилили голови бершадчани проводжаючи захисника України Петра Дробика в останню дорогу. Вірний син України віддав життя за український народ, за нашу мову, за нашу культур, за кожного українця. Петро Федорович Дробик назавжди залишиться у наших серцях як добра, світла людина і вірний захисник своєї країни.

Вічна пам’ять Захиснику України!

   

    Єфімов Дмитро Олександрович народився 22 серпня 1991 року у місті Льгов Курської області. Згодом сім’я переїхала на Бершадщину.

   Дмитро навчався в Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІступенів №2. Після закінчення школи у 2008 році вступив до Московського духовного училища. Проходив практику в Чернівецькій області с. Біла Криниця.  Був глибоко віруючою людиною та мав намір присвятити себе служінню Богу.

В 2011 році повернувся  до м. Бершадь та служив  при Бершадській старообрядницькій  церкві. Працював на Бершадському пивокомбінаті. У Збройних Силах України служив у  с. Стрижавка.

 Після повномасштабного вторгнення росії, Дмитра Олександровича  Єфімова у грудні 2022 року мобілізували до  лав Збройних Сил України. Виконуючи свій військовий та громадянський обов’язок  він  став на захист Батьківщини.  Служив у Донецькій області.

      Він був добрим сином, щирим вірянином та гарним другом. Та життєвий політ перервала жорстока смерть. Його серце зупинилося 29 травня  2023 року у м. Слов’янськ Донецької області.

      Прощання з Дмитром Єфімовим  відбулося 4 червня 2023 року, у рідному м. Бершадь. Похований  захисник України Дмитро Єфімов  на міському кладовищі м. Бершадь. У вічній скорботі та невимовному горі залишилися мати Ганна Іванівна, рідні, близькі, друзі та побратими.

 Вічна пам’ять та Слава Герою!

Народився Олександр Замковий 23 квітня 1992 року у селі Війтівка Бершадського району, нині Гайсинського, Вінницької області. Навчався у Війтівській загальноосвітній  школі І-ІІІ ступенів.

   Нелегким було його життя. Коли Саші  було 8 років, помирає його мама. Своє дитинство він провів зі старшим братом Сергієм та сестрою Ольгою. Найбільше про дітей  піклувалися  бабуся та дідусь, яких вже теж, на жаль, немає в живих. Після закінчення 9 класу, навчання продовжує у Бершадській професійно-технічній школі та отримує посвідчення водія – тракториста. Більше двох років працював шофером на пожежній машині у ПАТ “Птахокомбінат “Бершадський”, потім працював  вантажником на базі “Де Люкс”.    

Кілька років тому назад помирає й батько Олександра.   

  У травні 2023 року Олександра Замкового  призвали до лав Збройних сил України. Він був сміливим і відданим побратимом, завжди допомагав своїм товаришам. Добрий, життєрадісний, щедрий та подільчивий, таким пам’ятають його рідні.  Молодий, ще все життя попереду, яке обірвав жорстокий ворог…

  Сумують за загиблим Героєм всі його рідні та близькі, всі жителі села Війтівка. Родина втратила дорогу їм людину, люблячого брата і дядечка, турботливого племінника, доброго хрещеного та кума.

   Віддати шану мужньому захиснику України прийшли близькі, друзі, знайомі, бойові побратими та вдячні односельчани.

Олександра Замкового поховали на місцевому кладовищі.

  Всією громадою висловлюємо щирі співчуття рідним.

   Герої не вмирають! Вони поповнюють ряди небесного війська і вічно залишаються в  людських серцях.

   Василь Зваричевський народився 15 січня 1985  року.  Разом з батьками проживав у селі  П’ятківка Бершадської громади.

      Мобілізований до лав Збройних Сил України20 січня 2023 року. Служив водієм 6 механізованої роти, 2 механізованого батальйону, військової частини А 47418. Солдат Василь Зваричевський – патріот,  мужній  захисник, вірний  син України, він  відважно боронив рідну землю від рашистської орди.

   Василь виконуючи  свій військовий обов’язок  в бою за Україну, її свободу  і незалежність отримав важкі поранення, від яких помер у лікарні м. Дніпро.  Він любив життя та віддав його за Україну.  У непоправному горі залишились мати Марія Іванівна та батько Іван Михайлович.

    26 липня 2023 року в Бершадській територіальній громаді відбулася церемонія прощання з загиблим Героєм, жителем с. П’ятківки – Зваричевським  Василем Івановичем. Провели в останню путь захисника рідні, близькі, знайомі, побратими, військовослужбовці та жителі громади. Василь  загинув, захищаючи кожного з нас, до останньої миті свого ще молодого земного життя, до останнього подиху залишаючись вірним громадянському обов’язку й Україні.

    Територіальна громада розділяє горе сім’ї та непоправну втрату,  схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять нашому Герою – Василю! Слава Україні! Слава Героям, які обороняють нас, але вже в лавах Небесного війська!

Народився Зінкевич Олександр Олександрович 30 червня 1992 року в с. П’ятківка.

Олександр із 2015 року брав участь в антитерористичній операції. Має подяку та дві медалі за оборону Авдіївки. І тепер не зміг залишитись осторонь та з перших днів пішов захищати свою Батьківщину. Перебував у спецпідрозділі «КОРШУН», бойовий шлях починав з Ірпіня. Брав участь у визволені Харківщини, м.Сіверська Донецької області, Білогорівки, Лисичанського нафтопереробного заводу, Бахмуту, за що нагороджений відзнаками. Справжній патріот, вірний побратим і захисник.

ЗІНКЕВИЧ Олександр Олександрович загинув внаслідок бою на бойовій позиції 8.10.2023 року в районі населеного пункту Макіївки Сватівського району Луганської області. Таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті, а його ім’я, разом з іменами інших полеглих бійців, навіки буде взірцем мужності, незламності та патріотизму. Поховали Героя у рідній П’ятківці 13 жовтня. Олександр Олександрович більше ніколи не пройде рідними вулицями, але побратими, рідні, друзі та односельці завжди пам’ятатимуть його безцінний вклад у звільнення нашої країни від російської навали. Висловлюємо щирі співчуття родині, друзям, близьким загиблого воїна. Герої не вмирають! Вічна слава та шана Герою!

  Зуб Олександр Юрійович народився 31 січня 2003 року у м. Бершадь. Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. №3. Був старанним учнем, декламував поезію, танцював. Мав море планів на майбутнє. Після закінчення 9 класу Бершадської загальноосвітньої школи,  вступив до Крижопільського професійного будівельного ліцею. В серпні 2021 року заключив контракт з Збройними Силами України. Олександр Зуб служив старшим навідником мінометного розрахунку , старшим солдатом в 59 бригаді , 10 батальйон 2 мінометна батарея .

Щирий, добрий, відповідальний, порядний, надійний, турботливий, розсудливий, завжди був готовий прийти на допомогу – таким захисник назавжди залишиться у пам’яті сім’ї, друзів, колег, рідних та побратимів. Герой, який назавжди залишився двадцятирічним.
Кажуть, що Бог забирає до Себе на Небеса найкращих. Прикро і нестерпно боляче, але ненависні російські окупанти також вбивають найкращих патріотів – синів і доньок нашої нескореної і нездоланної України.

 Серед них – Олександр Зуб, світлий і милий хлопчина, сильний та сміливий духом, який завжди був готовий ризикувати своїм життям для нашої безпеки – справжній Герой!  Відважний захисник, солдат Олександр Юрійович Зуб загинув 10 червня 2023 року у бою за Україну, її свободу, цілісність і незалежність, залишаючись вірним військовій присязі, поблизу населеного пункту Невельське Покровського району Донецької області.

Його побратими зазначили що він був справжнім воїном та патріотом , мужнім та відважним, захищав Україну до останнього, поклав своє молоде життя за рідну землю, незважаючи на молодий вік був сміливим та відданим.  

Прощання з Олександром відбулося 14 червня о 09:30 год, у рідному домі м. Бершадь. Похований Олександр Зуб на міському кладовищі м. Бершадь.
14 червня, у зв’язку з похованням нашого захисника Олександра Зуба, оголошено День жалоби на території Бершадської громади. У цей день, на знак скорботи за загиблим, будуть приспущені Державні прапори на будинках і спорудах органів місцевого самоврядування, підприємств, установ
Його життя було присвячене службі та захисту нашого спільного добра. Він був тим, хто стояв на передовій, безпосередньо зіткнувшись з небезпекою.

Ми не зможемо описати словами, як сумно і важко без нього рідним, близьким та друзям. Ми поминаємо нашого Героя як людину, що була здатна на великі вчинки й незламну відвагу. Його самопожертва та відданість стануть незабутніми у наших серцях.

Справжні Герої не вмирають, вони живуть у наших спогадах, надихаючи нас на подальші вчинки.
Вічна пам’ять Олександру!

Сергій Іванович Калінін народився 9 червня 1985 року в м.Бершадь. Навчався в Бершадській загальноосвітній школі  школі №1. Був спокійний, відповідальний, добрий хлопець. Закінчив Кіровоградський технічний університет. Проходив військову підготовку при кафедрі Державної льотної академії України в 2006 році. Отримав звання молодший лейтенант.  

З 2007 по 2016 рік працював у Бершадському районному відділі поліції. Коли в області формували зведений батальйон із працівників міліції для відправки на Схід, одним із трьох добровольців Бершадського РВ УМВС був і Сергій Калінін.

   У 2017 році Сергій Іванович Калінін підписав контракт із Збройними Силами України. Сергій був щирою, доброю, чесною, відкритою, цілеспрямованою людиною та понад усе любив життя. Був хорошим та надійним товаришем і бойовим побратимом, завжди готовим на допомогу іншим.  З перших днів повномасштабного вторгнення росії в Україну став на захист рідної землі.

   Ті хто знав особисто Сергія Калініна згадують його як сміливу людину, непересічну особистість, героя-захисника . Він був  взірцем хоробрості, патріотизму та незламності, справжнім чоловіком, батьком , воїном, командиром…

    За відмінну професійну службу, Наказом КВОК «Південь» від 08червня 2022 року Сергію Івановичу Калініну присвоєно звання «Капітан».

Загинув 25 березня 2023 року селище Первомайське, Донецької області.

 Одружений. Дружина Косован Ірина Василівна військовослужбовець. Мати Калініна Марія Павлівна 1952 р.н., син Калінін Іван Сергійович.

    За особисту  мужність і відвагу, самовіддані дії, виявлені у захисті державних інтересів України, зразкове виконання військового обов’язку Калініна Сергія Івановича неодноразово відзначено державними нагородами:

-Відзнакою Командувача об’єднаних сил «Козацький Хрест» І ступеню Наказ № 162 від 27.04.2021р.

-Медаль « Патріот України»

-Нагрудний знак « За зразкову службу» Наказ №856 від 29.11.2017 р.

-Нагрудний знак «Знак пошани» Наказ № 735 від 16.11.2018 р.

-Медаллю «10 років сумлінної служби» Наказ № 671 від 28.11.2019

-Нагрудний знак «За службу» Наказ № 326 від 14.08.2019

-Медаллю « За оборону рідної  держави» Наказ № 34 від 17.12.2019

-Нагрудний знак «11 батальйон Київська Русь» наказ № 346 від 14.10.2018

29 березня 2023  року , тіло Сергія Калініна  привезли в останню дорогу  на щиті до рідного дому в с. Флорине. Прощалися з Сергієм 30 березня 2023 року, поховали у с. Флорине. Мужній, вірний захисник своєї Батьківщини. Сергій Іванович назавжди залишиться в нашій пам’яті, як справжній патріот України, людина з великим серцем і високими моральними принципами. Низький уклін і шана батькам за виховання сина Героя!

Світла пам’ять   і вічна слава Герою!

Кельман Андрій Григорович народився 6 квітня 1988 року  в с. Бирлівка. У 1994 році пішов до першого класу Бирлівської загальноосвітньої  школи І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2003 році.

У 2008 році вступив до Макіївського професійного ліцею, після закінчення якого  отримав професію «Слюсар-механік». Так склалося життя, що за фахом  не працював, а був будівельником. У 2017 році поїхав на роботу в м. Чернівці, там і одружився у 2019 році. В цьому ж році в нього народився син. На той час Андрій з родиною проживав у м. Заставна.

21 березня 2023 року Андрій Кельман  був мобілізований на військову службу до Збройних Сил України. Служив у напрямку смт. Кремінна, Луганської області,  водієм відділення кулеметного зводу.

Під час обстрілу,  21 червня 2023 року, Андрій загинув, віддавши своє життя за свою родину. Похований Андрій 16 вересня 2023 року у м. Заставна. 

Андрій  був справжнім Героєм, він віддав своє життя захищаючи нашу Батьківщину та наш спокій. Пам’ять про нього буде завжди жити серед нас.

Сергій Іванович Ковалишин народився 03 лютого 1989 року.

    Закінчив Баланівську загальноосвітню школу  І-ІІІ ст., навчався у Вінницькому професійно- технічному училищі, опанував професію радіоелектротехніка, потім в Ольгопільському професійно- технічному училищі здобув професію будівельника.

   Працював будівельником у місцевій будівельній бригаді. Сергій був добрим, мрійливим, порядним, роботящим та відповідальним. Виріс без батька, швидко дорослішав, адже розумів що повинен допомагати в усьому матері. Для неї був єдиною розрадою та найціннішим скарбом у житті. Не довго судилося матері радіти та гордитися сином.. .

   З перших днів війни став на захист рідної землі, мужньо боронив свою землю. У запеклому бою виніс пораненого побратима у безпечне місце та повернувся у пекло битви, адже не міг інакше, допомоги потребували інші побратими. Хотів помститися, але не судилося, ворожа куля наздогнала і його, отримав важке поранення і під час евакуаційних заходів в н.п. Бахмут 18 березня 2023 року загинув.

  24 березня 2023 року у Бершадській територіальній громаді відбулася церемонія прощання з загиблим Героєм – Ковалишиним Сергієм Івановичем. Провели в останню путь Героя рідні, близькі, знайомі, побратими, військовослужбовці та жителі громади.

   Добрий, чесний, порядний, привітний, доброзичливий, ввічливий, життєрадісний, з прекрасним почуттям гумору, ніколи не відмовляв у допомозі – таким назавжди запам’ятають Сергія всі, хто знав його особисто.

У цей важкий час низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю воїна, який віддав своє життя за мирне небо над Україною. Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким загиблого, розділяємо їхній біль, поділяємо горе.

 Похований Ковалишин Сергій Іванович у с. Баланівка.

Спи спокійно Солдате. Добра і світла пам’ять про тебе і вдячність за твій подвиг назавжди залишиться в наших серцях.

Коваль Олександр Дмитрович народився 13  квітня 1975  року у селі Крушинівка Бершадського району. Навчався у Крушинівській загальноосвітній школі І-ІІ ст. Професію здобував у Верхівському аграрному технікумі. Потім навчався у Київському аграрному університеті,  паралельно із основною спеціальністю освоював воєнну науку на воєнній кафедрі.

   Був дуже щирою, доброю, людяною людиною. Працював у Києві, займався підприємницькою дільністю у м. Бровари Київської області. Деякий час працював за кордоном у Португалії.

    Олександр Коваль усе своє життя був патріотом своєї  Батьківщини. З початком повномасштабного вторгнення одразу ж пішов добровольцем до лав Збройних Сил України.  Мужньо захищав рубежі нашої країни, боровся за вільну, незалежну,  мирну і процвітаючу Україну.

   Коваль Олександр Дмитрович  загинув 29 вересня 2022 року під час бойових дій у передмісті м. Лиман Донецької області. Уже 1 жовтня 2022 року українські війська увійшли в Лиман і звільнили місто. Але, на жаль, наш Олександр поклав своє життя заради Перемоги…

   Олександр Коваль загинув заради світлого майбутнього своїх дітей та усіх українців. У нього  залишились дружина Олена, діти: Даня і Софійка та батько Дмитро Зосимович

     5-го жовтня 2022  року, Бершадська  громада провела в останню путь захисника України Олександра Коваля. У с. Крушинівка зібрались десятки земляків, аби разом помолитись та вшанувати його останню земну дорогу. Поховали захисника на сільському кладовищі у рідному селі Крушинівці.

   Щирі співчуття родині та близьким загиблого Героя! Поділяємо ваше горе, сумуємо разом з вами.

  Вічна слава Герою, Герої не вмирають!

   Народився Козачок Сергій Володимирович  19 березня 1978 року в селі Мала Киріївка . Навчався у Малокиріївській загальноосвітній школі  l-ll ст.  Односельчани  згадують його, як веселого та доброго товариша, люблячого батька, турботливого та чуйного сина та чудового брата, він завжди був готовий прийти на допомогу.

Навесні 2023 року Сергія мобілізовано до лав Збройних Сил України.  Сергій захищав рідну землю на передовій, де було найгарячіше та найважче. Свідомий громадянин України, щирий українець та сміливий воїн Сергій Козачок вірно та професійно виконував бойові завдання.

   30 липня 2023 року під час бойового зіткнення з силами противника біля населеного пункту Велика Новосілка, Волноваського району, Донецької області , загинув наш Герой – Козачок Сергій Володимирович, якому назавжди залишиться 45. Сумують за ним мати, син, сестра та рідні а також всі знайомі, друзі , односельчани, вся наша громада.

   04 серпня 2023 року живим коридором із квітами жителі села Мала Киріївка зустрічали нашого Героя Козачка Сергія Володимировича, який віддав життя, захищаючи територіальну цілісність та державний суверенітет, виявивши стійкість і мужність, вірність військовій присязі. Похований Козачок Сергій Володимирович у рідному селі Мала Киріївка.

Важко знайти слова співчуття та розради для найрідніших і найближчих, проте світлі спогади про нашого Героя завжди будуть сильнішими за смерть. 

Пам’ятаймо, якою ціною дається нам свобода та щиро співчуваємо рідним та близьким загиблого. Його внесок у нашу перемогу безцінний. Світла і вічна памꞌять Герою!

   Народився  Віктор Павлович  Козійчук 24 жовтня 1980 року в селі Війтівка Бершадського району Вінницької області. Навчався у Війтівській загальноосвітній школі Далі навчання продовжив  в учбовому пункті Бершадського  РП «Агромаш» та здобув спеціальність тракториста.

    З 1997 року  по 2017 рік   працював трактористом  ПАТ «Птахокомбінат «Бершадський», з лютого  2019 року працював трактористом – машиністом сільськогосподарського  виробництва у ФГ «Новосулківське». Був здібний, відповідальний і старанний працівник, добре знався  на  автотракторній техніці і міг працювати на всіх  видах тракторів.

     У 2021 році пройшов навчання   у Вінницькому обласному навчально-курсовому комбінаті аграрної освіти і здобув професію «Тракторист – машиніст сільськогосподарського виробництва категорія D1, E1,Е2».

 01 травня 2023 року Віктор Козійчук мобілізований   до лав Збройних Сил України. Після проходження військового навчання Віктор з гідністю виконував бойові завдання, був вірним побратимом. Віктор був солдатом 95-ї десантно – штурмової бригади, займав посаду  гранатометника. 

 31 серпня 2023 року, під час виконання бойового завдання,  Козійчук Віктор Павлович загинув біля населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Він був до останнього  подиху вірний військовій присязі.

   Віктора Козійчука   памятають у Війтівці, як  щиру, відкриту людину, хорошого друга, гарного  господаря, люблячого чоловіка та батька, турботливого брата та дядечка. Понад усе він любив свою сім’ю та завжди знаходив час для  рідних. «Такого батька  як у мене ще треба знайти…У нього  були золоті руки: він малював, робив ковані речі,  ремонти. Все, що є на подвір’ї, то  його робота» – теплими спогадами  зі сльозами на очах  ділиться про свого батька старший син Віталій, якого ще змалку Віктор навчав всього, що знав сам. 

   7 вересня 2023  року  війтівчани зустрічали траурний кортеж із загиблим воїном живим коридором з квітами, стоячи на колінах, віддаючи шану нашому Герою. Сотні людей прийшли, щоб вшанувати пам’ять військового та провести його в останню путь.

    У невимовному горі залишилися дружина Лариса Павлівна, син Віталій,

дочка Людмила, мати Марія Борисівна.  Важко підібрати слова підтримки у такі моменти рідним і близьким загиблого. Співчуваємо і сумуємо разом з ними.

  Вічна пам’ять і шана Герою!

Царство Небесне безмежно добрій і щирій душі Віктора Козійчука!

Народився Колісецький Іван Олександрович 03 жовтня 2001 року. Проживав у с. Глинське Бершадського району. Батьки Людмила та Олександр дуже любили свого сина. Увагою та родинним теплом хлопчика також обдаровували бабуся та дідусь.

    Навчався Іван у П’ятківській загальноосвітній школі. Був відповідальним, уважним, товариським. Згодом вступив до Ладижинського аграрного  коледжу за спеціальністю “Агроінженерія”  Вінницького національного аграрного університету.

У  2020 році разом із  друзями Денисом Гринюком та Артемом Савченко вирішили підписати контракт на службу у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка. Після військової підготовки, яку хлопці проходили у Львові, їх роз’єднали і кожен проходив службу в різних місцях та на жаль ворожі кулі їх навіки зібрали разом на небесах …

    Іван Колісецький служив механіком-водієи 3-го механізованого відділення 1-го механізованого взводу механізованої роти 59 мотопіхотної бригади ім. Якова Ганзюка  Іван був  відважним воїном, вірним другом, хорошим, добрим і порядним хлопцем. Мріяв  створити власну сімю, мати дітей та жити у мирній Україні.

   22 січня 2023 року поблизу населеного пункту Водяне Ясинуватського району Донецької області, під час виконання бойового завдання, внаслідок обстрілу з ПТРК по БМП-1,  наш земляк Колісецький Іван Олександрович загинув.  Ще одна щира, добра душа воїна відлетіла до Небесного війська. 22 січня 2023 року поблизу населеного пункту Водяне Ясинуватського району Донецької області, під час виконання бойового завдання, наш земляк

   26  січня 2023 року у с. Пятківка відбулася церемонія поховання воїна Івана Колісецького. Смерть мужнього сміливого воїна, захисника України, сколихнула всю Бершадську громаду. Івану виповнилося лише 21 рік , але  він свідомо зробив свій вибір у житті – бути військовим та захищати свою країну від окупантів. Проте невблаганна доля забрала його, передчасно обірвавши нитку життя цієї світлої та доброї людини.
   Життєва доля з перших днів випробовувала Івана Колісецького. Так сталося, що хлопчику довелося зростати у прийомній сім’ї, яка не просто любила, опікувалася, а й дала йому гідну путівку у доросле життя. Батьки Олександр та Людмила ніколи не вважали Іванка прийомним, він був для них рідним і крапка. А для  бабусі Галини та дідуся Івана, онук став сенсом життя. Прикро констатувати, але уся сім’я Івана нині покійна. Залишилися лише дядько та бабуся, яка живе у Немирові.

Кожен загиблий воїн – це болючий шрам для всіх нас. Вічна слава Героям, відважним захисникам, які тепер з небес будуть охороняти наш мир і спокій!

Вічна слава Івану! Він назавжди залишиться в нашій пам’яті!

   Колісник Сергій Анатолійович народився 19 лютого 1996 року  в с. Жабокричка  Чечельницького району Вінницької області.  Спочатку навчався у м. Баштанка Миколаївської області ,  а з  третього  класу проживав і навчався у П’ятківській загальноосвітній школі.  Був хорошим учнем, щирим, справедливим. Однокласники згадують його,  як надійного друга, який готовий підставити плече у скрутну хвилину та підтримати друга.

 Сергій був справжнім патріотом України,  любив свою родину, був єдиним сином та прагнув робити світ навколо себе кращим і добрішим. Планував створити власну сімю, адже мав кохану дівчину.

 В 2016 році був мобілізований до лав Збройних Сил України, склав військову присягу на вірність Україні.

   Коли почалась повномасштабна  війна Сергій Колісник добровольцем  став на захист України та у лавах Збройних Сил України  відважно  боронив рідну землю від  рашистів.  Він самовіддано боровся за кожен сантиметр звільненої української землі.

      31 грудня 2022  року  під час виконання бойового завдання неподалік від населеного пункту Опитне Донецької області ворожа зброя спинила життя нашого земляка, відважного захисника України, мужнього воїна та вірного сина України Колісника Сергія Анатолійовича. Сергій з честю виконував свій військовий обов’язок, але жорстока  війна перервала нитку його долі. У тяжкий для України час Сергій  поклав своє життя за свободу кожного з нас, за те, щоб небо над Україною було мирним і вільним. Він назавжди залишиться 26-річним Героєм! 

     Поховали військового Колісника Сергія Анатолійовича 10 січня 2023  року  у селі Пятківка Бершадської територіальної громади з усіма почестями. У глибокій скорботі залишилась мама захисника України Бевз Віра Карпівна  та кохана дівчина. Бершадська міська територіальна громада, мешканці Бершадщини розділяють горе втрати з рідними загиблого та висловлюють щирі співчуття.

 Провести Сергія в останню путь прийшло чимало  людей, односельців, друзів, рідних. Пам’ятаймо величний подвиг кожного Героя, який ціною власного життя наблизив Перемогу… Вічна та світла пам’ять! Герої не вмирають!

       Народився Корній  Віктор Миколайович  14 січня 1985 року в селі Лугова, тут минуло його дитинство, шкільні та юнацькі роки, звідси пішов у доросле життя.

 Здобув професію тракториста у Гайворонському професійно-технічному ліцеї, який успішно закінчив у 2014 році. Але працювати трактористом  не довелось, друзі запросили у Київ на будівництво, де спочатку працював підсобником. Та будучи працелюбним і  цілеспрямованим, Віктор з часом став справжнім майстром в будівництві та сучасному оздобленні квартир і будинків. Коли був вільний час їхав  у Лугову,  до батьків, до друзів. Взимку приїхав до дому та  отримав повістку. Мамі та друзям сказав слова, які промовляють десятки тисяч справжніх патріотів України: «Якщо не я, то хто?».

   Війна не вибирає, а забирає життя найкращих синів України. Важке невимовне горе і пекучий біль прийшли в нашу громаду. Боронячи Україну від російських окупантів, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Часів Яр, що під Бахмутом 11 травня 2023 року героїчно загинув наш земляк,  син, брат, сусід, однокласник, бойовий побратим стрілець-снайпер  Корній Віктор Миколайович.

 Віктор, мужньо стояв на захисті Батьківщини, був вірний військовій присязі та українському народу. Загинув в бою за Україну, її свободу і незалежність, захищаючи життя кожного з нас.

Загинув справжній герой, мужній захисник України, людина та воїн високої честі і гідності. Душі та серця найрідніших і найближчих людей  розриваються від передчасної втрати, адже Віктор був дуже доброю і чуйною людиною, спокійним, разважливим, скромним і завжди посміхався. Його щире серце і широка душа завжди були відкриті для тих кого він любив, ким дорожив і хто був по життю поряд з ним.

13 травня 2023 року громада зустрічала Героя, який востаннє повернувся додому – траурний кортеж слідував до рідного дому в селі Лугова, а  14 травня 2023 року відбулося поховання Віктора Корнія.

З високого пагорба місцевого цвинтаря, де наш герой знайшов вічний спокій, він буде бачити все своє село, річку, ліс, буде бачити як його побратими нищать і женуть ворога з нашої землі, як повністю звільняють Україну і здобувають таку жадану та очікувану Перемогу.

Пам’ять про кожного воїна, хто здобуваючи перемогу  відійшов у воїнство небесне,  загинув від рук загарбника, обороняючи територіальну цілістність України, не буде забута ніколи. Ми пишаємося своїми захисниками мужніми, хоробрими, сильними та нескореними, вони назавжди залишаться у наших душах та серцях.

Коровкін Олександр Юрійович народився 1992 року в м. Брянка, Луганської області, у зв’язку з сімейними обставинами в цьому ж році сім’я переїхала в с. Поташня.

В 1998 році пішов до 1 класу Поташнянської ЗОШ І-ІІ ступенів. Успішно закінчив школу у 2007 році. В цьому ж році вступив до Київського вищого професійного училища деревообробки, яке закінчив у 2010 році. Після закінчення училища працював у м. Глеваха на СТО.

З 2017 року працював на птахо-фабриці у м. Ладижин, звідки був призваний на строкову службу в м. Дніпро, в лави Національної Гвардії України, де й уклав  контракт на проходження військової служби до 2021 року. 26 грудня 2017 року одружився в м. Фастів, а в 2018 році народилась донечка Ніколь.

З першого дня повномасштабного вторгнення в Україну, за покликом серця, став на захист своєї Батьківщини. Воював у лавах підрозділу «Чорних Запорожців», 72 бригади, від частини А 2167 м. Біла Церква. Пройшов бойовий шлях в званні солдату кулеметного розрахунку ДШК –кулеметником.

Пройшов тяжкі бої в м. Гостомель, м. Буча, м. Ірпінь, в районі АЕС м. Чорнобиль.

Влітку 2022 року дислокувався в Донецькій області в ройонах м. Мар’янки, був у оточенні м. Бахмут, вийшовши з оточення дислокувався в м. Вугледар, де пройшов дуже важкі бої, чудом залишився живий.

14.12.2022 року героїчно загинув під м. Бахмут, від вистрілу танка, на позиції ВОП, у званні ст. солдата. Похований в м. Фастів, Київської області, де проживав з дружиною Іриною та донечкою Ніколь.

Вічна пам’ять Герою України! Щирі співчуття сім’ї та рідним. Жителі Поташні, уся Бершадська громада схиляють голови та розділяють разом із близькими й рідними біль непоправної втрати.

Косташ  Володимир Вікторович народився 25 квітня 1982 року у с.Війтівка Бершадського району, нині Гайсинського району. Навчався у Війтівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів, був здібним та старанним учнем. Після закінчення школи, навчання продовжив у Вінницькому м’ясо-молочному технікумі та здобув професію технолога.

  З 2009 року по 2013 рік працював помічником технолога цеху забою та переробки птиці на ПрАТ «Птахокомбінат «Бершадський», потім свій трудовий шлях продовжив у ТОВ «Вінницька птахофабрика» м. Ладижин.  Довгий  час  жив та працював  у  Польщі. Досконало володів  польською мовою, вільно розмовляв  англійською, добре знався на комп’ютерній техніці та завжди був на пульсі часу.

   Будучи далеко за кордоном, Володя ніколи не забував рідну домівку, понад усе він мріяв повернутися в Україну та жити і працювати  у мирній,  вільній, незалежній  та європейській країні.  

  Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну Володимир якраз  перебував  вдома і як справжній патріот він звернувся в ТЦК, щоб піти добровольцем та 23 серпня 2022 року був мобілізований до 77-ї десантно – штурмової бригади.  Кілька місяців проходив навчання в Англії, де навчався військової справи. Далі служив у  бригаді, яка втратила багато воїнів…

  9 січня  2023  року солдат на псевдо «Технолог» прибув до зони бойових дій в соледарському напрямку.  16 січня 2023  року солдат протитанкового відділення, взводу вогневої підтримки,  аеромобільного батальйону   Володимир Косташ та ще шестеро його побратимів, мужньо виконуючи свій військовий обовязок прийняли бій за Україну поблизу н.п. Соледар Бахмутського району,  Донецької області. Внаслідок  мінометного  обстрілу противника  Володимир Косташ загинув…  Але були довгі дні і місяці страшної невідомості і  тихого сподівання… Володимир Косташ вважався безвісти зниклим,  10 місяців тривали пошуки…Надіялися знайти живим. Та на жаль,  за експертизою ДНК підтверджено загибель нашого Героя, тіло якого передали вороги. 

   Володимир Косташ назавжди залишиться в наших серцях: доброзичливим, веселим, чесним, порядним, відповідальним, прекрасним сином для своєї люблячої матусі, дорогим братом та дядечком, хорошим другом. Він мріяв створити власну сім’ю. Були плани, були бажання.. Та безжальна війна забрала не лише  його мрії і майбутнє, а й життя. Молодий, сміливий та мужній захисник, йому б жити та жити….

   14 листопада 2023  року  односельчани та жителі громади  попрощалися з Косташом Володимиром Вікторовичем. Мужнього Героя поховали у Війтівці, на місцевому кладовищі, поряд із загиблими побратимами.

   Вічна пам’ять і слава Володимиру, який віддав життя за свободу і незалежність рідної України.  Герой назавжди залишиться  у наших серцях, і ми пам’ятатимемо про його подвиг…

       Михайло Красюк народився 18 листопада 1993 року. Мешкав у м. Бершадь. Батьки – лікарі Світлана Олександрівна  та Сергій Вікторович виховували Михайлика в любові, доброті, щирості. З дитинства був дуже добрим, щирим, доброзичливим, привітним і допитливим хлопчиком. Любив своїх батьків, брата, бабусю, дідуся.

    Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. №1. Тут його запам’ятали гарним учнем, чудовим однокласником,  доброзичливим та  шляхетним юнаком. Після школи вирішив стати юристом та навчався в Одеському коледжі економіки, права та готельно-ресторанного бізнесу за спеціальністю «Правознавство», молодший спеціаліст з права. Працював у  Вінниці, потім у Бершаді. Підтримував своїх рідних, любив, мріяв, планував, прагнув своєю добротою підтримати кожного, хто потребував. Справжній друг, він умів  дружити і цінувати дружбу. Був глибоко патріотичним громадянином та людиною, яка ніколи не йшла на компроміс із своїм сумлінням.

     Михайло був люблячим сином, красивою дитиною і надією своєї матері, цікавим співрозмовником, гарним сусідом, вірним і  мужнім захисником України.

 Після  повномасштабного вторгнення росії в Україну Михайло Красюк  не роздумуючи став на захист рідної країни і до останнього подиху боровся за її майбутнє. Він проявив велику мужність і героїзм на передовій, боронячи мир та безпеку нашої держави. На його бойовому шляху найважчі, найгарячіші місця: Соледар, Бахмут, Лиман, Кремінна, Діброва… був поранений, переніс важку контузію і, навіть, не долікувавшись, повернувся до побратимів, щоб бити проклятого ворога на нашій землі.

       07 квітня 2023 року в результаті ворожого обстрілу з протитанкового гранатомета в районі населеного пункту Діброва Сєверодонецького району Луганської області Михайло загинув. Молодий, працьовитий, веселий та енергійний. Війна забирає найкращих…

       13 квітня Михайла Красюка  привезли на щиті в останню дорогу до рідного міста Бершадь. Прощалися із загиблим Героєм Михайлом Красюком, наступного дня, 14 квітня 2023 року. Похоронна церемонія залучила велику кількість людей, які прийшли вшанувати пам’ять та висловити свої співчуття родині та друзям загиблого військовослужбовця.

       14 квітня, у зв’язку з похованням захисника Михайла Красюка, було оголошено День жалоби на території Бершадської громади. У цей день, на знак скорботи за загиблим, були приспущені Державні прапори на будинках і спорудах органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій. Біля школи у якій навчався Михайло востаннє пролунав прощальний дзвоник за загиблим випускником.

    Свої співчуття родині загиблого бійця висловили друзі, побратими, земляки.  Бершадський міський голова Віталій Драган написав: “Загибель Михайла Красюка є втратою для всіх нас. Його відвага та самопожертва повинні бути прикладом для наступних поколінь. Ми повинні пам’ятати про його жертовність та відданість Батьківщині та шанувати пам’ять про нього і всіх героїв, які віддали своє життя за Україну.”

        Важко сприймати смерть наших захисників… Ще важче знайти слова розради і підтримки для рідних, близьких та знайомих. Це невимовний біль та непоправна втрата, яку не пробачимо окупанту і ніколи не забудемо.

Низько схиляємо голови в пошані перед мужністю, стійкістю та патріотизмом нашого воїна. Висловлюємо щирі співчуття рідним загиблого…   Просимо сил, здоров’я та терпіння  згорьованій родині, мамі та батьку, щоб пережити цю непоправну втрату. Сумуємо разом із Вами.

       Молімося за упокій душі спочилого воїна Михайла, який до останнього подиху та биття серця боронив рідну землю!  Нехай Господь прийме Михайла у свої обійми, втамує біль і заповнить пустку в серцях батьків і рідних…

    Бути Воїном означає жити вічно. Загибель Героя – Михайла Сергійовича Красюка – це важка втрата для його рідних, друзів, побратимів та близьких, а також для всієї громади.

Світла пам’ять і вічна шана Герою, який віддав життя за Незалежність та територіальну цілісність України. Пам’ятаймо величний подвиг кожного Героя, який ціною власного життя наблизив Перемогу…

    Сергій Григорович Криворука народився 16 квітня  1968 року в працьовитій сільській  родині.   

   Навчався у Війтівській  середній школі, яку закінчив із золотою медаллю. Після школи навчання продовжив в авіаційному інституті, а в 2010 році закінчив    Національну  академію  державного управління.

    Сергій Григорович Криворука  був обраний та працював Війтівським сільським головою з 2006 по 2010 рік. Чимало справ було зроблено для соціального розвитку села. Велику увагу приділяв розвиткові культури, освіти, спорту та медицини на селі. Упорядкований сільський стадіон, зроблено ремонт в сільській амбулаторії, зроблене  вуличне освітлення. Дбав про роботу сільського будинку культури, бібліотеки, співпрацював з школою. Він сумлінно виконував свої обов’язки, мав хороші організаторські здібності. Сергій Григорович жив для людей, любив Україну, її мову та культуру, любив своє рідне село. Односельчанам назавжди запам’ятається його чесність, скромність і доброзичливість.

   Сергій  Григорович Криворука  брав участь в антитерористичній операції на Сході країни. У 2015 році проходив службу у 82-й  штурмовій десантній бригаді, навчав військових прицільної стрільби.  За його плечима  більше 1000 стрибків з парашутом, виховав не одну сотню снайперів та парашутистів.

    24 лютого  2022 року, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Сергій був відповідальним за спостережними постами та блокпостами, які визначали оборону нашої Бершадської територіальної громади. Побував на бойових позиціях у Миколаєві, Херсоні та Донецькій області.

     У Збройних Силах України капітан  Сергій Григорович Криворука служив  командиром 1-го мотопіхотного взводу, 2-ї  мотопіхотної роти.  Виконуючи бойове завдання, капітан Криворука Сергій загинув під час артилерійського обстрілу   30 листопада 2022 року на Донеччині. За незалежність нашої України віддав найцінніше – своє життя. Йому було лише 54 роки.

     Сергій  Григорович був талановитий, відповідальний, у своїх діях проявляв неабияку мужність та сміливість – це людина честі. У вільний від роботи час він займався бджільництвом, очолював районну спілку бджолярів. Був гарним господарем, люблячим чоловіком і батьком, турботливим сином, справжнім другом і порадником для людей.  

   Старший син Сергія Гавриїл продовжує справу свого батька, навчається у Київському військовому  ліцеї ім. І. Богуна та мріє стати надійним захисником Батьківщини.

    7 грудня тіло загиблого воїна  Криворуки Сергія Григоровича  привезли в рідну Війтівку. Односельчани  зустрічали загиблого  живим  коридором з квітами і свічками,стоячи на колінах, віддаючи йому свою шану та повагу.

     Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної та близької людини. Всією громадою низько схиляємо голови у скорботі та   висловлюємо щирі співчуття сім’ї загиблого воїна:  дружині Валентині Петрівні, сину  Гавриїлу , дочці Марії    та батькам  Надії  Іванівні і  Григорію Івановичу

    Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

    Вічна пам’ять і слава нашому Захиснику!

Кушнір Сергій Леонідович народився  24 липня 1992 року у с. Сумівка у сім’ї Леоніда та Тетяни Кушнірів. Змалку виховували батьки у синові доброту та порядність. Ще з дитячих років вирізнявся Сергійко своєю допитливістю та винахідливістю. Гарно та старанно навчався у Сумівській ЗОШ. Після закінчення школи у 2009 році вступив у Вінницький політехнічний університет, який закінчив з відзнакою.

По закінченню університету був призваний на строкову службу до лав Збройних Сил України. Навчаючись у м. Вінниці, зустрів свою долю – Катерину, яку полюбив усім серцем. Молоді люди одружилися, народився синочок Сашко, маленька копія свого батька. І все наче було б добре, якби на нашу землю не прийшла ця клята війна.

         26 лютого 2022 року Сергій мобілізувався до Збройних Сил україни. Служив разом з батьком пліч-о-пліч у 61-й  механізованій мотострілковій бригаді в 100-му батальйоні. Зі слів побратимів він був гарним воїном, здібним та відважним,  за що 6 грудня 2022 року указом президента України був нагороджений медаллю “За мужність та відвагу».

5 січня 2023 року при виконанні бойового завдання у місті Соледар, Бахмутського району, Донецької області, в результаті артилерійського обстрілу, Сергій отримав травми несумісні з життям.

Поклик душі призвав його до боротьби за правду, свободу, незалежність своєї Батьківщини і через свій особистий подвиг він подарував нам віру й надію в нашу Перемогу. Ціною жертовності Сергій показав, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним!

Кажуть: він був по-особливому добрим, порядним, уважним сином, люблячим чоловіком та турботливим батьком. Траурний кортеж із тілом нашого Героя-захисника зустрічали живим коридором із квітами, свічками, хвилюванням та вдячністю. Поховали Сергія Леонідовича 12 січня в Сумівці. Відтак він уже з небес бачить шану земляків та навічно спочиватиме у рідній землі. Вічна та світла пам’ять тобі, Сергію! Герої не вмирають!

Макаров Сергій Михайлович народився 21 січня 1974 року у  Молдові,  але сім’я переїхала на проживання у село Велика Киріївка.

 Після віроломного вторгнення в Україну рашистів Сергій мобілізований до лав Збройних Сил України.

    Макаров Сергій Михайлович після важкого поранення протягом кількох місяців, боровся за життя, він хотів жити, але 21 березня 2023  року  серце його зупинилось.

Сергій був вірний військовій присязі й героїчно загинув у бою, захищаючи Батьківщину, її свободу і незалежність.

    Жодними словами неможливо виміряти біль втрати. Наслідки клятої війни забирають найкращих, справжніх, мужніх та хоробрих, які до останнього подиху відстоюють незалежність та цілісність нашої України.  Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини…

    22 березня 2023 року,  нашого Героя – Макарова Сергія Михайловича привезли  до рідного дому в с. В. Киріївка

     23 березня 2023 року, Бершадська громада попрощалась із Героєм – Макаровим Сергієм Михайловичем, який загинув захищаючи нашу країну. У Бершадській територіальній громаді  у зв’язку з похованням нашого захисника, оголошено День жалоби.  

   Сергій Михайлович поповнив ряди небесного війська й назавжди залишиться в пам’яті рідних, колег, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував. У глибокій скорботі залишиись дружина та донька загиблого захисника України.

    Бершадська територіальна громада висловлює щирі співчуття родині і близьким загиблого.

Народився 6 листопада 1998 року у с. Велика Киріївка Бершадського (нині Гайсинського)  району. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі. З дитинства був цілеспрямованим та сильним волею юнаком. Стас був гарним другом, веселим хлопчаком, любив ганяти у футбол, їздити на велосипеді та ковзанах.

Після школи вступив  у 2012 році до кадетського корпусу Львівського військового ліцею імені Героїв Крут, бо прагнув стати військовим, щоб захищати рідну землю, родину, друзів, Україну. У 2015 році став курсантом Одеської академії сухопутних військ, де здобув професію десантника.

   Стас дуже любив життя, людей, друзів, рідну землю.  Він був людиною відкритого і доброго серця та щирої душі. Патріот, який так мріяв про мирне небо над Україною та щасливе дитинство кожного маленького  українця.  Військова справа для нього була  покликанням.

  Станіслав Мартич – офіцер Десантно-штурмових  військ Збройних Сил України, служив у  95 десантно-штурмовій бригаді, місце постійної дислокації  м. Житомир. З 2019 року  служив у Збройних Силах України у м. Севєродонецьк Луганської області. За  відмінну службу у травні  2020 року Станіслава Мартича нагороджено медаллю «Захисник Вітчизни». Був спортсменом, займався снайпінгом, грав у фут зал Перша ліга  АТО України., команда КУПОЛ

З перших днів війни Станіслав став на захист України, як вірний захисник України, старший лейтенант  Мартич боронив відважно, сміливо, професійно рідну землю. У важких, але успішних боях в селі Кам’янка  Стас Мартич   разом з побратимами 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штормового батальйону розбили величезну кількість  рашистів9 біля двох батальйонних груп)  та звільнили його. У боях у селі Довгеньке, що біля м. Ізюм Харківської області 11  травня 2022 року шалений обстріл ствольної артилерії    зупинив життєвий політ нашого героя. У боротьбі за рідну Україну, за її свободу та незалежність,  Стас  віддав життя захищаючи Батьківщину і кожного з нас.   Не вистачає слів, щоб передати смуток та біль втрати.  Для родини, друзів, побратимів, односельців він назавжди  залишився щирим, справжнім, добрим, надійним і вірним, та житиме у спогадах, у мріях.

       У вічній скорботі залишились мати  Любов Олексіївна, батько Федір Петрович рідні і друзі загиблого Станіслава. 

     Указом Президента України № 468/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта МАРТИЧА Станіслава Федоровича (посмертно) нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

    Поховання відбулося  15 травня 2022 року у с. Велика Киріївка.

    Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях та захищають нас з небес!

   Мацілецький Михайло Дмитрович народився 20 вересня 1982 року в с.Вовчок  Бершадського району Вінницької області. Навчався у  Вовчоцькій восьмирічній  школі.

   Працював помічником комбайнера, потім у 2000-2002 роках служба  у прикордонних військах України. Після служби одружився ,проживав у Бучі, працював майстром столярних робіт  у м.Київ. Разом  з дружиною виховував двох донечок .

З перших днів віроломного нападу росії на Україну  потрапив в  окупацію . Іще ховаючись від загарбників Михайло вирішив, якщо буде воля Божа , вибратися живим –  то буде із зброєю у руках виборювати свободу  і захищати свій дім, дружину,  донечок, батьків, рідну Україну. Йому пощастило  вийти із окупації зеленим коридором, і вже 31 березня 2022 року Михало Мацілецький пішов добровольцем  до лав Збройних Сил України. Чотиритижневі навчальні збори , і  з 20 квітня  2022 року участь у бойових діях по захисту України. Служив в 28-мій окремій механізо‌ваній брига‌ді імені Лицарів Зимового Походу (28 ОМБр, в/ч А0666). Командир бойової машини-командир механізованої роти механізованого батальону військової частини А0666.

   Вірний військовій присязі, у боях  за нашу Батьківщину, Михайло  проявляв відважність, сміливість, самопожертву,   стійкість і мужність, та під час чергового  бойового завдання  зник безвісти. Михайло був справжнім воїном, патріотом , зразком незламності та міцності духу, він прагнув ,щоб його доньки та рідні, жили в чудовій, рівноправній країні. Горнило війни не дало можливості Михайлу  прожити довге та гарне життя .

29 серпня  2022 року у важкому  бою поблизу населеного пункту Степова Долина, Миколаївського району, Миколаївської області Мацілецький Михайло Дмитрович загинув.  Спочатку був статус зниклого   безвісти, рідні та близькі сподівалися на диво. Дива не сталося. Через одинадцять місяців тіло нашого земляка, мужнього і відважного захисника України Мацілецького Михайла  Дмитровича  привезли у рідне село.

13 серпня 2023 року жителі с. Вовчок провели в останню путь Героя – Мацілецького Михайла Дмитровича, який віддав своє життя, захищаючи нашу країну.

Загибель Михайла  нагадує нам про величезний внесок та сміливість тих, хто оберігає нашу свободу та безпеку. Ми не забудемо його відвагу, самопожертву та відданість нашій Батьківщині. Нехай душа Михайла  знайде спокій, а його подвиг завжди буде для нас світлим променем надії.

Слава всім, хто захищає та боронить Україну!

Менюк Ярослав Олександрович народився 10 вересня 1994 року у м. Бершадь.

     Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3. Учителі згадують Ярослава,  як вихованого,  доброзичливого учня, який гарно навчався та мав багато друзів. Він завжди з повагою ставився до старших, любив життя та мріяв літати на гелікоптері, займався сортом, особливо любив баскетбол.

      Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Ярослав Менюк став на захист рідної Української держави. Ярослав добровільно пішов на війну зі словами: “А хто, як не я?”
Він був порядною, доброю, відважною, чесною, справедливою, світлою людиною…  Відчайдушно протистояв ворогові, чітко виконував поставлені бойові завдання, сміливо рвався у бій, був вірний військовій присязі та щиро вірив у перемогу України.

  Менюк Ярослав Олександрович загинув 22 червня 2022 року в боях з агресором в ході відбиття російського вторгнення в Україну, на Донеччині, у місті  Авдіївка. Йому завжди буде 27…

     Ярослав поклав своє життя за нашу незалежність і мир в Україні. Перестало битися серце того, хто жив заради України.

   У вічній скорботі залишились батько Менюк Олександр Іванович, мати  Менюк Людмила Борисівна, родина, друзі, побратими.

26 червня 2022  року Бершадська громада попрощалася зі своїм земляком, вірним сином України Ярославом Менюком. Похований у м. Бершадь.

  Указом Президента України №861/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі солдата Менюка Ярослава Олександровича (посмертно) нагороджено  орденом “За мужність” ІІІ ступеня

     У скорботі за молодим воїном та щирим патріотом бершадська  земля.  Вічна пам’ять Герою! Вічна пам’ять нашому захиснику! Герої не вмирають!

  Москаленко Валентин Валентинович народився 18 березня 2002 року у селі Баланівка Вінницької області Бершадського району (нині Гайсинського р-н). Зростав із братом та сестрою.

  Навчався у Баланівській загальноосвітній школі І-ІІІст. до  2014 року. Потім сімя переїхала до м. Одеса,  де  навчався у міській школі.

  З вересня 2017 року до червня 2020 року навчався у Вінницькому  міжрегіональному вищому  професійному училищі. Здобув професію оператора комп’ютерного набору, електромеханіка з ремонту та обслуговування електронно-обчислювальних машин.

  З жовтня  2020 року проходив строкову службу у військовій частині смт Десна Чернігівської області.

25  листопада 2020 року зарахований в одну з військових частин м. Києва, де продовжував строкову службу. Москаленко Валентин Валентинович – учасник російсько-української війни. Він прагнув справедливості та миру на рідній українській землі,  хотів  якнайшвидше здобути перемогу,  але його життєвий політ перервала ворожа зброя.

   Валентин Москаленко загинув 26  лютого 2022 року, захищаючи столицю України Київ,  від кульового вогнепального поранення, безпосередньо на території військової частини А1937.

  У скорботі залишились мати Москаленко Надія Іванівна та батько Москаленко Валентин Володимирович, друзі, рідні, побратими, уся громада. Розділяємо з родиною біль утрати. Не пробачимо ворогу жодної втраченої душі. Вічна пам’ять та вічна слава нашому земляку, українському воїну, захиснику. Герої не вмирають!

    Похований Москаленко Валентин Валентинович 03 березня  2022 року  у с. Сумівка.

     Юрій Непотрібний народився 08  травня 1977  року у Томській області. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі.

     Проживав із сім’єю у с. Велика Киріївка, працював механізатором у місцевому фермерському господарстві. Був працьовитим, доброзичливим та щирим чоловіком, який любив сім’ю, життя, рідну землю. Мав багато планів та сподівань. Але віроломна агресія рашистів змінила його плани та мрії.   

     Юрій Непотрібний мобілізований у грудня 2022 року до лав Збройних Сил України.  Патріот –воїн  став на захист  своєї країни, спокій кожного із нас,  на захист незалежності і територіальної цілісності України.

     Він боронив рідну землю від наруги рашистською ордою, захищав наші цінності, права і свободи, але  03 березня 2023 року підлий загарбник відібрав його життя: Юрій смертю хоробрих поліг на полі бою поблизу населеного пункту Міньківка Донецької області.

Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Юрія Васильовича Непотрібного та схиляємо голови в глибокій скорботі. Ми навіки зберігатимемо у пам’яті імена тих, хто віддав власне життя за нашу свободу, хто заплатив за мир та волю Вкраїни таку непомірно високу ціну. Ця самопожертва, вірність військові присязі та народу України будуть прикладом героїзму для всіх наступних поколінь.

     Вічна пам’ять про Героя-захисника назавжди залишиться у наших серцях.

Герої не вмирають!

      13 березня  2023 року сміливий і самовідданий, волелюбний і нескорений Юрій Васильович Непотрібний – воїн із Бершадської громади віднайшов місце останнього спочинку у своєму рідному селі Велика Киріївка

Вічна пам’ять незламному Герою Юрію Непотрібному!

   За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від «14» квітня 2023 року №224 солдата Непотрібного Юрія Васильовича нагороджено посмертним орденом «За мужність» III – го ступеня, посмертно.

   9 жовтня 2023 міський голова Віталій Драган  спільно з головою Гайсинської військової адміністрації Людмилою Головашич та начальником Першого відділу Гайсинського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки міста Бершаді підполковником Сергієм Паладійом, вручили нагороду родину загиблого  захисника.

    

    Народився у с. Велика Киріївка 22 березня 1980 року. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі. Після  закінчення 9 класів, почав працювати.  Був дуже спокійним, щирим та доброзичливим  юнаком, мріяв про успішне та щасливе життя. Працював у Бершадському водоканалі та комунальному  господарстві, останнім часом працював на Вінницькій птахофабриці. Одружений, дружина – Олена Павлівна, син Роман, донька Тетяна. Проживали у м. Бершадь.

    Мобілізований до лав Збройних Сил України  21 липня 2022 року. Солдат Овчар Василь Дмитрович служив  стрільцем-зенітником 3-ї  зенітної ракетної батареї зенітного ракетно-артилерійського дивізіону. Брав безпосередню участь у забезпеченні оборони України у зв’язку з військовою агресією росії проти України.

    З 29 жовтня 2022 року  солдат Овчар Василь Дмитрович вважався зниклим безвісти, в результаті здійснення противником штурмових дій позицій підрозділу поблизу с. Павлівка Волновахського району Донецької області

 Довгих дев’ять місяців Василя чекали і сподівалися на диво його мати Марія Андріївна, дружина, діти, рідні, друзі, побратими. Але на жаль дива не сталося і 21 вересня  2023 року було встановлено  факт смерті Василя Овчара, який загинув в результаті бойових дій під час захисту Батьківщини  у населеному пункті Павлівка 29 жовтня 2022 року.

  30 вересня 2023 року  Бершадська громада попрощалась із мешканцем м. Бершадь, захисником України  Овчарем  Василем Дмитровичем, йому було лише 42 роки. Василь любив свою родину, друзів, дуже полюбляв рибалити. Завжди був привітним, врівноваженим, справжнім. Наш земляк, молодий сміливий та відважний стрілець – зенітник  є прикладом мужності й відваги, гідним оборонцем нашої держави. Вклоняємось перед відвагою, стійкістю та патріотизмом Василя Дмитровича!

 Похований Овчар Василь Дмитрович у м. Бершадь на міському цвинтарі.  Мешканці  Бершадської міської  територіальної  громади глибоко сумують та  висловлюють щирі співчуття рідним та близьким загиблого, пам’ятаємо якою ціною дається нам свобода, його внесок у нашу перемогу безцінний. Вічна слава і пам’ять Герою!

   Народився  Олексюк Павло Олегович 23  січня  2000 року, у м. Херсон.  Родина проживала у смт Брилівка Олешківського району, Херсонської області,  тут у місцевій загальноосвітній школі навчався Павло.

Після закінчення школи вступив до  Херсонського  факультету Одеського державного університету внутрішніх справ.

     У 2020 році підписав контракт на службу у Збройних Силах України. Служив у 57-й мотопіхотній бригаді 17 батальйону. Хлопець був хоробрий  солдатом, прекрасним сином, вірним та щирим другом, справжнім патріотом і захисником України. У страшні, криваві години боротьби  за наше право на мирне майбутнє України, Павло, вірний військовій присязі та Українському народові,  з першого дня взяв до рук зброю і став на захист найважливіших і найдорожчих цінностей – родини, землі, України. У складі 17-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка Павло вирушив боронити Луганщину. Він обіймав посаду оператора протитанкового відділення. Разом з побратимами  захищав Лисичанськ, Новотошківку, Северодонецьк.

    23  березня  2022 року життя Павла обірвала ворожа куля, він загинув в боях з агресором на Луганщині  в ході відбиття російського вторгнення в Україну.  Воїн виконував бойове завдання в районі смт Нижнє та отримав смертельне поранення.   Зовсім молодий 22 річний Павло –герой і захисник, він  багато зробив для нашої держави,  віддавши своє життя захищаючи мир та спокій України, її свободу та незалежність

«Павло був добрим, світлим, позитивним. Завжди міг здивувати, захопити, заінтригувати. Любив робити сюрпризи. Для друзів з нічого міг організувати справжнє свято, був душею компанії. Любив та був прикладом для свого молодшого брата», – розповіла мама захисника Наталія.

    Його рідну херсонську землю окупували вороги, тож  за піклування отця Ростислава Процаніна, 31 березня  2022 року Павла  поховано у м. Бершадь.

 Залишилися вічно сумуючі батько Олексюк Олег Олегович, мати Олексюк Наталя Павлівна, молодший брат Віталій, рідні, друзі, близькі, побратими Павла. Низький  уклін, вдячність  родині , яка виховала героя-захисника України, розділяємо невимовний біль вашої важкої втрати.

    Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях.

Народився Осадчук Андрій Миколайович 18 жовтня 2000 року  у с. Маньківка. Навчався у Маньківській школі, а далі у Державному навчальному закладі «Центр професійної освіти №1» м. Вінниця, де опанував професію: штукатур-лицювальник-плиточник. Його запам’ятали, як старанного, доброзичливого учня. Він був допитливим хлопцем, захоплювався різьбленням по дереву. Мав «золоті» руки та талант від Бога:дерево у його руках оживало та грало візерунками. Його роботи  здобули чимало перемог на районних та обласних конкурсах. Змалку мріяв стати зварювальником, як дідусь Микола, який був для нього головним прикладом у житті.

Коли в Україну прийшла  війна Андрій поспішав копати окопи за селом і відправляти посилки військовим, стояв на посту територіальної оборони. Був мобілізований до лав Збройних Сил України. Щирий патріот, справжній українець. Сміливий та відважний воїн, захисник своєї землі Андрій мріяв  жити і творити… Андрій з початку повномасштабного  вторгнення  повернувся з Польщі , щоб стати на захист Батьківщини, але підступна війна забрала таке молоде життя в розквіті сил. Нестерпно боляче це усвідомлювати. Клята війна вирвала молоду людину, юнака, який так мало прожив.

    10 лютого 2023 року,  під час виконання бойового завдання загинув звитяжний воїн, молодий юнак , великий  патріот, Герой, син, брат, онук із села Маньківки – Андрій Миколайович Осадчук.

Йому було всього лиш 22 роки! Як це можна прийняти, пробачити, усвідомити?.. Він до останнього подиху наближав Перемогу, та  поліг смертю хоробрих на полі бою біля населеного пункту Водяне Донецької області.

Війна відгукується трагедіями і людським болем! Допоки люди пам’ятатимуть про своїх захисників, шануватимуть та берегтимуть спогади про них, доти Україна буде сильною! Низько схиляємо голови перед сміливістю та мужністю 22-річного захисника,  висловлюють свої щирі співчуття рідним, близьким, друзям, товаришам, землякам і побратимам полеглого воїна.

Вічна пам’ять незламному Герою Андрію Осадчуку!

Прощання з солдатом Андрієм Осадчуком відбулося 16 лютого 2023 року у рідному селі Маньківка..

Народився Павляк Сергій Миколайович  у селі Джулинка 16 травня 1997 року. Закінчив Джулинську загальноосвітню школуІ -ІІІступенів, після якої вступив у Гайворонський аграрний професійний ліцей на спеціальність «Маляр-штукатур».

Разом з мамою і братом переїхали на батьківщину матері – село Сумівка. У 2018 році був призваний на службу до Збройних сил України. Після служби  молодий, роботящий хлопець не міг сидіти без роботи, тому пішов працювати у м. Ладижин на МХП “Вінницька птахофабрика”.  І все ніби було добре, аж поки 24.02 змінило життя українців, розділило на до і після.

 З перших днів війни Сергій мобілізований  і служив у Національній Гвардії України. Проходив навчання в Німеччині та Великій Британії. Його друзі побратими гарними словами відгукуються про Сергія.

Молодий чоловік мріяв про щасливе життя . Нещодавно одружився із гарною дівчиною Каріною. Молоде подружжя будувало плани на майбутнє, але по іншому вирішив Бог. Забрав до себе нашого Героя .

    6 жовтня 2023 року Павляк Сергій  Миколайович внаслідок мінометного обстрілу,  у  важких боях з російськими окупантами загинув в районі н. п. Вербове Пологівського району Запоріжської області. Зупинилося серце… Зупинилося життя… Залишилися дружина, мати й брат.

Хай світла пам’ять про захисника Сергія  надає підтримку в години скорботи. Поділяємо біль з усіма через надвеликі ціну втрати. Вічна слава і пам’ять Герою – Воїну! Хай Бог прийме його в Царстві Небеснім!

Народився  09  лютого 1998 року у с. Бирлівка Бершадського (нині Гайсинського ) району. 

    Навчався у Бирлівській загальноосвітній школі І-ІІступенів.  У школі Сергій  був активним , щедрим , відповідальним, вірним товаришем, відкритим, правдолюбом,  оптимістичним та сміливим. Відмінником не був, та став  не формальним лідером,  часто брав на себе відповідальність за чужу провину ( зі слів першої вчительки Шарко О.П.) .

   Сергій займався  греко-римською боротьбою, отримав статус  «Кандидат у майстри спорту України» –  це і спонукало його вступити у 2013 році до ліцею.

Під час навчання у ліцеї  Сергій приймав активну участь у змаганнях, неодноразово займав  призові місця. Закінчивши Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут , Сергій продовжив професійну підготовку у  Національній  академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Ще навчаючись  отримав медаль «Захисник України» та медаль  «Учасник військового параду у 2018 році.

  Після закінчення академії (2020) направлений  на службу у військову частину  м. Чернігова у першу окрему Сіверську бригаду в механізований батальйон. Був командиром третього взводу. За зразкову службу лейтенанта, командира взводу 1 ОТБр Сергій Пантелюка командування відзначало  подяками  та грамотами. Під час служби в Чернігові направлений в зону АТО. Через 6 місяців повернувся в м. Чернігів. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій в зоні АТО».

    Він дуже поспішав жити і я лише зараз розумію чому все так,– розповіла  мати Світлана Пантелюк.

     Навчаючисьв академії,  Сергій Пантелюк познайомився з командиром Сергієм Телушковим. Вони разом того дня давали відсіч російському ворогу під Рівнопіллям.  Сергій Телушков загинув на місці. Командир взводу лейтенант Сергій Пантелюк  разом зі своїми бійцями зустрів колону танків поблизу Рівнопілля (Чернігівщина), зумів знищити бронетехніку ворога та зупинив наступ.  Отримав важке поранення ніг  під час відбиття нападу колони противника,  що йшла зі сторони Білорусі, біля с. Рівнопілля на Чернігівщині  та за декілька годин помер у лікарні. Цього ж дня дружина народила йому дочку, яку він так і не встиг побачити. Але вона точно буде пишатися батьком, справжнім героєм та відважним захисником  України. Дівчинку назвали Міланкою. Вона  народилася  в один той самий час, коли не стало батька. «Міланка  маленька копія свого батька”, – розповідає  мати Світлана Пантелюк. Він був таким добрим і веселим, всі його так любили, і будуть любити завжди.»

   Указом Президента України № 360/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій  ПАНТЕЛЮКА Сергія Васильовича (посмертно) — лейтенанта нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

   Тіло Сергія доправили в рідне село через 28 днів після смерті . Поховали Пантелюка Сергія Васильовича  24 березня 2022 року у с. Бирлівка.

   У вічній скорботі залишились  батьки: Пантелюк Василь та Пантелюк Світлана, дружина Пантелюк Настасія та донечка Пантелюк Мілана.

   У ці важкі, сповнені тугою та жалем дні, мешканці Бершадської територіальної громади розділяють біль утрати, сумують,   віддають шану героїчному подвигу земляка!

   Вічна та світла пам’ять . Герої не вмирають!

     Рудь Павло Володимирович народився 20 червня 1981 року у с.Устя Навчався в Устянській загальноосвітній школі. В 1996 році після закінчення 9-го класу вступив до Гайворонського машинобудівного технікуму. Далі продовжив здобувати освіту в Харківському автодорожньому інституті.

Працював у фірмі «Агропартнер», яка займалась ремонтом та реалізацією запчастин. В останні роки Павло Володимирович  працював приватним підприємцем. Захоплювався полюванням.

     26 травня 2023 року був мобілізований до Збройних Сил України.  Відкритий, щирий, добрий Павло Рудь був  справжнім чоловіком та патріотом своєї країни. Людиною слова та діла. Він цінував життя і мав на нього чимало планів, але не судилося їм здійснитись… Він служив правдою та волею за нашу Україну, за спокій сердець та за майбутнє кожного українця, а особливо своєї родини.

 Свій останній в житті бій мужній воїн, вірний син України Рудь Павло Володимирович  прийняв 04 жовтня 2023 року. Під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту  Підгір’я Херсонської області його життя обірвала ворожа куля…   Павло  поклав своє життя за незалежність та свободу нашої держави. Загинув чоловік, син, батько, брат, товариш, односельчанин – чуйний, ввічливий, уважний, відвертий, відданий українець.

 Всі хто знав Павла запам’ятали його  – доброзичливим, усміхненим, чесним, порядним, відповідальним.

   08 жовтня 2023  року  Бершадська громада провела в останню путь та попрощалася з нашим земляком, Героєм – Рудем Павлом Володимировичем, жителем с. Устя.

     Без батька залишилися троє дітей: Олександр, Марія,  найменшому синочку Максиму лише 4 рочки,  без чоловіка залишилась дружина Олена Валентинівна, без сина зостались мати Марія Петрівна та батько Володимир Пантелеймонович.  Він залишиться для них назавжди справжнім Героєм – взірцем хоробрості та стійкості  і завжди буде їхнім захисником на небі…

     Низько схиляємо голови в пошані перед відважністю, стійкістю та патріотизмом нашого Героя й висловлюємо глибоке співчуття рідним Павла Володимировича від усіх мешканців громади.

Ще ніхто не вигадав слів, якими можна зарадити горю. Та нехай добрий, світлий спомин про Павла залишиться у пам’яті рідних, друзів, усіх, хто знав його, любив і шанував.

Сумуємо разом, низько вклоняємося  у скорботі. Нехай душа загиблого захисника Павла Володимировича  знайде вічний спокій…

Герої не вмирають, вони продовжують захищати нас із небес! Герої йдуть у небеса.

Савченко Артем Олегович народився 06 квітня  2003 року,  в місті Бершадь Гайсинського району Вінницької області.  Проживав у рідному місті разом із бабусею Галиною Павлівною та дідусем Сергієм Семеновичем (нині покійним).  Закінчив дев’ять класів Бершадської загальноосвітньої школи №1, потім вступив до Бершадського професійного ліцею, згодом до Ладижинського коледжу Вінницького національного аграрного університету.   Через  два роки вирішив  служити в  Збройних Силах України  та підписав контракт на службу у 59-ій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка.

       З осені 2021-го року  проходив бойову підготовку у Львові. Стати військовим вирішив разом із друзями Денисом Гринюком та Іваном Колісецьким.  Солдат Савченко Артем Олегович призваний на військову службу за контрактом 23  вересня 2021  року Гайсинським РТЦК та СП та призначений на посаду гранатометника 2-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А2960 (10-ий ОМПБ).

       24 лютого 2022  року,  у перший день війни, Артема у складі екіпажу БТРу з Херсону, де він проходив службу після розподілення, направили в бік Антонівського мосту чинити опір російським агресорам, які наступали з пів острова Крим. У запеклому бою хлопець отримав важке поранення. Побратими його не покинули, тривалий час возили його непритомного з собою. Артема доставили до лікарні, але запізно. До свого дев’ятнадцятиріччя Савченко Артем не дожив лише місяць.

     Артем загинув в першу добу  протистояння російським агресорам, яка  позначена багатьма прикладами неймовірної хоробрості військовослужбовців Збройних сил України. Він поклав своє молоде життя, свої мрії, сподівання, почуття за рідну землю, за нашу волю, за мир, за європейське майбутнє України і щастя кожного з нас.

   Друзі та рідні запам’ятали Артема  щирим, наполегливим, доброзичливим юнаком, який любив свою землю, своїх рідних, друзів, любив Україну.

      За рішучість та самопожертву Указом Президента України від 4.03.2022 р. №105/2022 – солдата, нашого земляка Савченка Артема Олеговича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.

           Народився Олег Савчук 26 жовтня 1981 року і виріс у с. Флорине.

        Тут пройшло його безтурботне дитинство, навчання в школі.

        1998-го року Олег вступив до Одеського інституту сухопутних військ, де навчався до 2002 р. Там отримав звання лейтенанта. Згодом Олег проходив службу в Яворівській військовій частині та отримав звання старшого лейтенанта. У 2003 році одружився, через три роки у подружжя народився син Микола. З 2012 року Олег Олексійович проживав у с. Флорине, доглядав своїх, уже покійних, дідуся та бабусю.

         Минулого 2022-го був мобілізований та зарахований до 56-ої окремої мотопіхотної бригади. Наказом командувача військ оперативного командування «Південь» від 2 лютого 2023 року Олег Савчук призначений командиром мотопіхотного взводу.

          Олег був щирою, відкритою, цілеспрямованою людиною та понад усе любив життя. Був хорошим товаришем і бойовим побратимом, завжди готовим прийти на допомогу іншим. А ще – люблячим сином, батьком, уважним дядечком, вірним братом.

          Він був до останнього вірний військовій присязі та загинув 13 березня 2023 року в населеному пункті Дубово-Василівка Донецької області в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання.

          Поховали Савчука Олега у  рідному селі.

    Народився Садовий Сергій  Костянтинович  1 травня 1991 року в м. Умані. Дитячі та юнацькі роки хлопця пройшли у селі Поташня. Закінчив Поташнянську школу у 2007-му, після чого протягом 2008-2010 років продовжив навчання в Уманському професійному ліцеї, здобув професію «Штукатур, лицювальник-плиточник, муляр».

    Сергій завжди був позитивним і добропорядним. Працював у ТОВ «Вінницька птахофабрика» та ПП «Явір-Агросервіс». Одружився, виховував двох доньок. Був для них найкращим батьком, а для навколишніх – взірцем людяності та безкорисливості.

     Мобілізований до лав Збройних Сил України. вірно та відважно служив Україні, захищав рідну землю та українців від проклятого ворога.

    Загинув під час виконання бойового завдання, 8 вересня 2023 року, поблизу населеного пункту Новоселівське Сватівського району Луганської області.

       вересня Сергія Садового з усіма належними почестями провели в останню путь. Похований у с. Поташня. Його самовідданість, мужність і жертва залишаться у наших серцях. Вічна Слава Герою! Щирі співчуття рідним і близьким, сили та витримки пережити таке горе.

    Ми завжди пам’ятатимемо нашого Героя – Сергія Садового.

    Самборський Петро Михайлович на родився 30 травня 1977 року у селі Устя  Гайсинського району Вінницької області. Тут пройшло його дитинство, юність. Після закінчення 9 класу пішов на курси трактористів, так, як з дитинства мав хист до техніки, особливо її ремонту та технічного обслуговування.

    Працював у місцевому господарстві аж до призиву на строкову службу. Після служби працював зв’язківцем в районному відділі телефонного зв’язку. Але техніка не давала йому спокою, то ж за запрошенням пішов працювати механіком в автобусний парк.

     З початком військової агресії на Сході та Півдні нашої держави, Петро не очікуючи виклику до військкомату – іде добровольцем. На протязі 2014 – 2016 років приймає участь у бойових діях у гарячих точках. Отримав дві контузії. Друга виявилась важкою, внаслідок якої був звільнений.

З початком повномасштабного вторгнення росії знову стає на захист країни. Усі хто знав Петра не переставали дивуватися його заповзятості, енергії, прагненню воювати, нищити ворога, здобувати перемогу. Він був справжнім воїном.

    16 березня 2023 року, під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Новоданилівка Пологівського району Запорізької області, захищаючи Україну, мужній житель села Устя отримав поранення, які виявилися несумісними з життям… Загинув вірний син, захисник своєї батьківщини, який  під час повномасштабного вторгненнярашистів в Україну  і до останнього свого подиху боронив рідну країну, не шкодуючи себе виконував поставлені завдання.

     Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини. Та нехай добрий, світлий спомин про загиблого захисника  України стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, бойових побратимів, усіх, хто знав його, любив і шанував.

   24 березня  2023  року наш Герой Самборський Петро Михайлович повернувся додому на щиті.

   25 березня  2023  року відбулося  прощання із захисником вдома с. Устя. Він поліг смертю хоробрих на Запоріжжі  захищаючи кожного із нас.

У скорботі схиляємо голови, поділяючи біль непоправної втрати разом із рідними.

Вічна пам’ять та слава Захиснику України!

Народився 30 березня 1995 року у с. Війтівка Бершадського(нині Гайсинського) району. Навчався у Війтівській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. Відмінник у навчанні, юнак з дивовижним нестандартним математичним мисленням та великим майбутнім. Яскравий, неординарний хлопець, який найціннішим у житті вважав три речі: відповідальність, вірність, чесність.

Навчався у Бершадському медичному коледжі та отримав професію фельдшера. У 2014 році став студентом Вінницького медичного університету ім.. М.І.Пирогова. Мріяв рятувати людей.

У 2020 році підписав контракт із ЗСУ та пішов добровольцем. З 16 травня 2020 року Олексій був бойовим медиком 3 взводу 1 роти 9 окремого мотопіхотного батальйону «Вінницькі скіфи» 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Прагнув бачити Україну могутньою багатою без фальші й корупції. Щиро радів добрим змінам у рідній громаді, коли приїхав на День села.

У ЗСУ головним його завданням було – рятувати бійців. Але коли треба було працювати зі зброєю, медик і це міг робити відмінно. В перші дні масштабного російського вторгнення потрапив разом із підрозділом в оточення, звідки їм вдалося вийти в Запорізьку область.

З початку повномасштабного вторгнення росії мужньо та сумлінно виконував бойові завдання та службові обов’язки. Коли в перші дні російського вторгнення були в оточенні під Херсоном, Олексій проводив хірургічне втручання своїм побратимам і витягував осколки із їхніх рук і ніг. Надавав невідкладну медичну допомогу, знеболював, обробляв рани аби хлопці могли хоча б елементарно пересуватися та вийти з оточення.

Його командир із сумом згадував, що снаряди ще летять, а Олексій  вже біжить допомогти побратимам.В перший день війни, коли ми були на Новотроїцькому перехресті, він на одному фланзі сам стримував наступ піхоти», – згадує командир взводу.

Олексій без страху вступив у бій в населеному пункті Новотроїцьке, з обмеженою кількістю боєприпасів. Він сам лежав на лівому фланзі у відкритому полі та вогнем стримував ворожу піхоту певний час, аби його хлопці могли відійти на вигідніші позиції. Коли було закріплення на певних територіях завжди піклувався про особовий склад підтримував бойовий дух побратимів. Особисто спілкувався із волонтерами аби забезпечити військовослужбовців всієї роти всіма необхідними медикаментами та аптечками, адже під час виходу із Херсонської області майно хлопців згоріло.

На перехресті коли тримали оборону в Запорізькій області, понад 25 разів були під обстрілами, Олексій під час бою  надавав медичну допомогу, ризикуючи щоразу своїм життям  і рятуючи побратимів. В Запорізькому напрямку Олексій неофіційно виконував обов’язки  головного медика. Навчав мобілізованих надавати самим собі правильну домедичну допомогу.

18 квітня 2022 року йому присвоєно «молодшого сержанта». За спогадами сестри Ангеліни, Олексій хотів отримати це звання та отримав, але, на жаль, дізнався про це  тільки з небес. Він ніколи не жалівся. Не казав, що важко, або ще щось. Казав, що йому, як і хлопцям. Олексій Семенець  врятував десятки життів своїх побратимів.

Загинув Олексій Семенець 21 квітня 2022 року в Донецькій області. Після артилерійського обстрілу він кинувся надавати допомогу бійцям із сусіднього підрозділу, які запросили допомогу. В цей час туди зайшла російська диверсійна група. Олексій загинув, надаючи медичну допомогу пораненому воїну.

25 квітня 2022 року громада села Війтівки, жителі Бершадської громади, рідні, близькі, друзі, бойові побратими у скорботі попрощалися із захисником України, бойовим медиком третього взводу першої роти п’ятдесят дев’ятої мотопіхотної бригади  Олексієм Миколайовичем Семенцем.

Його коротке життя стало прикладом мужності, героїзму, патріотизму, любові до рідної землі, до України.

З вічним сумом залишилась сестра Римська Ангеліна Миколаївна, рідні, близькі, друзі, побратими, односельці Олексія. Він був  світлою, щирою, людиною з великим серцем і доброю душею. Схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна і світла пам’ять полеглому нашому герою та захиснику України.

Поховали Олексія 25 квітня 2022 року в рідному селі Війтівка Вінницької області.

Сінолуп Андрій Вячеславович народився  12 листопада 2022 року. Навчався у Бершадській загальноосвітній школі № 2.

У Збройних Силах України служив навідником  9 – ї парашутно-десантної роти 3- го  парашутно-десантного батальйону, солдат. Андрій В’ячеславович Сінолуп – молодий сміливий воїн, який понад усе мріяв повернутися додому з Перемогою.

Андрій перебував у місцях, де велися запеклі бої, стояв на захисті своєї країни та вірив у Перемогу. Солдат мужньо, самовіддано, героїчно боровся з російським окупантом, оберігаючи територіальну цілісність України та захищаючи наші права, цінності й свободи.

У віці 32 років він віддав життя за Україну, за її незалежність та територіальну цілісність, за спокій сердець та за майбутнє кожного українця.

04  листопада 2022 року загинув, будучи  вірним військовій присязі, з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінніше – власне життя. Андрій Сінолуп Отримав поранення несумісні з життям у Луганській області.  

   Провести в останню путь Героя прийшли рідні, друзі, побратими та просто небайдужі жителі, щоб висловити безмежну вдячність за неоціненний внесок у майбутнє рідної країни та її жителів.

Висловлюємо щирі співчуття родині захисника. Герої не вмирають, а поповнюють лави небесного воїнства, навіки залишаючись в нашій пам’яті.

    Сметанський Олександр Анатолійович народився 19 травня 1988 року в с. Красносілка, Бершадського району, Вінницької області.

  У 2005 році, після закінчення Красносільської загальноосвітньої школи, у зв’язку з передчасною смертю матері, змушений був піти працювати, так як на його утриманні залишилась молодша неповнолітня сестра. Працював підсобним працівником будівельної бригади ТОВ «ТК «РегВін-Інвест». З 2007 року працював будівельником у м. Києві.

У  2012 році одружився з жителькою селища Голованівськ Ковбасюк Тетяною Петрівною.

15 травня 2023 року Олександр Сметанський  мобілізований  до лав Збройних Сил України. Проходив військову підготовку у Великобританії, після якої став на захист цілісності кордонів України в Донецької області.

Нагороджений відзнакою 35 окремої бригади морської піхоти ім. контр-адмірала М.Остроградського “За штурм” та медаллю «Захисникам Вітчизни».

Сметанський Олександр Анатолійович героїчно загинув 13 вересня 2023 року внаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час виконання бойового завдання в районі н.п. Новомайорське Донецької області.

Ніколи не забудемо і не пробачимо.  Похований Сметанський Олександр Анатолійович 22 вересня 2023 року в смт Голованівськ

Сокиринський Ярослав Володимирович народився 26 листопада 1994 року в с.Баланівка Гайсинського району Вінницької області. Після закінчення Баланівської загальноосвітньої школи  І-ІІІ ст.,  навчався у Ладижинському коледжі Вінницького національного аграрного університету,  на факультеті «Експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового виробництва» навчався на відмінно, був дуже відповідальним та цілеспрямованим.  Після закінчення коледжу  здобув кваліфікацію техніка-механіка та отримав диплом з відзнакою. Далі Ярослав навчався у Національному університеті біоресурсів природокористування України. НУБІП України, отримав спеціальність «Інженер – механік», закінчив кафедру військової підготовки. Саме це навчання, напевно, змінило всі його плани на майбутнє.

   У 2017 році Ярослав Сокиринський був призваний на службу до лав Збройних Сил України, після цього його життя змінилося з мирного на тривожне, сповнене небезпек, воєнне. За час проходження служби отримав багато грамот та подяк, нагород: Нагрудний знак військової частини, медаль «Операція об’єднаних сил, за звитягу і мужність», відзнака Командувача об’єднаних сил «Козацький хрест ІІІ ступеня», Почесна відзнака, пам’ятна відзнака ГУР Міністерства оборони України – медаль «30 років воєнній розвідці України», заохочувальна відзнака  ГУР Міністерства оборони України «Україна – понад усе!», орден «За мужність» ІІІ ст., присвоєно військове звання – підполковник. Ярослав  був високосвідомим громадянином України, вірним, відважним і мужнім захисником, а ще справжнім другом,  коханим і люблячим  чоловіком, прекрасним сином  та людиною високої честі і гідності. Мир в Україні і безпека родини для Ярослава були понад усе. Він ризикував життям заради українців,  кожне бойове завдання виконував, як високопрофесійний воїн. Любив життя, мріяв жити у мирній Україні із своєю коханою, мав багато планів на майбутнє.

    01 червня 2023 року підполковник військової частини А 0515 Ярослав Сокиринський, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, загинув у бою з окупантом за нашу рідну Україну.

 Односельці  назавжди запам’ятають вихованість, працьовитість, дружелюбність, витривалість, старанність Ярослава, побратими його відданість, вірність та мужність, родина – його любов, щирість, турботливість. Ярослав  загинув за кожного з нас, перед його сміливістю і мужністю ми низько схиляємо голови. Йому тільки 28, а вже підполковник! Загинув як Герой .

Важко знайти слова втіхи для молодої дружини, для рідних, друзів і побратимів, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрий, світлий спомин про нашого захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у пам’яті всіх хто знав його, любив і шанував.

Сумуємо разом із Вами, низько схиляємо голови у скорботі.

Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

Стахов   Павло Володимирович народився  28  вересня  1995 року  у с. Устя Бершадського(нині Гайсинського)району. Навчався в Устянській загальноосвітній школі.

 Служив  інспектором прикордонної служби вищої категорії, начальник відділення. Молодший сержант Павло Володимирович  Стахов,  був  глибоко патріотичною людиною та відважним захисником  кордонів України..

02 серпня 2022 року на південній околиці м.Авдіївка на ВОП «Фестиваль» відбувся бій з російським агресором, під час якого ціною власного життя інспектор прикордонної служби вищої категорії, начальник відділення, молодший сержант Павло Стахов разом з побратимами зупинили прорив ворога, який переступав лінію окопу та намагався увірватися до бліндажу, щоб захопити позиції. Своїми діями вони нанесли втрати агресоруу кількості 9 осіб. Ворог відступив, але безжальні ворожі кулі  зупинили життєвий політ молодого захисника України, чудового сина України Павла Стахова.

Не стало героя! У батьків – сина. Важко знайти слова розради і підтримки батькам, які втратили сина, щиро дякуємо їм за виховання вірного  та відважного захисника України. Пишаємося нашими земляками. Схиляємо голови у вічній скорботі, ми вшановуємо усіх , ми пам’ятаємо кожного. Герої не вмирають.

07  серпня  2022 року Бершадська громада  попрощалась із нашим мужнім Героєм, сильним захисником, відважним воїном, уродженцем села Усті — Павлом Стаховим. Наш захисник, виконуючи обов’язки військової служби та виявивши стійкість і мужність за нашу загинув за світле майбутнє України і кожного з нас.

Герої не вмирають!

   Народився Стрельніков Богдан Сергійович 28 січня 2002 року у с. Паланка Уманського району, Черкаської області.

З раннього дитинства проживав із бабусею Лебєдєвою Валентиною Іванівною у м. Бершадь. Навчався  Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. №2. Далі здобував професію  фельдшера  у Бершадському медичному коледжі. Друзі згадують його, як доброзичливого, щирого,  відповідального та працьовитого хлопця. А ще Богдан був дуже цілеспрямованим та  наполегливим.

    У  2021 році Богдан Стрельніков  підписав контракт. Служив старшим кулеметником 1 відділення оперативного призначення 3 батальйону Національної гвардії України.

       Богдан був дуже комунікабельним та привітним хлопцем. Він не лише служив  у війську, але намагався залучати кошти для покращення матеріального забезпечення свого військового підрозділу. Такими словами Богдан Стрельніков звернувся до друзів у соціальних мережах:  «Шановні друзі! Війна згуртувала українців, війна стала народною. Кожна гривня, кожен Донат – це крок до перемоги нашого народу над російським агресором. Кожен Донат це крок до деокупації нашої української землі. Наш підрозділ, рота на БТР бригади «Червона Калина» звертається до громадян України, українців. Нам потрібна ваша підтримка у збиранні коштів на покупку машини для наших військових цілей. Машина відіграє важливу роль у житті військових. Вона дозволяє нам оперативно реагувати на ситуації, виконувати свої обов’язки та бути готовими до викликів, які ми маємо прийняти. Кошти, зібрані в результаті наших спільних зусиль, полегшать службу нашого підрозділу та підвищить нашу ефективність.

Зібрані фінанси будуть використані в такий спосіб – Ми плануємо купівлю надійного автомобіля, який відповідають цілям та завданням нашого підрозділу.»  Це звернення було опубліковано 5 липня 2023 року.

     Богдан Стрельніков  загинув 16 серпня 2023 року під час штурму лісосмуги в районі населеного пункту Роботине, Пологівського району, Запорізької області. Молодий,  мужній воїн, захисник Стрєльніков Богдан Сергійович  віддав найцінніше – власне життя за мир, за вільне майбутнє, за незалежність, за кожного з нас, за Україну! Його втрата – це важкий удар для родини, друзів, близьких та всієї громади. Нехай його приклад надихає нас до дій, спрямованих на мир та безпеку.

Рідні, друзі, товариші по службі й жителі громади низько схиляють голови перед мужністю і патріотизмом полеглого воїна, нагадуючи кожному одвічне – Герої не вмирають! Вони поповнюють ряди небесного війська і вічно живуть в нашій пам’яті.

     21 серпня  2023 року у м. Бершадь відбулася церемонія прощання із загиблим захисником України Стрельніковим Богданом Сергійовичем. Світлий та добрий спомин про нашого земляка назавжди залишиться в наших серцях.  Вічна слава Богдану, який поклав душу і серце щоб наблизити перемогу!

Іван Олексійович народився 17 січня 1990 року в гарній родині Олексія та Надії Тандитних. Закінчивши в 2008-му Яланецьку загальноосвітню школу, молодий і здібний юнак вступив до Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини. Згодом познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. У 2019 році вони одружилися, а в 2020-му у молодого подружжя народилась донечка Богдана. Із 2015 року Іван служив у Національній гвардії України. Воював на Херсонському і Донецькому напрямках. Служив у 59-ій окремій мотопіхотній бригаді, був командиром стрілецького відділення. Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Ваня був серед перших, хто стали на захист Батьківщини. Люблячий чоловік і батько, турботливий син, брат та онук, справжній друг – таким його назавжди запам’ятають рідні й близькі. А ще як відважного воїна, відданого патріота, справжнього українця… Але, на превеликий жаль, жорстока війна забирає найкращих. Світлий, чесний, порядний, добрий і щирий… Таким був наш Ваня. Він назавжди залишиться 32-річним.

12 грудня усе село, однокурсники, друзі вийшли провести в останню путь та попрощатися з мужнім Героєм, командиром стрілецького відділення ТАНДИТНИМ Іваном Олексійовичем. Напередодні хлопець потрапив під важкий обстріл із боку ворога, був поранений. Отримані ушкодження виявилися несумісними з життям. Зірка нашого земляка-захисника навічно згасла у лікарні в Дніпрі. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль і гіркоту від втрати рідної та близької людини. Невиліковний біль, незагойна рана. Низько схиляємо голови у скорботі. Ваня! Ти завжди житимеш у наших серцях і пам’яті. Спочивай із Богом. Нехай земля тобі буде пухом. Вічна пам’ять і слава нашому Захиснику! Бершадська міська громада, Яланецький і Флоринський старостати висловлюють щирі співчуття сім’ї та родині загиблого.

Народився Тарахкало Олег Леонідович  04 червня  1976  року в гарній  сім’ї  службовців Леоніда Михайловича та Людмили Миколаївни Тарахкалів. Він зростав надійним помічником, вихованим та добрим хлопчиком. В сім’ї ще виховувався молодший  син – Володимир, хлопці зростали разом, допомагали один одному, успішно навчалися в школі. В подальшому Олег з братом обрали шлях служити Батьківщині, вирішивши, що їх призначення  на цій землі – бути військовими, стояти на захисті рідної країни. Олег навчався та успішно закінчив три вищих учбових заклади: Одеський інститут сухопутних військ, Київський університет економіки та права  КРОК, Університет  фінансів та митної справи.

   Останній період працював старшим  інспектором  Митної Служби України в м.Київ, маючи  звання-майор. Олег Тарахкало, кадровий офіцер управління тактичного рівня, а ще — головний державний інспектор відділу запобігання та протидії контрабанді наркотиків і зброї та кінологічного забезпечення Київської митниці. Він назавжди залишиться колегою, митником, принциповою та допитливою людиною. Олег був надійним товаришем, 15 років він прослужив в Київській митниці.

   У жовтні 2014 року, після вторгнення росії, Олег пішов захищати Батьківщину. Жовтень 2014 — це бойові дії, облога та деблокування на 32-ому блокпосту на „Бахмутці“ (траса Лисичанськ-Луганськ), а потім батальйон особливого призначення Національної Гвардії». За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (25.3.2015).

Згадуючи  події жовтня 2014 року Олег Леонідович зазначав, що  з нашими хлопцями, справжніми побратимами  можна відбити будь-якого ворога. У  2014  тоді вони прийшли майже непідготовленими. Але у них всередині був стрижень. Тому й вистояли в тих нелюдських умовах (після взяття в облогу бійці вимушені були два тижні обходитись без води). І наш український народ зможе вистояти і перемогти тільки тоді, коли знайде в собі цей стрижень, – говорив Олег Леонідович. – Треба тільки пам’ятати, завдяки чому ми можемо зберегтися як нація: традиції, віра та мова.

    З перших днів війни Олег Тарахкало знову став до зброї, при наступі на Київ обороняв столицю, а потім рвонув на передову, під Ізюм. Перший тривожний дзвоник пролунав пізньою весною, серед колег почали ширитися чутки, що Олег не виходить на зв’язок. 4 червня, у свій день народження, він в жоден спосіб не вийшов на зв’язок, це вже був набат.

03 листопада   2022 року надійшла трагічна звістка  у нашу громаду, підтвердилася  смерть нашого земляка, мужнього воїна, люблячого батька, сина, брата, чоловіка, товариша і просто доброї та життєрадісної людини –ТАРАХКАЛО ОЛЕГА ЛЕОНІДОВИЧА, який героїчно загинув 13  квітня  2022 року  на Харківщині, захищаючи нашу рідну землю від ворога.

Оле́г Леоні́дович Тара́хкало — капітан Збройних сил України, учасник російсько-української війни, прожив  коротке  життя, був  відданим та професійним бійцем,  щирим українцем, патріотом своєї держави, вболівав за долю рідного краю та  України, боровся за правду і мир, оберігав наше світле майбутнє.У військового залишилися дружина та двоє синів – Нікіта та Юрій.

Живий ланцюг протягнувся на кілька кілометрів. У рідному селі героя проводжали навколішки з квітами та прапорами. Поховали Олега у селі Красносілці.

«Олег Тарахкало, кадровий офіцер управління тактичного рівня, а ще — головний державний інспектор відділу запобігання та протидії контрабанді наркотиків і зброї та кінологічного забезпечення Київської митниці. Для нас він назавжди залишиться колегою, митником, принциповою та допитливою людиною, — повідомляє Київська митниця у Фейсбуці. — Олег був нашим надійним товаришем 15 років, саме стільки він прослужив в Київській митниці.».

Олег Тарахкало відзначився своєю відвагою та самопожертвою в часи важких випробувань для країни. Його незламна воля стала взірцем для нас усіх.

     Указом президента України №647/2023 29 вересня 2023 року, за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” ТАРАХКАЛУ Олегу Леонідовичу – капітану (посмертно).

Вічна шана Олегу Тарахкалу та низький уклін!

Народився 23 січня 1998 року в звичайній сільській сім’ї Сергія Петровича (помер 14.12.2017р.) та Олени Олександрівни (23.11.1972р.н.) Тарковських в селі Маньківка, народилося двоє близнюків – хлопчиків, яких старший братик Олександр назвав – Руслан та Олег. Батьки віддавали свою любов всім трьом дітям, зростили їх чесними і порядними людьми. Сім я проживала в с.Маньківка, а з 2006 р. переїхали в с.Красносілку.

Руслан закінчив Маньківську школу, завжди був нерозлучним із своїм братом-близнюком – Олегом, вони були завжди поруч, допомагали один одному в важких життєвих ситуаціях, навчалися в Вінницькому профтехучилищі.

В 2018 році  близнюки  були призвані в армію, коли почалася повномасштабна війна разом без обдумування стали на захист нашої Батьківщини з 11.06.2022 року служили в ЗСУ. Руслан служив  на посаді старший солдат, стрілець-помічник гранатометник стрілецького взводу, стрілецької роти 57 бригади частини А7093.

31 серпня 2022 року боронячи Батьківщину від російського окупанта, Руслан виконував бойове завдання в районі Херсонської області село Петрівка та отримав смертельне поранення. Йому було 24 роки.

Руслан прожив коротке життя, був щирим українцем, патріотом своєї держави, вболівав за долю рідного краю та України, боровся за правду і мир, оберігав наше світле майбутнє. Він залишиться для нас доброю, чуйною, порядною людиною, тож нехай рідна земля буде йому пухом, а світлий спомин про мужнього захисника України назавжди залишиться в серцях земляків, бо Герої не вмирають, якщо про них пам’ятають.

Народився Тимошенко Владислав Васильович 17  вересня 1999 року у с. Устя Бершадського (нині Гайсинського) району.

     Навчався в  Устянській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. Завжди стриманий, виважений, цілеспрямований, з почуттям високої відповідальності, Владислав ще у школі знав, що буде військовим. Тож після закінчення навчання у школі,  вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.   

     Після завершення навчання в академії у 2020 році, був направлений в зону бойових дій на Сході України. Мав військове звання старший лейтенант.

    З початком широкомасштабного вторгнення росії на територію України виконував бойові завдання на посаді командира роти на Південно – Бузькому напрямку.   За його словами, він просто робив те, що вважав за правильне.

Величезна сміливість, любов до України, любов до сім’ї та скромність – таким насправді був Владислав.

   19 липня  2022 року  Тимошенко Владислав Васильович загинув при виконанні бойових завдань. Це невимовна, безжальна втрата, яку важко осягнути. Разом з усіма він мав би будувати нову та сильну державу, жити своє життя, яке в нього відібрав ворог. Але в наших серцях він залишиться 22-річним Героєм.

 Назавжди залишились із своїм горем і скорботою батьки, рідні, друзі, побратими,земляки

Поховали Владислава  22  липня 2022 року у с. Устя.

Вічна слава! Герої не вмирають!

    Народився 15 червня  1991 року у м. Бершаді. Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст №3. Був цілеспрямованим, позитивним юнаком, мав багато захоплень та друзів. Далі був студентом Вінницького Національного аграрного університету.

    Трачук Руслан Віталійович призваний на військову службу 28 серпня  2022 року Гайсинським районним територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Служив у 46-тій окремій аеромобільній бригаді (46 ОАеМБр) — військове з’єднання у складі Десантно-штурмових військ Збройних сил України.

     З липня по листопад 2022 року бригада брала участь у визволенні Правобережжя півдня України. 46 ОАеМБр брала участь у важких боях за Білогірку, Сухий Ставок, Дудчани, Малу Олександрівку.

    У грудні 2022 року бригада висунулась на підкріплення українських військ на Донеччині, в район оборони Бахмута і Соледара. Воїни бригади  героїчно тримали оборону Соледару до останнього.   Далі бригада перебувала у Донецькій області біля Бахмуту.  Руслан  був авторитетом серед колег по службі та за час проходження військової служби зарекомендував себе виключно з позитивної сторони. Він не шукав слави, а з честю виконував свій обов’язок чоловіка і захисника.

   Під час ведення бойових дій на Донеччині, де точаться важкі бої, в результаті мінометного обстрілу з боку противника 31 січня 2023  року Руслан Трачук отримав  несумісні з життям травми

   Уся Бершадська громада густо окроплена сльозами відчаю та болю від передчасної втрати… Руслану навічно залишиться 32 роки.

   Вічна та світла пам’ять Руслану! Герої не вмирають!

  Тупиця Дмитро Степанович народився 09  липня 1983 року у селі Поташня,  а ріс та жив у с. Лісничому Гайсинського району Вінницької області. Закінчив місцеву школу,  вступив до технікуму, де опанував професію електрика. Одружився,  створив гарну родину, де із дружиною  Світланою дбали для своїх донечок і мріяли про їх щасливе майбутнє.

    Дмитро був добрим і щирим завжди привітний, не цурався різної роботи, любив життя. Він  був чудовим сином, чоловіком, батьком. Батьком трьох прекрасних донечок, які завжди будуть пам‘ятати та з гордістю згадувати про свого тата.

    Від самого початку повномасштабного вторгнення рашистів він став на захист рідної землі. Дмитро  боровся за мирне небо для всіх нас, щасливе майбутнє для  своїх і наших дітей, незалежність і свободу для рідної землі… Надійний, зібраний, відповідальний, таким він був для товаришів на фронті. А для земляків Дмитро був привітним, добрим, щирим, світлою людиною з великим серцем. Допомагав в усьому рідним, мужній, вірний захисник та патріот своєї Батьківщини.   

     20 березня 2023 року в  результаті вогневого зіткнення з противником в н.п Бахмут, обірвалося життя мужнього воїна,  мешканця села Лісниче  Дмитра Степановича Тупиці.   Він  був готовий віддати і віддав своє життя, щоб зберегти нашу свободу, нашу країну і нашу землю. Це більше, ніж загибель військового. Це загибель життя, яке мало ще багато років перед собою. Життя, яке могло бути повним надії, мрій та досягнень. Життя, яке тепер не стане здійсненням.

   Дмитро обіцяв повернутися живим із перемогою, але 26 березня 2023 року Бершадська територіальна громада попрощалася з Героєм – Тупицею Дмитром Степановичем. Смерть Дмитра Тупиці – це біль усієї громади, це біль усієї країни…

    Гіркою ціною дається нашим воїнам кожен їх визвольний крок, кожен бій. Щирі співчуття родині. Спочивай з Богом, наш визволителю. Вічна пам‘ять тобі і вічний спокій твоїй душі.

     Війна забирає найкращих. Ми сумуємо через трагічні втрати, які несе Україна, але попри усі випробування, продовжуємо стійко захищати свою незалежність та волю.

Віримо у нашу Перемогу! Герої не вмирають!

Народився Іван Васильович 1 листопада 1973 року в селі Дубове Окнянського району Одеської області, там закінчив місцеву школу. Потім вступив до Каменського технікуму в Молдові, де здобув професію агронома. Із 2000 року проживав разом із дружиною Ольгою Вікторівною у Маньківці. Працював на Красносільському цукровому заводі вантажником. Опанував професії штукатура та оператора котельні, мав золоті руки. У 2016-му був мобілізований до ЗСУ для участі в АТО. З початку повномасштабного вторгнення став на захист рідної країни. Віддав своє життя за Батьківщину, український народ, рідну землю у тяжку годину лютої війни з росією. Він був справжнім професіоналом у справі захисту Вітчизни, справедливим командиром, чуйним, вірним і надій ним товаришем, люблячим чоловіком. 12 жовтня Бершадська громада попрощалась із загиблим Героєм Урсулом Іваном Васильовичем. Він був вірним військовій присязі та щиро вірив у нашу Перемогу. Уся Бершадська територіальна громада у скорботі. Висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким та поділяємо тяжкий біль утрати. Доземний уклін нашому воїну-захиснику! Вічна пам’ять і слава Герою!

   Народився Олександр  Віталійович Хайсудінов 24 грудня 2000 року в с. П’ятківці. Навчався у місцевій школі, був доброзичливим, ввічливим та вихованим учнем. Його поважали однокласники. Згодом вступив до Заболотненського вищого професійного училища №31 ім. Д. К. Заболотного.

 З 2019-го захисник України Олександр Хайсудінов  брав участь операції об’єднаних сил АТО/ООС.

    Коли в лютому  2022 року російські загарбники повномасштабно напали на нашу неньку – Україну, не зміг залишитися осторонь і пішов захищав свою Батьківщину. Вірний військові присязі, у бою за Україну, виявивши стійкість і мужність, загинув 21 грудня під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута Донецької області, віддавши своє молоде життя за нашу рідну Україну і за нас із вами. На жаль, війна забирає найкращих синів своєї Батьківщини…

    Олександру був лише 21 рік. До свого 22-го дня народження Олександр не дожив три дні. Хайсудінов Олександр Віталійович залишиться в нашій пам’яті як взірець мужності, героїзму, невичерпного патріотизму. Сповнений мрій та планів на майбутнє, він поповнив небесне військо! Дорога й висока ціна нашої свободи. Жорстока та безжальна війна продовжує забирати найкращих молодих хлопців, які стали на захист рідної землі, незалежності України, її волі. 29 грудня 2022 року Бершадська громада попрощалась із 21-річним Героєм – ХАЙСУДІНОВИМ Олександром Віталійовичем.

     Вічна пам’ять і Слава Герою! Герої не вмирають! Вони завжди житимуть у наших серцях. Вклоняємося Герою доземно! Дякуємо батькам за відважного сина. Бершадська міська територіальна громада висловлює щирі співчуття рідним загиблого.

     Народився 18 грудня 1980 року у с. Поташня. Після закінчення Бершадської загальноосвітньої школи  №1 Олександр навчався в Горлівському медичному училищі, де опанував фах зубного техніка. За цією спеціальністю і працював у Вінниці до призову в АТО.

З 9 березня 2015-го до червня  2016-го служив у 24-й ОМБР 2-го батальйону 4-ої окремої кулеметної роти неподалік  населеного пункту Кримське. Останнім часом Олександр Цішенко працював інспектором відділу контролю комунальної власності «Муніципальної варти», захищав громадський порядок в обласному центрі. А коли рашистська орда напала на Україну, пішов захищати рідну землю.

Йому був 41 рік, мешканець м. Вінниці. Солдат, військовослужбовець ЗС України (підрозділ — не уточнено). Учасник АТО/ООС (2016).

06  березня  2022 року у бою за Сєвєродонецьк на Луганщині^.під обстрілами «градів», наш земляк, учасник АТО/ООС Олександр Андрійович Цішенко героїчно загинув. На 11-ий день повномасштабного вторгнення солдат Олександр Цішенко  старший бойовий медик 24-й ОМБР імені короля Данила прийняв свій останній бій.

Олександр був чесним та вірним другом, улюбленим сином своїх батьків. В Олександра Цішенка  залишилися батьки — Андрій Якович та Марія Іванівна.

Указом Президента України від 28 березня  2022 року № 183/2022,  за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі ЦІШЕНКА Олександра Андрійовича (посмертно) — солдата нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня. На жаль, посмертно.

Нагороду отримали: батько Героя Андрій Якович, мати Марія Іванівна та сестра Лариса.

Війна забирає найкращих.  Герої не вмирають!

Народився 28 листопада 1986 року у  м. Бершадь (Пилипонівка). Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. №2,  яку закінчив у  2001 році .

З дитинства  був добрим і дуже працьовитим хлопцем.  Багато років працював, щоб забезпечити матеріально сім’ю. Мав чудову родину,  разом з дружиною Юлією Віталіївною виховували троє дітей: Тетяну (2008 року народження), Андрія ( 2009 року народження), Івана  (2012 року народження).

Його захопленням була рибалка,  а найбільшою мрією – власний будинок з городом до річки.

   У 2020 році Олександр Цуканов  пішов добровольцем у Збройні Сили України, служив  в Донецькій області,  брав участь в Операції об’єднаних сил (АТО/ООС), за бойові заслуги нагороджений медаллю.  Через сімейні обставини у 2021 році повернувся до цивільного життя. Працював на різних роботах. А коли почалася російсько- українська війна  19 квітня  2022 року добровільно пішов до лав Збройних Сил України. Мав потребу і обов’язок – захищати рідних, свою землю, Україну від  підступного ворога.  Проходив службу м. Авдіївка Донецької області.

   Олександр Цуканов  з надзвичайною волею, силою та вірою в Україну боронив наш мир, але, на жаль, віддав найцінніше – своє молоде життя… Загинув 28 травня 2022 року під час ведення бойових дій в районі міста Авдіївки Донецької області.

    Поховали Цуканова Олександра Петровича 10 червня  2022 року  у м. Бершадь на старообрядницькому цвинтарі. Чимало мешканців громади прийшли попрощатися із Героєм, серед них – рідня, друзі та небайдужі жителі, які зустріли загиблого земляка живим коридором, висловлюючи щирі співчуття рідним та близьким з приводу непоправної втрати дорогої людини.

   Олександр назавжди залишиться в пам’яті та серцях бершадчан 35-річним Героєм, який віддав життя за Україну, за волю, за народ… Вічна пам’ять Герою!

Герої не вмирають!

Шкуренко Володимир Миколайович народився 17 червня 1977 року  у родині робітників у с.Красносілка, крім нього у сім’ї виховувалися ще двоє синів: Ігор та Олег. Батьки віддавали свою любов всім трьом дітям, зростили їх чесними і порядними людьми (батьки померли).

Навчався в Красносільській середній школі, після закінчення школи служив в армії. Працював робітником в Красносільському  цукровому заводі та підсобним працівником в ПП «Валентина». мав авторитет серед колег, був щирим українцем, патріотом своєї держави, вболівав за долю рідного краю та України.

Мав чудову сім’ю: дружину – Шкуренко Ларису Іванівну та дочку – Шкуренко Каріну Володимирівну.

В 2015 році  був мобілізований  до лав Збройних Сил України  /дата мобілізації-10.06.2015року/. Мав статус учасника бойових дій. Перебував на військовій службі за контрактом. Боровся за правду і мир, оберігав наше світле майбутнє.

 Старший солдат Володимир Шкуренко був доброю, усміхненою, людиною з великим серцем. Скромний у сім’ї та побуті Володимир був глибоко патріотичним громадянином України  та відважним воїном – захисником рідної землі. Величезна сміливість, любов до України, любов до сім’ї та скромність – таким був Володимир

 Володимир Шкуренко – обслуговуючий кулеметного відділення кулеметного взводу 2 механізованого батальйону військової частини А0536, військовослужбовець військової служби за контрактом, старший солдат,  мужньо та стійко  боронив Україну від російського агресора з перших днів  повномаштабного вторгнення.

   12 серпня 2022 року, виконуючи бойове завдання за призначенням, старший солдат Шкуренко Володимир Миколайович загинув  за нашу Батьківщину. виявивши стійкість та мужність, поблизу с. Павлівка в Донецькій області. під час артилерійського обстрілу, віддавши життя за Україну, за свободу, за незалежність і територіальну цілісність рідної держави.

    Володимир любив оточуючих його людей, завжди з повагою ставився до старших, любив життя та Україну, боровся за неї до останніх своїх днів. Низький уклін Герою, який віддав своє життя за нас усіх.

    Ми втрачаємо кращих у цій безжальній війні. Доземно вклоняємось мужньому та відважному воїну, висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та знайомим.  Вічна пам’ять і слава Герою.

   20 серпня 2022 року, відбулася церемонія прощання із загиблим Героєм, односельці та мешканці всієї громади стрічали Володимира живим коридором та вшанували пам’ять загиблого земляка, стоячи на колінах із квітами та свічками.

   Страшне горе прийшло в родину Шкуренків, щиро співчуваємо дружині Ларисі Іванівні та доньці Карині, які втратили чоловіка і батька, вірне, надійне, мужнє, батьківське плече і підтримку.

     Похований Шкуренко Володимир Миколайович у рідному селі Красносілка. На передовій Володимир оберігав наші дні і ночі, а тепер став Небесним Янголом – охоронцем нашої землі.

      Вічна пам’ять Герою ! Царство небесне нашому захиснику та низький уклін за самопожертву! Нехай ніколи не згасне наша пам’ять та буде вічною вдячність!

      Народився Шнек Валерій Володимирович  2 червня 1978 року в селі Вільшанка Крижопільського району. Після закінчення місцевої школи у 1993-му році,  продовжив навчання у Городківському професійно-технічному училищі та здобув професію електрика. Відслужив строкову службу у спецпідрозділі «Кобра».

   Працював електриком у Києві. З 2006-го Валерій Володимирович проживав у Війтівці. Довгий час працював таксистом. У вільний від роботи час із друзями любив грати у футбол. У селі його знають як людину надзвичайно доброї душі. Щирий, працелюбний, люблячий чоловік та батько, турботливий син і надійний брат, він завжди був готовий прийти на допомогу

     У травні 2023  року Валерій був призваний до лав Збройних Сил України. Він мріяв здобути Перемогу, швидше повернутися до рідного дому й обійняти своїх рідних. Шнек Валерій Володимирович був стрільцем-санітаром 2 відділення морської піхоти 3 взводу морської піхоти 2 роти морської піхоти.

     11 серпня 2023-го при виконанні бойового завдання в Донецькій області відважний син України, наш захисник Шнек Валерій Володимирович загинув. Старшому сержанту штурмової бригади морської піхоти було лише 45 років… Без батька залишились троє дітей: син та дві доньки. Сумує за Валерієм, який був для неї як рідний батько, і донечка дружини Тетяни Альона.

Сумна звістка чорним крилом скорботи огорнула Війтівку, всю територіальну громаду.  20 серпня 2023  року  живим коридором із квітами, болем втрати та шаною односельчани, мешканці Бершадщини зустрічали загиблого Героя Шнека  Валерія Володимировича, який віддав своє життя за Україну, її свободу і незалежність.

   20 серпня Бершадська територіальна громада попрощалася із полеглим Героєм Шнеком Валерієм Володимировичем. Поховали його у с.  Війтівка.

       Справжній патріот, вірний син України, він боровся за волю і свободу нашої держави і щиро вірив у те, що Перемога вже скоро прийде на нашу землю. Вірив і віддав в ім’я Перемоги найцінніше – життя. Важко знайти слова, щоб  загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини, та нехай добрий, світлий спомин про Шнека Валерія Володимировича залишиться у пам’яті усіх, хто його знав, любив та шанував. Щирі співчуття рідним та близьким загиблого, всією громадою поділяємо горе. Вічна і світла пам’ять нашому захиснику! Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях.

   Народився Щербина Олег Вікторович у м. Бершадь 10  серпня 1991  року, він був ровесником нашої української незалежності. Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІс. № 1. Був щирим, добрим, працьовитим та людяним. Працював у ТМ «Копійочка» у м. Одеса, ТМ «Таврія».

      22  грудня  2022 року Олег Вікторович пішов добровольцем на війну та мужньо боронив нашу державу. Він проявив велику відвагу та героїзм на передовій, боронячи мир та безпеку нашої країни.

      Механік – водій  2 механізованого відділення  Олег Щербина, 27 серпня  2023 року отримав  вогнепальні поранення несумісні  з життям та   загинув в ході виконання бойового завдання в результаті артилерійського обстрілу противника  у  с. Роботине Пологівський район Запорізька  область

    Ця страшна втрата для нас усіх, а особливо для його родини та близьких.  У вічній скорботі залишились: мати Вікторія Михайлівна, донька Ірина, друзі, побратими, однокласники, земляки.  Світлий спомин про Олега назавжди залишиться в наших серцях, адже пам’ять – сильніша за смерть.

    31 серпня 2023 року в Бершадській територіальній громаді відбулася церемонія прощання із загиблим жителем м. Бершадь – Щербиною Олегом Вікторовичем. Словами неможливо описати увесь біль. В цю гірку мить щиро поділяємо горе з рідними Героя.

    Вічна пам’ять Олегу, який віддав своє життя за Україну! 

    Герої не вмирають, вони назавжди залишаються в наших серцях!

    Народився Сергій Юрійович Шубович 11 жовтня 1984 року у с.Кошаринці Бершадського району,  був первістком для своїх батьків –  Наталії та Юрія. Любили та виховували сина чесною та справедливою людиною. У 1991- 2000  рр. навчався у Кошаринецькій загальноосвітній  школі, потім у Сумівській загальноосвітній школі, де його згадують як доброго, спокійного учня, а друзі – однокласники – як вірного друга.

   9 серпня 2023 року Сергій Шубович  був мобілізований до лав Збройних Сил України, та став на захист  України від російських окупантів. Солдат Сергій Шубович служив навідником 3-го механізованого відділення, механізованого батальйону військової частини А 4712. Мріяв здобути перемогу та бачити свою рідну землю вільною і квітучою.  Та не судилося нашому герою відчути щастя Перемоги. 10 жовтня 2023 року   під час виконання бойового завдання  біля населеного пункту Роботине, Запорізької області Шубович Сергій Юрійович загинув мужньо виконавши військовий обов’язок в бою за Україну, її свободу та незалежність.

   Залишилися згорьована  мати, дві сестри, племінники . Висловлюємо щирі співчуття родині та всім близьким загиблого. Низько схиляємо голови у скорботі. Нехай душа загиблого Захисника знайде вічний спокій…

    11 листопада 2023 року, відбулась церемонія прощання у с. Кошаринці з загиблим Героєм – ШУБОВИЧЕМ Сергієм Юрійовичем.

   Сергій загинув за кожного з нас у боротьбі за свободу та незалежність України, до останньої миті свого життя він був вірним службовому обов’язку і Україні.

Вічна пам’ять Герою – Сергію!

Герої не вмирають!

Яланецький Юрій Миколайович народився 21.01.1998 року, в селі Красні Окни, Одеської області. Незабаром сім’я переїхала в село Поташня, Гайсинського району, Вінницької області.

В 2004 році Юрій пішов в 1 клас  Поташнянської ЗОШ І-ІІ ступенів, в 2013 році успішно закінчив 9 клас. По закінченню школи Юра вступив до Тульчинського ветеринарного технікуму. Після закінчення технікуму здобув вищу освіту, навчаючись у Білоцерківському аграрному університеті, який успішно закінчив у 2021 році.

З 2021 року працював за кордоном. В 2022 році повернувся в Україну, щоб стати на захист своєї країни. 31 липня 2022 року був призваний до ЗСУ в Одеську військову академію. Далі по розподілу – командир аеромобільного взводу, 1 роти, 1 батальйону в/ч. а 4355.

25-літній Юрій загинув 27 лютого під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Бахмут Донецької області. Це болісна втрата для усіх нас, що знову нагадує про те, якою важкою ціною здобувається наша свобода. Кожен день українські воїни ризикують своїм життям, захищаючи нашу країну від загарбників, щоб ми могли жити в мирі та безпеці. Ми повинні пам’ятати кожного з них і вшановувати їхню пам’ять. У вівторок односельці, жителі громади попрощались із Яланецьким Юрієм Миколайовичем. Мужнього захисника поховали у Поташні. Похований у с. Поташня, Гайсинського району, Вінницької області.

      Народився Яремко  Михайло Анатолійович 21 листопада 1975 року в сім’ї селян. Навчався у Маньківській загальноосвітній школі. У Вінницькому училищі опанував професію сантехніка. Працював на Війтівському птахокомбінаті, згодом на Вінницькій  птахофабриці.

    Разом із дружиною Катериною Валентинівною виховував сина Олександра та доньку Софію. Михайло Яремко був працьовитим, добрим, людяним, щирим, чуйним, надійною опорою, чудовим батьком, чоловіком, сином і братом для своєї родини.

Михайло Яремко мобілізований 12  квітня 2023 року. Свій військовий обов’язок виконував чесно і сумлінно, до останніх хвилин свого життя залишався вірним присязі та українському народу. Служив стрільцем 1 стрілецького відділення 2 стрілецького  батальйону.

    19 вересня 2023 року внаслідок артилерійського обстрілу в районі населеного пункту Григорівка Донецької області Яремко Михайло Анатолійович  загинув. У вічній скорботі залишились батьки,  дружина, діти, друзі, побратими, односельці.

       27 вересня Бершадська територіальна громада попрощалась із Героєм – Яремком Михайлом Анатолійовичем, який загинув, захищаючи нашу країну від агресора. Він пожертвував собою та назавжди залишиться в наших серцях. У цей важкий час низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю воїна та висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким. Доземний уклін нашому воїну-захиснику! Вічна пам’ять і слава герою!

Бершадці, які  віддали життя, відстоюючи єдність України

   Події Майдану і Революції Гідності змінили долю нашої країни і відкрили перед нами новий виток її можливостей, але споконвічне прагнення до волі та незалежності України триває. В боях, на передовій війни на Сході України  молоді люди віддають свої життя. На жаль, саме такою ціною ми маємо будувати майбутнє нашої держави…

  Нинішня війна, яка почалась  20 лютого 2014 року   принесла тисячі смертей та поранених. АТО/ООС – справжнє випробування на гідність, патріотизм, міцність і державність. Військові, добровольці, медики, волонтери   пліч-о-пліч боронять територіальну цілісність і свободу України.

   Героїв треба знати і пам’ятати. Їхні фото висять на пам’ятних дошках, стендах, варто зупинитися, задуматися… Бо Герої не вмирають доки їх пам’ятають. У війні на Сході України Бершадщина втратила четверо своїх найкращих синів: Герой України, полковник  Юрій Коваленко, солдат В’ячеслав Дремлюх, капітан Юрій Барашенко, молодший сержант Юрій Тарасенко.

Ми схиляємо голови перед нашими земляками – учасниками АТО, які віддали життя, відстоюючи єдність України. Їх подвиги ніколи не будуть забуті та завжди слугуватимуть прикладом жертовного служіння Українському народові. Пам’ять про патріотів навічно залишиться в наших серцях. Вічна пам’ять і слава героям!

Коваленко Юрій Вікторович

(16.07.1977-15.07.2014)

Герой України, полковник Юрій Коваленко народився 16 липня 1977 року у м. Бершадь Вінницької області в родині військового.Він був найстаршим сином  в Віктора Олексійовича та Олени Іванівни,  мав ще двох молодших братів, для яких був чудовим прикладом для наслідування.Закінчив Бершадську загальноосвітню школу І-ІІІст №3; у  1998 році закінчив Одеський інститут Сухопутних військ (нині – Військова академія).

     З 1994 року в Збройних Силах України. З 1998 року проходив військову службу на посаді командира взводу 529-го механізованого полку 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1641, селище міського типу Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області). Потім – командир групи 16-го окремого гвардійського розвідувального батальйону 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (нині – 502-й окремий полк радіоелектронної боротьби; військова частина А1828, селище міського типу Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області).

     Після реформування 16-го окремого гвардійського розвідувального батальйону був переведений на посаду командира групи спеціального призначення, у 2004-2009 роках – командир роти спеціального призначення, з 2009 року – заступник командира загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А0680, місто Кіровоград (нині – Кропивницький)).

    З весни 2014 року підполковник, заступник командира загону 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України Юрій Коваленко брав участь в антитерористичній операції на сході України.

    Загін охороняв військові об’єкти, супроводжував вантажі і брав участь у розвідувальних операціях і боях.

    У червні 2014 забезпечив прохід через брід біля села Кожевня військових колон вздовж кордону для блокування ліній постачання ворога. Юрій Коваленко першим перейшов річку Міус. І далі його загін йшов в авангарді, щоб вивести підрозділи Збройних сил до Довжанського і Червонопартизанська, ця операція була проведена без втрат.  Командування довірило Юрію Коваленку, який продемонстрував свої лідерські здібності в бойових умовах, очолити зведений розвідувальний загін, до складу якого входили спецпризначенці та воїни окремої механізованої бригади. Під його командуванням розвідувальний загін, попри затятий опір російських найманців, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних Сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання “підполковник”.

Він особисто спланував та реалізував прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район населеного пункту Ізварине та перекриття основних маршрутів висування сил противника, зброї та бойової техніки на територію України.

     Згідно з повідомленням прес-центру АТО, станом на 11 липня 2014 р. українські підрозділи двічі намагались взяти під контроль пункт пропуску (ПП) «Ізварине», але невдало. Група 3-го полку спеціального призначення під командуванням підполковника Юрія Коваленка (“Путник”) за участі 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади двічі штурмувала пропускний пункт (ПП) «Червонопартизанськ», вибивала бойовиків, але армії давали наказ відійти, і потім пропускний пункт знову займали бойовики. Перший раз пункт був взятий наполовину, але сили противника закріпились в жіночій колонії, яка територією прилягала до ПП. Група відійшла для удару артилерії, але на її застосування дозволу не дали. Таким чином група взяла і в той самий день віддала ПП. Другий штурм був невдалим. А третій раз ПП після артилерійського удару був зайнятий 72 окремою механізованою бригадою та переданий ДПСУ.

    15 липня 2014  року  група Юрія Коваленка  зібралася для планування нового бойового виходу в селі Провалля поблизу Свердловська, це була крайня точка, зайнята нашими військами. Раптово розташування підрозділу було накрите мінометами супротивника – це був один з перших обстрілів. Одна з мін впала прямо між нашими бійцями. Вісім спецназівців загинуло на місці, ще один помер від ран 21 липня.

    Юрій Коваленко загинув 15 липня  2014 року неподалік села Провалля на Луганщині, коли пункт прикордонного контролю Ізварине обстріляли з мінометів. Залишилися дружина Коваленко  Тетяна Володимирівна, донька  — Олена, донька Руслана,  батьки Коваленко Віктор Олексійович (нині покійний), мати  Коваленко Олена Іванівна та  брат Коваленко Дмитро Вікторович

   Похований Юрій Коваленко  24 липня 2014 року на кладовищі села Флорине, Бершадський район , Вінницька область.

Нагороди і відзнаки:   Указом Президента України №191/2015 від 31 березня 2015 року за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі підполковнику Юрію Вікторовичу Коваленку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

За особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку, нашому земляку, Герою України Коваленку Юрію Вікторовичу –  присвоєно військове звання «полковник»- посмертно.  (Наказ Міністерства оборони України від 24 вересня 2015 року № 714)

  Меморіалізація:У місті Києві на території Національного університету оборони України імені Івана Черняховського (проспект Повітрофлотський, 28), встановлено стелу військовослужбовцям Збройних Сил України, яким присвоєно звання “Герой України”, серед яких ім’я Юрія Коваленка.

У квітні 2015 року в місті Бершадь на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №3 (вулиця Юрія Коваленка, 54), де навчався Герой України Юрій Коваленко, йому відкрито меморіальну дошку.

29 грудня 2015 року рішенням Бершадської міської ради вулиця Червоноармійська в місті Бершадь перейменована на вулицю Юрія Коваленка.

19 лютого 2016 року рішенням Кіровоградської міської ради вулиця Маршала Конєва міста Кіровоград (нині – Кропивницький) перейменована на вулицю Юрія Коваленка.

6 травня 2016 року в місті Кіровоград (нині – Кропивницький) на фасаді будівлі Кіровоградського коледжу статистики Національної академії статистики, обліку і аудиту (вулиця Юрія Коваленка, 4а), відкрито анотаційну дошку Герою України Юрію Коваленку.

9 травня  2016 року в Бершаді на фасаді районного будинку культури  відкрили меморіальну дошку Герою України, підполковнику Юрію Коваленку  та перейменували вулицю іменем Героя України Юрія Коваленка у м.Бершадь.

У жовтні 2016 року Укрпошта продовжила випуск серії художніх маркованих конвертів під назвою «Героям Слава!», започаткований у грудні 2014 року до дня Збройних Сил України, разом з Міністерством оборони та Національною гвардією України. На одному із конвертів зображений Герой України, підполковник Юрій Коваленко.

6 грудня 2017 року  відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Герою України Юрію Коваленку на фасаді Флоринської сільської ради  та перейменовано вулицю ім’ям Героя України Юрія Коваленка у с.Флорине Бершадського району Вінницької області

20 лютого 2018 року у День Героїв Небесної Сотні у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №3 відкрито  районний музей Гідності та Свободи, в якому розгорнута експозиція памяті загиблих земляків:  Героя України Юрія Коваленка , ВячеславаДремлюха, Юрія Тарасенка та Юрія Барашенка.     

14 липня 2018. у м.Бершадь  Вінницької області  відкрито  пам’ятний знак  Герою України, полковнику Юрію Коваленку.

Ми схиляємо голови перед нашим земляком – учасником АТО, Героєм України, полковником Юрієм Коваленком, який віддав життя, відстоюючи єдність України. Його  подвиг ніколи не буде забутимта завжди слугуватимуть прикладом жертовного служіння Українському народові. Пам’ять про Героя – патріота навічно залишиться в наших серцях. Вічна пам’ять і слава героям!

Література:

Дьомін О. Маловідомі сторінки історії Бершаді.- вид. друге, доп.- Вінниця:ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2020.- 232с, іл.

Із змісту: Коваленко Юрій Вікторович.- с.161-162

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту: Коваленко Юрій Вікторович.- с. 350-354

Герой України Коваленко Юрій  Вікторович:[15 липня  2021р. минає 7 років від загибелі учасника АТО]//Є фото//Бершад. край.- 2021.-15 лип.

Герой України – Коваленко Юрій Вікторович:[15 липня минуло 6 років від того трагічного дня, коли смерть забрала одного з найкращих синів України, полковника Юрія Коваленка]//Бершад. край.-2020.- 16 лип.

15 липня минає п’ять років із дня загибелі нашого відважного, мужнього земляка, героя України, полковника Юрія Коваленка// Бершад. край.- 2019.- 12 лип.

Пам’ятний знак Герою України, полковнику Юрію Коваленку відкрито минулої суботи у Бершаді: [про відкриття пам’ятного знака Герою України, полковнику,заступнику командира загону 3-го окремого полку спец. призначення Юрію Коваленку]//Бершад. край.-2018.- 20 лип.

Відкрито меморіальну дошку:.- 1 [на честь загиблого в боротьбі за Незалежність України Юрія Барашенка у с. Красносілка]// Бершад. край.- 2017верес.

Безсмертя подвигу: [15 липня – 3 роки з дня загибелі Героя України Юрія Коваленка, нашого земляка]// Бершад. край.- 2017.- 7 лип.

Безсмертя його подвигу: [про вшанування пам’яти Героя України Юрія Коваленка, якому виповнюється 2 роки з дня загибелі в АТО ]//Бершад. край.- 2016.- 15 лип.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Безсмертя його подвигу: [про вшанування пам’яти Героя України Юрія Коваленка, якому виповнюється 2 роки з дня загибелі в АТО ]//Бершад. край.- 2016.- 15 лип.

Виняткова мужність бійця спецназу:[про підполковника Юрія Коваленка, який загинув під час АТО] // Бершад. край.- 2015.- 30 січ.

За виняткову мужність і героїзм: [про Героя України Юрія Коваленка – підполковника, заступника загону спеціального призначення 3-го окремого полку спец. призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ України»] // Бершад. край.- 2015.- 10 квіт.

Юрій Коваленко – Герой України: Указ Президента України № 191/2015 Про присвоєння Ю. Коваленко звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» //Бершад. край.- 2015.- 10 квіт.

Золоту Зірку Героя України отримала дружина Юрія Коваленка: [звання Героя України посмертно присвоєно Юрію Коваленку, орден «Золота Зірка» вручено дружині загиблого Героя Тетяні Володимирівні, яка також служить у полку де служив її чоловік ] // Бершад. край.- 2015.- 28 серп.

Бондар, Т. Плакало небо над Бершаддю… : [прощання із заступником командира загону, підполковником Юрієм Коваленком, який загинув 15 липня під час мінометного обстрілу в ході АТО на території Луганської обл.]/ Є фото/ Т. Бондар // Бершад. край.- 2014.- 1 серп.

Пам’яті підполковника Юрія Коваленка : [15 липня 2014 року беручи участь в антитерористичній операції на Сході України, під час мінометного обстрілу загинув підполковник Юрій Вікторович Коваленко, 1977р.н. заступник командира загону 3- го окремого полку спец. призначення (м. Кіровоград)] // Бершад. край.- 2014.- 25 лип.

Барашенко Юрій Петрович

(02.05.1966 – 03.08.2016)

      Барашенко Юрій Петрович народився 02  травня  1966 року у с. Шумилово Бершадського району.

    Закінчив Красносільську середню школу Бершадського району.  Проходив військову службу в лавах Повітряно-десантних військ Збройних Сил СРСР. Служив у Групі радянських військ у Німеччині. Здійснив 57 стрибків з парашутом.

  Після армії закінчив факультет фізичного виховання Вінницького державного педагогічного інституту (нині – Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Займався парашутним спортом, грав у хокей на траві, брав участь  у чемпіонаті СРСР. 5 років працював тренером дитячо-юнацької спортивної школи у місті Бершадь Вінницької області, потім – вчителем фізичної культури та військової підготовки загальноосвітньої школи села Красносілка Бершадського району.

    Одружений, дружина Барашенко Оксана Вікторівна, син Денис, донька Вікторія. Із родиною проживав у селі Маньківка Бершадського району Вінницької області. Займався спортом. Виступав за футбольну команду «Цукровик Красносілка». Був чемпіоном та призером районних, обласних, республіканських змагань з футболу та легкої атлетики.

Юрій Барашенко  був ці­лес­пря­мо­ва­ною лю­ди­ною, офі­це­ром ви­со­кої чес­ті та гідності. Учитель за спеціальністю, гуманіст за життєвими принципами і великий патріот України.  Він любив свою землю, людей, життя і вірив у майбутнє України. Майже  двадцять років виховував молоде покоління, любив учнів, долучав їх до  спорту та здорового способу життя,  для своїх учнів був не просто учителем, а товаришем і наставником. Його доб­ро­ти, щи­рос­ті, лю­бо­ві та по­ва­ги до лю­дей, вистачило б на весь світ…  Юрія Петровича любили і поважали колеги, учні, друзі, односельці  за справедливість, вміння підтримати і допомогти

    22 квітня 2015 року Бершадсько-Теплицьким районним військовим комісаріатом Вінницької області мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (нині – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; місто Львів). Служив у 9-му окремому мотопіхотному батальйоні 59-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина польова пошта В2248).  Деякий час ніс службу на адміністративному кордоні з окупованою російськими військами Автономною Республікою Крим.

    Із вересня 2015 року капітан, командир мотопіхотної роти 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї ОМПБр, в/ч пп В4050 (Гайсин)  Юрій Барашенко брав участь в антитерористичній операції на сході України. Позивний «Петрович». Ніс службу у районі міста Попасна Луганської області. За зразкову службу отримав звання капітана та став командиром роти. Серед відзнак: орден “За вірність народу України”, дві медалі: “Захисникам Вітчизни” та “За оборону рідної держави”, листи-подяки.

      3 серпня 2016 року близько 14:00 капітан Барашенко на позиції батальйону був важко поранений у голову. Тяжкопораненого офіцера доправили до лікарні у місто Попасна Луганської області, де він помер того ж дня. Його жит­тя обір­ва­лось за нас, за Ук­ра­їну… Гос­подь за­би­рає кра­щих. Командир роти Юрій Барашенко загинув у боротьбі за територіальну цілісність України, як щирий патріот та справжній герой. Він був офі­це­ром, який знає, що та­ке честь, обов’язок та від­по­ві­даль­ність. Мав міц­ний, на­дій­ний тил — хо­ро­шу, друж­ню сім’ю .

  Поховання Юрія Барашенка відбулося  у с. Маньківка  6 серпня 2016 року. У нього залишилася дружина Барашенко Оксана Вікторівна, двоє дітей – син Денис  та дочка Вікторія. Батьки – Петро Феодосійович та Марія Григорівна проживають у с.Шумилово Бершадського району.
    Барашенко Юрій Петрович  ніколи не нарікав, був оптимістом і щиро вірив у справедливість. Його смерть принесла не лише біль втрати,  а ще розчарування та жахливі версії причин смерті. Родині довелося боротися за чесне ім’я свого чоловіка, батька, друга… Слідство тривало не один місяць, але родина не залишилась наодинці із своїм горем, районна та місцева влада допомагала, підтримувала сім’ю,  усі прагнули знайти істину.   В результаті зробленої величезної роботи та докладених надвеликих зусиль справедливість  відновлено.  Згідно  наданого витягу з протоколу військово-лікарської комісії №19 від 11 січня 2018 року – причина смерті Барашенка Юрія Петровича пов’язана із захистом Батьківщини.  17 січня 2018 року  дружині  загиблого Барашенко  О.В. та сину Барашенко Д.Ю. встановлено  статус члена сім’ї загиблого.
    Шлях боротьби за правду і справедливість  пройшли всі разом: родина, влада, громадськість, волонтери, величезне сприяння було від Народного депутата України Миколи Кучера. І жодного дня не сумнівались, що наш земляк Юрій Барашенко високоморальна людина, справжній герой, який віддав життя заради миру в Україні.
Капітан Ю.П. Барашенко, командир мотопіхотної роти – людина високої честі та гідності..

Нагороди і відзнаки:. За зразкову службу отримав звання капітана та став командиром роти. Серед відзнак: орден “За вірність народу України”, дві медалі: “Захисникам Вітчизни” та “За оборону рідної держави”, листи-подяки.

Меморіалізація:24 серпня 2017  року у День  Незалежності України у с. Красносілка Бершадського району  Вінницької області відкрито меморіальну дошку земляка,   випускника, вчителя фізичної культури та захисту Вітчизни Красносільської школи, чудової людини та справжнього друга, який загинув захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України Юрія Петровича Барашенка.

     Рішенням сесії Маньківської сільської ради іменем Юрія Барашенко названа вулиця у с.Маньківка Бершадського району Вінницької області.

 На місці поховання встановлено пам’ятний знак  Юрію Барашенку

   У боротьбі за незалежність полягли кращі сини Бершадщини, ми схиляємо голову перед пам’яттю наших героїв і у щирій молитві просимо Господа дати мир в Україну. Бо і сьогодні на передовій: добровольці, військовослужбовці, прикордонники, капелани, волонтери, медичні працівники ризикують життям заради України.
   Капітан Ю.П. Барашенко   на­зав­жди за­ли­шить­ся в на­шій пам’яті справ­жнім офі­це­ром, доб­рим ко­ман­ди­ром для під­леглих і то­ва­ри­шем для дру­зів, лю­ди­ною, яка дос­той­но жи­ла та від­важно віддала своє життя за рідну землю, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України. На жаль найкращих забирають небеса.

  Вшануймо пам’ять нашого земляка капітана Юрія Барашенка щирою молитвою та хвилиною мовчання.
      Герої не вмирають!

Література:

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту:Барашенко Юрій Петрович.- с. 363-365

Юрій Барашенко був щирим патріотом і надзвичайною людиною:[про Юрія Петровича Барашенка, який 3 серпня загинув під час виконання бойового завдання на Сході України]/Є фото//Бершад. край.-2020.- 30лип.

Юрій Барашенко віддав своє життя у боротьбі за цілісність України:[3 серпня минає три роки з дня загибелі у зоні проведення АТО/ООС нашого земляка Барашенка Юрія Петровича]//Бершад. край.-2019.- 2 серп.

Стефанцов, І. Капітан Юрій Барашенко був людиною високої честі та гідності:[про нашого земляка, відважного воїна і патріота Україна Барашенка Юрія Петровича, який загинув в АТО]//Бершад. край.-2018.- 3 серп.

Гущак, Н. Залишиться в серці кожного з нас: [про земляка, загиблого в АТО Юрія Брашенка згадують односельці]/Є фото/ Н. Гущак // Бершад. край .-2018.- 3 серп.

Коломієць, В. Завдяки спільним зусиллям чесне ім’я мого батька відновлено:[про причини загибелі учасника АТО Володимира Барашенка]//Бершад. край.-2018.- 1 черв.

Зонова, І. Смерть Юрія Барашенка:[про обставини загибелі Юрія Барашенка, командира 59-ї мотопіхотної бригади]/І. Зонова//Бершад. край.-2018.- 25 трав.

Іванченко, Г.Встановити справедливість ! Збори громадян на підтримку родини загиблого земляка Юрія Барашенка/ Г. Іванченко// Бершад. край.- 2017. – 24 берез.

Пам’яті друга : [про загиблого в АТО командира 1-ї роти 9 –го батальйону 59 – ї окремої мотопіхотної бригади, капітана Барашенка Юрія Петровича (2.05.1966 – 3.08.2016 рр) з с. Красносілка] // Бершад. край.- 2017.- 3 лют.

Пам’яті Юрія Барашенка: [про міжобласний турнір по футболу пам’яті офіцера збройних сил України Барашенка Юрія Петровича]//Бершад. край.- 2017.- 5 трав.

Коломієць, В. Наші шляхи боротьби за правду…: [донька загиблого військового – учасника АТО розповідає про загиблого капітана Юрія Барашенка]/Є фото/ В. Коломієць // Бершад. край.- 2017.- 4 серп.

Прибила, Л. Пам’ятаємо, любимо … : [12 вересня минає 40 днів з дня загибелі в зоні АТО Юрія Петровича Барашенка – офіцера, вчителя, патріота] /Є фото/Л. Прибила //Бершад. край.- 2016.- 9 верес.

На сході України загинув Юрій Барашенко з Маньківки: [про загибель Юрія Петровича Барашенка, який народився 2 травня 1966 р. у с. Шумилів Бершадського району, проживав у с. Маньківці, працював учителем військової підготовки у Красносільській ЗОШ. Поховали героя 6 серпня 2016 р. у с. Маньківка]/ Є фото // Бершад. край.- 2016.- 12 серп.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Дремлюх В’ячеслав Анатолійович

( 23.09.1991-29.08.2014)

Дремлюх Вячеслав Анатолійович народився  23 вересня 1991 року у м. Бершадь. В  родині Дремлюхів:Анатолія  Володимировича та  Галини Іванівні зростали двоє дітей син та донька.

Друзі та рідні  запам’ятали Вячеслава  добрим і веселим хлопцем, завжди усміхнений, наполегливий, емоційний, активний учасник шкільних заходів та спортивних секцій. Девізом його життя були слова «Все буде добре». Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів №3.   Після закінчення школи вирішив вступити до лав Збройних Сил України, де проходив службу стрільцем-помічником гранатометника батальйону охорони військової частини.

     Ровесник незалежності України В’ячеслав Дремлюх у  неповних 23 роки, в червні 2014-го року був мобілізований, як доброволець у Збройні Сили України. Служив  стрільцем-помічником гранатометника 7-го окремого полку армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, прикомандирований до складу 2-ї батальйонної   тактичної групи  51-ї окремої механізованої бригади (військова частина А3913, місто Новий Калинів Самбірського району Львівської області у 2016 році полк було переформовано у 12-ту окрему бригаду армійської авіації).  

З серпня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. На  його військову долю випала участь у найкривавішій битві неоголошеної війни на Сході України в Іловайському котлі, однієї з найгероїчнішої та водночас найтрагічнішої сторінки в історії нашої держави.

У серпні  2014 року  2-а батальйонна тактична група (БТГр) 51-ї ОМБр у якій служив В’ячеслав Дремлюх, виконувала завдання в районі Іловайська по рубежу Олександрівка — Кірове — Новодвірське. Саме на ці серпневі дні припав пік Іловайської трагедії, коли в результаті протистояння російським військам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.

     Українським військовим гарантували безпечний вихід через так званий «зелений коридор». Згідно з домовленістю, на світанку 29 серпня 2014 року, передбачалося здійснити супровід двох колон українських підрозділів до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка.  В 04.45 год   29 серпня розпочався запланований вихід українських підрозділів, які блокували та зачищали м. Іловайськ, на рубіж Многопілля — Агрономічне.

    Офіцери ЗС РФ неодноразово відтягували час проходу через так званий «зелений коридор». Зрештою, російське командування підтвердило вихід сил АТО з зачохленим озброєнням. За цей час підрозділи агресора зайняли вигідні позиції та під час виходу  впритул розстріляли колони українських військ, які виходили з Іловайська. Домовленості про перемир’я виявилися пасткою, що була спланована. Як наслідок: 576 годин безперервних боїв, з 1700 людей, що брали у них участь, 366 загиблих, 429 поранених, 128 полонених, 158 зниклих безвісти.

      Солдат В’ячеслав  Дремлюх разом з іншими військовослужбовцями виходив з «Іловайського котла».  У районі села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області колона була обстріляна ворогом. Внаслідок обстрілу 29 серпня 2014 року  наш земляк В’ячеслав  Дремлюх загинув, коли разом із добровольчими батальйонами та військовими колоною покидав місце кривавої битви, під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля села Новокатеринівка. 2 вересня  серед 88 тіл українських вояків привезено до запорізького моргу, Славко був  упізнаний родичами та бойовими побратимами.

    Іловайська трагедія забрала життя молодого хлопця, який виріс у звичайній бершадській родині, любив життя, мріяв, планував, будував плани на багато років. Залишила у вічній скорботі батьків, рідних, близьких, друзів Славка.

   23 вересня Славко  мав би святкувати своє 23 – річчя. Але до нього він не дожив. 6 вересня 2014 року Бершадщина прощалася із загиблим під м. Іловайськом жителем міста Бершаді В’ячеславом Дремлюхом. В останню путь проводжали героя всім містом, розділяючи горе рідних та близьких. Було багато молоді,  яка виростала та виховувалася у роки незалежності нашої країни. Кожен із присутніх, переосмислюючи життєві цінності, подорослішав на півжиття, адже прощалися із юнаком, якому б ще жити і жити.
В’ячеслав Дремлюх похований на кладовищі у  м.Бершаді. У нього залишилися батьки та сестра. 

Нагороди і відзнаки: Указом Президента України за особисту мужність та героїзм, виявленні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дремлюх В’ячеслав нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. 

Меморіалізація:

У квітні 2015 року в місті Бершадь на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №3 (вулиця Юрія Коваленка, 54), де навчався В’ячеслав Дремлюх, йому відкрито меморіальну дошку.

29 грудня 2015 року рішенням Бершадської міської ради вулиця Урицького у місті Бершадь перейменована на вулицю В’ячеслава Дремлюха.

23 серпня 2016 року в місті Бершадь на початку вулиці В’ячеслава Дремлюха, де народився і виріс Герой, йому відкрито пам’ятний знак.

У школі № 3 міста Бершадь Вінницької області відкрили Музей Гідності та Свободи окремий стенд присвячений загиблим АТОвцям, випускникам школи. Це Герой України Юрій Коваленко та ВячеславДремлюх.

Скільки б не минало часу від   Іловайських подій та немає і не буде забуття  героїзму та мужності бійців, що боронили і боронять нашу землю сьогодні. : Для українців Іловайська історія – це, з одного боку – трагедія, а з іншої сторони – це історія про величезний подвиг дуже багатьох людей,  серед яких і наш земляк.

Вячеслав Дремлюх – справжній патріот України, був веселим, життєрадісним хлопцем, який любив життя, пригоди,  друзів, Україну. У важку для країни годину, став на її захист, не вагаючись, і віддав за свободу та незалежність України найцінніше –  своє молоде життя. Згадуючи  Вячеслава Дремлюха , схилімо голови в щирій молитві перед пам’яттю загиблих за Україну, перед пам’яттю нашого молодого земляка, патріота, добровольця, щирого сина України.. Герої не вмирають!

Література:

Дьомін О. Маловідомі сторінки історії Бершаді. вид. друге, доп.- Вінниця:ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2020.- 232с, іл.

Із змісту:Дремлюх В’ячеслав Анатолійович.- с.163

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту: Дремлюх В’ячеслав Анатолійович.- с. 350-358

Сім років з дня загибелі В’ячеслава Дремлюха – учасника битви під Іловайськом: [29-серпня обірвалося життя солдата, стрільця – помічника гранатометника 7-го окремого полку армійської авіації Сухопутних військ Збройних сил України]/Є фото//Бершад. край.- 2021.- 26 серп.

В’ячеслав Дремлюх – учасник битви під Іловайськом/ Є фото/ Бершад. край.- 2020.- 27серп.

Юнак захищав Україну:[про В’ячеслава Дремлюха, який загинув у 2014 під містом Ілловайском]//Бершад. край.-2020.- 9 лип.

Клітинський, О. Чорне крило Іловайського «Зеленого коридору»:[спогади про В’ячеслава Дремлюха, земляка, який загинув під час операції «Ілловайський котел» ]/Є фото/О. Клітинський//Бершад. край.- 2020.- 3 верес.

Віддав життя за Україну : [29 серпня – 2 роки з дня загибелі В’ячеслава Дремлюха. Відкрито пам’ятний знак]// Бершад. край.- 2016.- 26 серп.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Світлої пам’яті В’ячеслава Дремлюха:[про нагородження орденом «За мужність» ІІІ ст.(посмертно) нашого земляка Вячеслава Анатолійовича Дремлюха, згідно із Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року]// Бершад. край.- 2015.- 4 верес.

Бершадщина прощалася з героєм : [про прощання Бершадців зі славним земляком – героєм, жителем міста Вячеславом Дремлюхом (23.08.1991) стрільцем, помічником гранатометника батальйону, старшого солдата, який загинув під час АТО] // Бершад. край.- 2014.- 12 верес.

Заморська, О. Пам’яті Вячеслава Дремлюха : [вірш про загиблого під час АТО земляка] / О. Заморська // Бершад. край.- 2014.- 12 вер.

Тарасенко Юрій Олександрович

16.04.1987- 08.12.2015

 Тарасенко Юрій Олександрович народився 16  квітня 1987 року в селищі Садове Шахтарському районі Донецької області.ах

Навчався у Шахтарській загальноосвітній школі № 1 м. Шахтарськ Донецької області.  Закінчив професійно-технічне училище №98 у м. Шахтарськ Донецької області (столяр-будівельник) у  2004 році.  Працював у с. Садове, Шахтарського району  Донецької області столяром  у  ТОВ  «Будівельник С»

  З 2011 року  разом із дружиною Тарасенко Вікторією Вікторівною та доньками – Папірняк Лаура Сергіївна 2004 р.н., Тарасенко Анастасія Юріївна, 2012 р.н., проживав  у с. Чернятці Бершадського району.ра

Попереду було багато планів, задумів, мрій. Маючи хорошу, дружню сімю, Юрій прагнув досягти успіхів, мати все необхідне для своїх дітей і дружини. Працелюбний та добрий намагався забезпечити добробут у родині. Адже  Юрій прагнув досягти успіхів, мати все необхідне для дорогих серцю людей.

      Однак війна на Сході України змінила долю Юрія. 22 липня 2015 року Юрій Тарасенко був мобілізований до Збройних Сил України.  Спочатку були військові навчання у військовій частині 2615 с. Старичі Львівської області. Згодом  направлений до 44–ї окремої артилерійської бригади (44 ОАБр, в/ч А3215, пп В1428) — військове з’єднання артилерійських військ Збройних сил України, створене у 2014 р. Бригада входила до складу оперативного командування «Захід». Місце дислокації — м. Тернопіль. Підрозділи бригади були направленні для виконання бойових завдань у зоні  проведення  антитерористичної операції .  Юрій мав звання молодшого сержанта та служив на посаді головного сержанта інженерної роти військової частини, польова пошта В1428.

   За розповідями його побратимів, він був щирим та відкритим, із ним було цікаво спілкуватися, любив свою родину і охоче про неї розповідав. Як син народу України Юрій пішов  виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною. Він з гідністю ніс бойову службу в лавах Збройних Сил України. На превеликий жаль, не повернувся до своєї домівки живим. Загинув, захищаючи нашу незалежність.

 Артилерист,  молодший сержант, головний сержант роти, 44-ї окремої артилерійської бригади Юрій Тарасенко загинув 8 грудня 2015 року поблизу селища  Побєда Новоайдарського району Луганської області, у зоні бойових дій АТО. Причиною смерті стало вогнепальне кульове наскрізне поранення грудної клітки з пошкодженням внутрішніх органів, яке виявилося несумісним  із  життям. Вогнепальне поранення пов’язане із виконанням обов’язків військової служби. Поховання відбулося 11 грудня 2015 року у с. Чернятка.

За іронією долі  Юрій Тарасенко народившись у м. Шахтарську  на  Донбасі, свою долю Вікторію з Чернятки зустрів на Вінниччині, а  загинув від  кульового поранення неподалік від малої батьківщини, повернувшись на вічний спочинок у село, що стало йому рідним.

Нагороди і відзнаки: Нагороджений  посмертно нагрудним знаком  «Почесна відзнака 44 ї окремої артилерійської бригади» 09.12.2015року та  нагрудним знаком «Учасник АТО» – 30.01.2016 рік.

Меморіалізація:На місці поховання встановлено пам’ятний знак  Юрію Тарасенку.

   Молодий чоловік, батько, син Юрій Тарасенко  поклав своє життя за нашу землю, віддав життя Україні, був до кінця вірний військовій присязі.  Його ім’я занесено до Книги вічності України.  Свіча пам’яті Юрія Тарасенка горить   і нагадує кожному, якою високою ціною захищається мир, незалежність і територіальна цілісність України.

  Вшануймо пам’ять загиблого  воїна Юрія, який віддав за мир в Україні своє життя. Пам’ятаємо подвиг героя – доки пам’ятаємо він живе серед нас.  Герої не вмирають!

Література:

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту:Тарасенко Юрій Олександрович.- с.361-362

Юрій Тарасенко віддав життя за Україну:[про земляка з с. Чернятка, який загинув 8 грудня 2015 р. в районі с. Победа, Новоайдарівського р-ну Луганської обл. під час ООС]//Бершад. край.-2020.-3 груд.

Згадаймо Юрія Тарасенка, який віддав життя за Україну:[про вшанування пам’яті земляка, який загинув за мир в Україні під час АТО ]//Бершад. край.- 2019.- 6 груд.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

І горе і сльози Чернятки : [про проводи в останню путь воїна АТО, артилериста Юрія Тарасенка, уродженця м. Шахтарська на Донбасі ]/Є фото // Бершад. край.- 2015.- 18 груд.

Загинув мобілізований житель Чернятки Юрій Тарасенко: [7 грудня 2015 р. обірвалося життя Юрія Тарасенка – мобілізованого жителя с. Чернятка. Народився Юрій 16 квітня 1987 р. у селищі Садове Шахтарського р-ну Донецької обл.] // Бершад. край.- 2015.- 11 груд.