Герої Бершадщини, які загинули за волю України

Рік героїчної боротьби та найболючіших втрат

   24 лютого 2022 року назавжди увійшло в нашу свідомість та   історію  України, як початок повномасштабної війни росії проти України, яку затіяв путін ще з  2014 року. Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія  окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини

    Згуртованість українського народу і готовність мільйонів українців стати на захист своєї країни стали визначальним і переломним моментом у боротьбі за незалежність територіальну цілісність і волю України. Українські воїни — надзвичайно мотивовані захищати свою країну,  мужні і сміливі, які за морально-бойовими якостями значно перевершують солдатів-загарбників. Минув рік – ми вистояли, ми не зламалися.   Збройні Сили України, волонтери, український народ від малого до старого – всі стали на захист рідної землі. Багато українців втратили свої домівки тисячі  людей поневіряються по світу як біженці, але найболючішим є втрати наших  найкращих захисників. Сьогодні важко знайти українську сім’ю, яку не зачепила б війна, яку не обпалило б це горе.

     Бершадщина у війні проти росії втратила чимало своїх найкращих синів, мужніх та відважних воїнів. Але ми ніколи не втрачали віри у наших захисників. Ми обов’язково переможемо, Україна буде вільною і незалежною, однією з найпотужніших країн світу, а український народ завжди пам’ятатиме своїх героїв і наших друзів, які у важку годину прийшли на допомогу!

  Це не просто загарбницька війна без правил, це  війна з народом України, який відстоює свої елементарні права людини – жити, бути вільним.

За право жити і бути загинули молоді воїни, яким би ще жити творити, кохати, і бути щасливими,але…

     У КЗ «Бершадська бібліотека» організовано виставку пам’ять «Пам’ятаємо, пишаємось героями –земляками». Зайдіть у бібліотеку, вшануйте пам’ять загиблих земляків, скорботним мовчанням та щирою молитвою. Бібліотека також пропонує переглянути відео-спогад «Земляки, які загинули за Україну».

    Пам’ятайте ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ ДОКИ ЇХ ШАНУЮТЬ І ПАМЯТАЮТЬ.

Не встигла Бершадська громада оговтатися від втрати військового-земляка, як знову зі Сходу прилетіла страшна звістка про чергову втрату: помер уродженець с. Маньківки – БАРАБАШ Діомід Петрович, якому 31 січня мало б виповнитися 42 роки. Але війна в Україні безжалісно перервала нитку його земного життя. Діомід народився у сім’ї Петра Івановича та Галини Гаврилівни. Був добрим, уважним, товариським. По життю пліч-опліч йшов із рідним братом Сергієм. Діомід закінчив школу, одружився, народив двох дітей Вероніку та Івана. Але сімейне життя не склалося, тому розлучився. Коли призвали на службу до ЗСУ, без вагань пішов боронити рідну неньку-Україну. Він не шукав слави, а з честю виконував свій обов’язок чоловіка і захисника та віддав найдорожче – життя за Батьківщину. Поховали Діоміда Петровича у рідній Маньківці саме 31 січня у день його народження. Це безжальний збіг обставин чи прикрий факт людської долі? Чи фатум відважного воїна, захисника, мужнього патріота та люблячого сина й батька? Важко сприймати смерть наших українських захисників. Ще важче знайти слова втіхи і підтримки для рідних, близьких та знайомих. Бершадська міська територіальна громада, жителі Маньківського старостату співчувають рідним загиблого. Нехай душа Діоміда знайде вічний спокій. Світла та вічна йому пам’ять! Герої не вмирають!

Народився Березняк Михайло  Олександрович 12 листопада  1984 року у с. Пятківка Бершадського(нині Гайсинського) району.

 Навчався у П’ятківській загальноосвітній школі. Був скромним, ввічливим, добрим і чуйним учнем. Учителі та однокласники, відзначали його товариськість та готовність завжди прийти на допомогу. Ще під час навчання у школі Михайло визначився зі своєю майбутньою професією – мріяв стати військовим та захищати рідну землю від ворогів. Після закінчення дев’ятого класу, навчався у Бершадському навчальному комбінаті, де отримав   фах водія.

 Коли почалася війна на Сході України Михайло Березняк добровольцем пішов на захист країни. З 2017 року воював у Луганській області, з 2019 року – на Донеччині, у складі 35-ої окремої бригади морської піхоти.

    З перших днів широкомасштабного вторгнення  росії в Україну Михайло знову став добровольцем  і  вже 25 лютого 2022 року пішов захищати рідну Україну. Завжди при собі мав оберіг, який його охороняв – вишитий матір’ю портрет Тараса Шевченка. Служив у в/ч А3425, воював на півдні України.. Цього дня він востаннє по телефону розмовляв з мамою . У нього були великі плани на мирне подальше життя. 

21 травня 2022 року у с. Олександрівка Криворізького району Дніпропетровської області його життя обірвалось  через російську агресію. Михайло загинув захищаючи дорогих серцю людей, землю яку любив понад усе, захищаючи мир в Україні.  Він до останніх хвилин свого життя залишився вірним військовій  присязі та українському народу  і, захищаючи свободу і незалежність нашої держави, віддав найцінніше — своє життя. У вічній скорботі залишились мати Крюкова  Галина Анатоліївна, рідні, друзі, односельці, побратими. Доземний уклін родині , яка виховала героя-захисника України  Михайла Березняка, розділяємо невимовний біль важкої втрати.

26 травня 2022 року, відбулась церемонія прощання із загиблим 38-річним Героєм – Березняком Михайлом. Віддати останню шану воїну прийшли рідні, знайомі, побратими та усі небайдужі жителі села П‘ятківки.

  Світла пам’ять про захисника України збережеться у наших серцях… Герої не вмирають!

Народився Богдан Володимирович 5.04.1994 року в багатодітній сім’ї Володимира Івановича та Лариси Якимівни Білюгів.

У 2000-му пішов до Бирлівської неповної середньої школи. Після її закінчення продовжив навчання в професійно-технічній школі м. Бершаді і здобув кваліфікацію «Тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва». 2012-го хлопця призвали на військову строкову службу в Збройні Сили України. 19 лютого 2013 року померла його мати Лариса Якимівна. Важко переживши втрату найдорожчої людини, Богдан без вагань у 2014-му став учасником АТО, був поранений. Із 2015 р. працював у місцевого підприємця Михайла Вінницького. Після повномасштабного наступу росії на Україну Богдан 25 лютого добровільно пішов до військкомату. Він був навідником мотопіхотного відділення третього мотопіхотного взводу військової частини А2960. Під час війни наш Захисник одружився з дівчиною Аліною. Ні, він не прожив довге та щасливе життя. Не побачив, як його, ще не народжені діти приходять у цей світ, дорослішають, роблять перші кроки і говорять перші слова, такі, як ТАТО! Богдан, молодий, сповнений сил та мрій про те, що закінчиться війна, і він, разом із усією родиною, наздожене вкрадені їхні дні, тепер назавжди в небесному війську.

Вірний військовій присязі, у бою за Батьківщину, виявивши стійкість і мужність, Білюга Богдан загинув 20 грудня 2022 року під час мінометного обстрілу російськими окупаційними силами поблизу населеного пункту Опитне Покровського району Донецької області. Низький уклін, велика шана нашому Герою! Всі ми завдячуємо своїм життям йому та усім військовим, які віддали своє життя за майбутнє нашої України. Вічна пам’ять Богдану та Царство Небесне!

Пекучий біль і гіркий смуток війни чорним крилом торкнулися нашого села. 6 жовтня 2022 року обірвалося життя БУЧІКА Олексія Івановича, 1974 р. н.

Старший розвідник відділення взводу спостереження розвідувальної роти, старший сержант, вірний військовій присязі, виявивши стійкість і мужність, загинув у бою на півдні України. Олексій народився у Керчі, але з 1995 року, переїхавши з батьками в Баланівку, назавжди поселився не тільки в селі, а й у серцях багатьох баланівчан. Тут одружився, тут народилися його сини, тут став для багатьох найкращим другом. Гарний, веселий, розумний, безвідмовний, безкорисливий, ввічливий, гарно вихований – це ще не всі слова, які можна про нього сказати. Але клятий ворог змінив його життя зі звичного, мирного на тривожне, сповнене небезпек, воєнне. Із самого початку вторгнення на Сході країни був у зоні АТО у гарячих точках, де велися запеклі бої. Після повномасштабного вторгнення росії він без вагання знову став на захист рідної країни.

У цю гірку мить висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким Героя та поділяємо горе матері, дружини, синів і всіх близьких загиблого. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної, близької людини. Нехай добрий, світлий спомин про покійного захисника стане сильнішим за смерть і назавжди залишиться у нашій пам’яті. Йдуть у засвіти найкращі… Ті, кому б творити Україну, продовжувати рід український, бути нашим майбутнім. Натомість вони стають нашою історією, героїчною пам’яттю і вічним болем. Нехай душа загиблого знайде вічний спокій…

Герої не вмирають, вони просто покидають поле битви, щоб оберігати Україну на небесах… Не забудемо Воїнів! Не пробачимо ворогу! Вічна пам’ять Герою! Слава Україні!

Біографія

Біографія

Війна, з якою загарбницька росія прийшла на нашу землю забрала життя колишнього працівника спортивної галузі Бершадщини, мужнього воїна, Героя – Леоніда Голуба.

Леонід раніше працював у всеукраїнському фізкультурно-спортивному товаристві «Колос» Бершадської громаді. Сьогодні важко знайти слова втіхи для рідних, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати… Вічна пам’ять і слава українському воїну, який захищав рідну Україну і кожного з нас! Герої не вмирають, вони залишаються у наших серцях!

Леонід у 90-х роках працював старшим охоронником у Джулинському колгоспі ім. Котовського. Маючи хорошу фізичну та психологічну підготовку, почав працювати тренером з вільної боротьби в Бершадському районному спортивному клубі «Колос». Заняття проводилися у спортивній залі с. Маньківка, за 15 км від дому Леоніда, і, не зважаючи на будь-яку погоду, він проводив заняття. Крім того, він за власний кошт і власні будівельні матеріали побудував боксерський ринг і разом з Ковалем Сергієм (тренером з греко-римської боротьби) створили сільський спортивний клуб «Гетьман». Вони особисто зробили ремонт, побудували відновлювальний центр з кімнатою відпочинку. Добросовісне відношення до роботи дало можливість показувати високі спортивні результати його вихованцям. Тоді Леонід починає офіційно працювати тренером з боксу у спортивній школі відділу освіти та спорту разом з сином – майстром спорту з боксу, якого також звуть Леонід Голуб. Заснувавши спортивну секцію, вони стали наставниками для багатьох юнаків та дівчаток нашої громади.

З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України військовий пішов обороняти нашу країну від ворога. Але, на жаль, клята війна забирає найкращих. 31 серпня 2022 року наш Захисник поклав своє життя за Україну в місті Авдіївці Донецької області.

Глибоко сумуємо та співчуваємо всій родині Леоніда. Жодними словами не втамувати біль близьких та рідних від втрати дорогої людини. Світлий спомин про нашого Героя залишиться в наших серцях!

Спи спокійно, Герою! Герої не вмирають!

Народився  Гончарук Ігор Андрійович 28  червня 1994 року у с. Велика Киріївка Бершадського (нині Гайсинського) району.

Після закінчення Великокиріївської загальноосвітньої школи, Ігор навчався в Державному  навчальному закладі “Професійно-технічне училище №35 с. Ольгопіль”,  де здобув  професію плиточника-штукатура. Був  щирим патріотом, любив своє село та мав повагу серед земляків і побратимів. Восени 2015 року був призваний на військову строкову службу до лав Збройних Сил України, служив в Одеській області. Після демобілізації працював на будівельних роботах у Бершаді, Києві, за кордоном. 07 березня 2022 року мобілізований до лав Збройних Сил України, у зв’язку з російською агресією  у  110  мотопіхотну бригаду.  Ігор був хоробрим воїном, прекрасним сином, щирим другом, патріотом-захисником , який у  боротьбі за волю, незалежність України.

      24  червня  2022 року біля міста Покровська Донецької області під час бою Ігор отримав важке поранення, доставлений в лікарню м. Дніпро, але рани були несумісні з життям.

     Помер   Гончарук Ігор Андрійович  24  червня 2022 року,  йому назавжди залишиться  28 років. Ми втрачаємо кращих у війні, за свою свободу, за наш мирний сон і наше майбутнє…

   У вічній скорботі залишились батько Гончарук Андрій Григорович, мати  Сидоренко Тамара Володимирівна,  родичі, друзі, односельці загиблого захисника України Ігоря Гончарука.  Скла­да­ємо до­зем­ний ук­лін ро­ди­ні, яка ви­хо­ва­ла справжнього пат­рі­ота та роз­ді­ля­ємо не­ви­мов­ний біль важ­кої втра­ти.

   27  червня 2022 року воїна Ігоря Гончарука поховали на місцевому кладовищі в рідному селі Великій Киріївці. Ге­рої не вми­ра­ють! Світ­ла пам’ять про за­хис­ни­ка Ук­ра­їни збере­жеть­ся у сер­цях українців.

Гончарук Ігор Олегович

09.06.2002 -29.07.2022 (с. Мала Киріївка)

    Народився Гончарук Ігор Олегович 09 червня 2002 року у с. Мала Киріївка  Бершадського (нині Гайсинського) району. Навчався у Малокиріївській загальноосвітній школі І-ІІст. Згодом навчався у м. Вінниця.

В 2021 році Ігор добровільно вступив до лав ЗСУ, підписавши контракт з однією з військових частин. Він зробив свідомий крок – захищати країну, родину та кожного із нас.

З початком російської агресії пішов захищати рідну землю. Брав участь в бойових діях на території Чернігівської та Харківської областей. Відважно проявив себе під час звільнення міста Чернігова.

На російсько-українську війну пішов у перші дні. Брав участь в бойових діях на території Чернігівської та Харківської областей. Відважно проявив себе під час звільнення міста Чернігова.

Важко констатувати, але на жаль, у цій жорстокій війні гине цвіт нації – молоді, відважні, мужні.

    29 липня 2022 року , виконуючи бойове завдання під населеним пунктом Перемоги Харківської області, загинув військовослужбовець Збройних Сил України Гончарук Ігор Олегович.

Тіло загиблого військового доправили до м. Ладижин, де проживає його мати.

02 серпня  2022 року Ладижин  прощався з молодим солдатом, який загинув захищаючи Україну, Ігорем Гончаруком. На центральній площі міста відбувся траурний мітинг та прощання з Героєм. Земляки утворили коридор шани на останньому шляху Героя. Рідні, близькі, знайомі провели в останню путь молодого воїна, якому назавжди залишиться двадцять років.

   Агресія російських окупантів проти України продовжується. На полях боїв гинуть найкращі воїни-Герої, які ціною власного життя захищають нашу рідну Батьківщину та нас із вами.

   Слова подяки та доземний уклін за сина – справжнього патріота, відважного військового, згорьованій матері Анні Дмитрівні. Поділяємо Ваше  величезне горе та схиляємо голови у глибокій скорботі. Ми вічно будемо пам’ятати про подвиг Гончарука Ігоря і всіх героїчно загиблих українських військових.

Слава воїну-захиснику України! Вічна пам’ять!

Народився 7 вересня 2003 року у м. Бершадь  Гайсинського району Вінницької області.  Навчався у   Бершадській загальноосвітній школі №.  Був дуже щирим, усміхненим, добрим, красивим хлопцем.

 Служити у Збройних Силах України вирішив разом із своїми друзями Артемом Савченко та Іваном Колісецьким.   Денис, як і його батько, добровільно вступив до 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка, що базується у Гайсині.

    Коли рф віроломно вторглась в Україну з перших днів   став у військовий стрій.  Боронив українську землю під Миколаєвом. Там, під вибухами, мужнів і набирався бойового досвіду, вчився підставляти плече допомоги бойовим побратимам, цінувати дружбу і вірність присязі.

   У боях під Миколаєвом 9 березня 2022 року  Денис  Гринюк  загинув разом із п’ятьма побратимами, їх душі поповнили Небесний   легіон воїнів-захисників України.  Недовго довелось йому вою­вати, не встиг цілком роз­кви­та­тись з російськими окупантами за те зло, що при­­несли вони на нашу землю… Він любив своїх рідних, свою маленьку батьківщину і Україну – державу сильну і свободолюбиву.

   Без сина залишилася мати Ірина  батько Юрій, без брата – сестра Юля, без онука – дідусь Леонід, бабуся Люся, без коханого – дівчина Оля. Відважного земляка втратила Бершадщина, а Україна – ще одного Героя! В пам’яті всіх, хто знав Дениса, він назавжди залишиться справжнім Героєм, Патріотом, справжнім сином України.

Поховали Дениса Гринюка 14 березня, у Бершаді Гайсинського району .

   Спочивай з миром, Воїне! Дякуємо за твою жертовність! Вічна пам’ять   про відважного молодого, назавжди вісімнадцятирічного патріота Дениса Гринюка житиме в наших серцях і спогадах.

Герої не вмирають!

Народився Гринюк Юрій Олександрович 05  квітня  1972 року  у м. Бершадь. Виховували його мама, бабуся та дідусь. Закінчив Бершадську загальноосвітню школу, згодом здобув професію токаря. Юрій був скромною, відповідальною, працьовитою людиною. Працював на різних роботах, був охоронником,  але особливе місце у його житті займала служба у Збройних Силах України. Починав рядовим, мав чимало стрибків із парашута, останні роки служив  старшим розвідником військової розвідки.

У 2014 році добровольцем пішов захищати Україну на Сході, беручи участь в АТО/ООС. Служив декілька ротацій.

    24 лютого 2022 року коли почалася війна росії проти України Юрій  зі зброєю в руках став на захист рідної землі. Юрій Гринюк перебував у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка.

 Саме 24 лютого у перший день війни ворожа куля наздогнала його та назавжди засіла в легенях. Після важкого поранення Юрій проходив лікування та реабілітацію у Вінниці. У ті дні Юрій отримав страшну і сумну звістку – загинув син Денис, через поранення батько не зміг провести свого сина в останню путь. Юрій важко переживав втрату сина, його мучили докори сумління, адже саме  він переконливо підтримав рішення Дениса йти служити до війська і не лише сина, але і його друга Артема Савченка. Почуття провини супроводжувало Юрія Гринюка до останнього дня, через смерть сина Дениса  та хрещеного сина Артема.

      Юрій Олександрович був переконаний, що вилікується, повернеться у Збройні Сили України та  помститься за своїх хлопців синів та побратимів. За кілька днів до смерті Юрій був на нульовій точці  біля Миколаєва. За  відмінне виконання бойових завдань, Юрію надали відпустку, і у день, коли мав повертатися на поле бою, підступна смерть зупинила відлік його життєвого шляху. Гринюк Юрій Олександрович раптово помер від  ускладнень важкого поранення, яке отримав у перший день війни на Херсонщині біля Антонівського мосту. Йому було лише 50 років.

12 серпня 2022 року в Бершадській територіальній громаді відбулася церемонія прощання з загиблим Героєм, який загинув у війні з російським агресором – Юрієм Гринюком.

Життя Героя обірвалося 10 серпня. Так само, як обірвалося життя його 19-річного сина, з яким прощалася громада 14 березня. Бершадська громада розділяє горе сім’ї, ми схиляємо голови у скорботі. Вічна пам’ять і слава всім тим, хто віддає своє життя за свободу, мир і незалежність України. Жителі громадипроводжали Героя в кращий світ, дякуючи за мирне небо над головою.

Пам’ять про Героя назавжди залишиться в наших серцях!
Герої не вмирають! Вічна слава і світла пам‘ять!

7 січня у Великій Киріївці відбулася церемонія прощання із загиблим Героєм – ДАНИЛКОМ Олександром Романовичем, розвідником військової частини А4007.

Олександру було 30… Він загинув при виконанні службового обов’язку 30 грудня 2022 року біля населеного пункту Веселе Покровського району Донецької області. Товариський, доброзичливий, відповідальний, непохитний – він до останнього подиху гідно виконував свій військовий обов’язок. Нещадна війна забрала чуйного сина, люблячого чоловіка та турботливого батька… Двоє маленьких діточок залишилися без тата. Бершадська міська територіальна громада розділяє біль важкої втрати разом із рідними та близькими загиблого воїна. У скорботі та молитві низько схиляємо голови, вшановуючи пам’ять вірного сина України. ГЕРОЇ не вмирають! Світла пам’ять тобі, Олександре.     

26 серпня жителі с. Флорино попрощалися із загиблим Героєм ДЕНИСЮКОМ Василем Івановичем, який до останнього подиху боронив нашу країну й усіх українців від страшного та лютого ворога. Народився Василь Денисюк 10 березня 1973 року в с. Левково Крижопільського району. Закінчив дев’ятирічку, вступив до Заболотненського ПТУ, здобув професію водія-механіка. Потім служив у лавах Збройних Сил України, проходив військову службу в країнах Прибалтики, в ракетних військах. Після одруження оселився на Бершадщині. Разом із дружиною Наталією Михайлівною народили та виховали двох чудових синів Сергія та Олександра.

Працював Василь Іванович у споживчому товаристві «Надія», на Вінницькій птахофабриці. З 2016-го до 2017 року Василь Денисюк брав участь в антитерористичній операції на Сході України, обороняв м. Щастя Луганської області, за що був нагороджений відзнаками. 25 лютого 2022 р., коли російська федерація підступно напала на Україну, Василь Денисюк без вагань став на захист нашої неньки-країни, взявши до рук зброю. Він завжди казав: «Якщо не я, то хто?» Він був добрим і надійним другом, турботливим батьком, люблячим сином і коханим чоловіком.

Серце нашого земляка-захисника зупинилося 22 серпня від важкого поранення під час ракетного обстрілу поблизу с. Андріївки Херсонської області. Першим на порятунок йому прийшов не просто побратим, а вірний друг та сусід Сергій Грищук, із яким разом проходили службу. Саме Сергій, незважаючи на свої поранення, кілька метрів тягнув Василя із бойового пекла. Але то був останній бій для старшого солдата 61-ої окремої резервної бригади Василя Денисюка. До свого п’ятдесятиріччя він не дожив майже сім місяців. Віддати шану загиблому воїну й розділити пекучий біль непоправної втрати рідних та близьких Василя Івановича зібралося чимало людей.

Траурний кортеж із тілом воїна зранку флоринчани зустрічали живим коридором із квітами, стоячи на колінах. До обійстя Денисюків прийшли усі зеленогайці (від старого до малого), міська влада, працівники старостату. Були цього дня молитва, скорбота, шана, слова вдячності за мужність та відвагу, низький уклін за віддане життя, обіцянка пам’ятати Героя Денисюка Василя вічно. А ще – три постріли, як нагадування про війну та окупантів, що руйнують українські міста, вбивають наших дітей.

Ми ніколи їм цього не пробачимо. Бершадська громада, Флоринський старостат, усі небайдужі висловлюють щирі співчуття сім’ї загиблого захисника. Низький уклін нашому воїну! Вічна слава та пам’ять Герою! Слава Україні! Героям слава

3 листопада, в селі Усті Бершадської громади попрощалися з військовим Віктором Донцем, який загинув після важких поранень. Загиблому було 51 рік.

Віктор пішов боронити нашу державу ще у 2014 році. Був командиром підрозділу та добре володів новітньою зброєю. Завжди гідно виконував свої військові обов’язки й доручення керівництва, уміло та справно поводився на полі бою, тому неодноразово був нагороджений орденами.

Як розповідають його побратими, російські снайпери полювали за життям Віктора, а керівництво рф поставило ціну за його смерть. Під час антитерористичної операції військовий отримав декілька поранень, тому повернувся на Батьківщину, де продовжував свою реабілітацію.

З початком повномасштабного вторгнення, попри проблеми із здоров’ям, Віктор сам прибув на мобілізаційний пункт. Незабаром був відправлений на південнобузький напрямок. Служив у складі медичної роти та рятував своїх побратимів.

Під час військової операції Віктор був поранений, після чого декілька місяців перебував у медичному госпіталі. Але травми виявились не сумісні із життям. Віктор помер 31 жовтня 2022 року.

Він був справжнім патріотом України, який попри все боровся за незалежність рідної землі. Ми втрачаємо найкращих! Вічна шана та слава нашому Герою!

25 березня своє життя за свободу і незалежність України віддав наш земляк, житель с. Флорино – Калінін Сергій Іванович

Мужній, вірний захисник та патріот своєї Батьківщини. Таким він назавжди залишиться у нашій пам’яті, а його ім’я навіки буде взірцем хоробрості, патріотизму та незламності.

Сергій Іванович Ковалишин народився 03 лютого 1989 року. Закінчив Баланівську ЗОШ І-ІІІ ст., навчався у Вінницькому ПТУ, опанував професію радіоелектротехніка, потім в Ольгопільському ПТУ здобув професію будівельника. Працював будівельником у місцевій будівельній бригаді. Сергій був добрим, мрійливим, порядним, роботящим та відповідальним. Виріс без батька, швидко дорослішав, адже розумів що повинен допомагати в усьому матері. Для неї був єдиною розрадою та найціннішим скарбом у житті. Не довго судилося матері радіти та гордитися сином.. З перших днів війни став на захист рідної землі, мужньо боронив свою землю. У запеклому бою виніс пораненого побратима у безпечне місце та повернувся у пекло битви, адже не міг інакше, допомоги потребували інші побратими. Хотів помститися, але не судилося, ворожа куля наздогнала і його, отримав важке поранення і під час евакуаційних заходів загинув.

Загинув за нас, наше майбутнє, наш спокій, щоб у наших домівках і надалі панували злагода і достаток.

Спи спокійно Солдате. Добра і світла пам’ять про тебе і вдячність за твій подвиг назавжди залишиться в наших серцях. Жодні слова подяки не втішать вже згорьовану матір, ми будемо все робити із подвоєною силою щоб швидше наблизити нашу Перемогу, щоб все це було недарма, бо ми ніколи не забудемо, ніколи не пробачимо. Вічна пам’ять Захиснику! Герої не вмирають! Героям слава!

Героїчна боротьба українських захисників проти російської навали триває. На превеликий жаль, на війні не обходиться без жертв. Днями знову болем пронизала серця жителів Бершадщини звістка про те, що 29 вересня під час бойових дій у передмісті Лимана на Донеччині загинув наш земляк КОВАЛЬ Олександр Дмитрович. Через два дні українські війська увійшли в Лиман і звільнили місто. Наш мужній воїн відважно, до останнього подиху боронив рідну землю, робив усе для Перемоги й віддав життя за Україну.

 Олександр Коваль родом із Крушинівки. Він народився 13 квітня 1975 року. Після закінчення місцевої школи навчався у Верхівському сільськогосподарському технікумі, а згодом у Національному аграрному університеті. Працював за фахом, потім багато років – у Португалії. Останнім часом мешкав із сім’єю у Броварах. Разом із дружиною Оленою виховував двох дітей. Олександр Дмитрович був єдиним сином у батьків. Порядний, відповідальний, сумлінний, доброзичливий, він любив людей і життя, завжди був патріотом своєї Батьківщини. З початком повномасштабного вторгнення мужньо захищав рубежі нашої країни й поліг у бою заради світлого майбутнього своїх дітей та усіх українців. П’ятого жовтня жителі громади провели в останню путь захисника України Олександра Коваля. Поховали його на кладовищі у рідній Крушинівці. Це непоправна втрата для усіх нас. Щирі співчуття родині та близьким загиблого Героя. Поділяємо ваше горе, сумуємо разом із вами. Світлий спомин про хороброго земляка залишиться назавжди у серцях усіх, хто його знав. Низько схиляємо голови у скорботі перед вічною та світлою пам’яттю захисника України. Герої не вмирають!

Невимовним болем прийшла чергова страшна звістка: громада знову втратила свого земляка – Колісецького Івана Олександровича. Іван загинув 22 січня поблизу населеного пункту Водяне, Ясинуватського району, Донецької області, під час виконання завдань пов’язаних із захистом Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України.

Він назавжди залишиться 21-річним. Важко сприймати смерть наших захисників… Герої не вмирають! Вони назавжди житимуть в наших серцях!

26 січня у П’ятківці відбулась церемонія прощання із загиблим Героєм – КОЛІСЕЦЬКИМ Іваном Олександровичем – відважним воїном, вірним другом, хорошим, добрим і порядним хлопцем. Народився Ваня 3 жовтня 2001 року. Життєва доля з перших днів випробовувала його. Так сталося, що хлопчику довелося зростати у прийомній сім’ї, яка не просто любила, опікувалася, а й дала йому гідну путівку у доросле життя. Батьки Олександр та Людмила ніколи не вважали Іванка чужим, він був для них рідним і крапка. Увагою та родинним теплом хлопчика також обдаровували бабуся Галина та дідусь Іван. Онук був їхнім сенсом життя. Прикро констатувати, але уся сім’я Івана нині покійна. За останні два роки безжальні хвороби забрали рідних йому людей. Залишилися лише дядько та мамина мати, яка живе у Немирові. Навчався наш Герой-захисник у П’ятківській школі. Був відповідальним, уважним, товариським. Згодом вступив до Ладижинського коледжу Вінницького національного аграрного університету. Недовчившись, пішов до лав Збройних Сил України добровольцем: підписав контракт на службу у 59-ій окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка. Стати військовим вирішив разом із друзями дитинства Денисом Гринюком і Артемом Савченком, які теж героїчно загинули в перші дні повномасштабного вторгнення підступного ворога на українську землю. Після військової підготовки, яку хлопці проходили у Львові, їх роз’єднали, і кожен проходив службу у різних місцях. Але ворожі кулі їх навіки зібрали разом. Смерть мужнього та сміливого воїна, захисника України, сколихнула всю Бершадську громаду. Івану цьогоріч восени мало виповнитися 22 роки. Проте невблаганна доля забрала його, передчасно обірвавши нитку життя цієї світлої та доброї людини.

Іван загинув 22 січня поблизу населеного пункту Водяне Ясинуватського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Ще одна душа воїна відлетіла у безмежну височінь до друзів-побратимів, до Небесного війська. Кожен загиблий воїн – це болючий шрам для всіх нас. Вічна Слава Героям, відважним захисникам, які тепер із небес будуть охороняти наш мир і спокій! Вічна Слава Івану! Він назавжди залишиться в нашій пам’яті!

Велике горе прийшло в наше село: під час виконання бойового завдання 31 грудня 2022 року в запеклому бою за нашу Батьківщину з клятим ворогом загинув уродженець П’ятківки – КОЛІСНИК Сергій Анатолійович.

Наш Захисник, виявивши стійкість і мужність, віддав життя в районі населеного пункту Опитне Донецької області. Поховали військового 10 січня у рідному селі з усіма почестями. Провести Сергія в останню путь прийшло чимало вдячних людей, односельців, друзів, рідних. Сергій назавжди залишиться 26-річним Героєм, який до останнього подиху вірив у нашу Перемогу. Хлопець із честю виконував свій обов’язок, але  війна в Україні безжалісно перервала нитку його долі. Вічна та світла йому пам’ять! Герої не вмирають!

Бершадська міська територіальна громада, П’ятківський старостат розділяють горе втрати з рідними загиблого та висловлюють щирі співчуття.

І знову пекуча звістка з війни: у бою за Україну, свободу та вільне життя українців, захищаючи рідну землю, загинув воїн, уродженець с. Поташні, тридцятирічний КОРОВКІН Олександр Юрійович. Він поліг під час виконання бойового завдання 14 грудня в районі міста Вугледар Волноваського району Донецької області. Службу проходив у складі 72-ої окремої механізованої бригади імені «Чорних Запорожців». Розумний, добрий, розважливий, люблячий син і тато, коханий чоловік, найкращий брат, вірний та надійний друг.

Народився Олександр Юрійович 15.06.1992 року на Донеччині. Дитинство та юність провів на Бершадщині. Закінчив Поташнянську школу, вступив до Київського вищого професійного училища деревообробки. Потім – служба в армії. Одружився та з коханою Іриною оселився у Фастові. Подружжя виховувало двох дітей. Коли ворог нахабно та підступно напав на нашу країну, Олександр, як відважний українець, пішов її боронити. Але… Найкращі з кращих падають від куль, Грудьми своїми землю прикривають. Сумним набатом в селах і містах звучать слова: «Герої не вмирають!» Олександра Юрійовича поховали у Фастові, де до останнього часу він проживав.

Вічна пам’ять Герою України! Щирі співчуття сім’ї та рідним. Жителі Поташні, уся Бершадська громада схиляють голови та розділяють разом із близькими й рідними біль непоправної втрати.

8 грудня односельчани, жителі Бершадської громади, рідні та близькі попрощалися з мужнім Героєм, командиром 1-го мотопіхотного взводу 2-ої мотопіхотної роти, капітаном КРИВОРУКОЮ Сергієм Григоровичем із Війтівки.

Сергій Григорович народився 16 квітня 1968 року у працьовитій сільській родині. Закінчив Чапаєвську (Війтівську) середню школу із золотою медаллю. Навчався в авіаційному інституті, а в 2010-му закінчив Національну академію державного управління. Сергій Криворука був обраний та працював Війтівським сільським головою з 2006-го до 2010 року. Чимало справ було зроблено для соціального розвитку села. Велику увагу приділяв він розвиткові культури, освіти, спорту та медицини на селі. На високому рівні підтримувалася робота дитячих садочків, упорядковано сільський стадіон, започатковане вуличне освітлення, зроблено ремонт у сільській амбулаторії. Дбав про роботу сільського будинку культури, бібліотеки, співпрацював із школою. Він добросовісно виконував свої обов’язки, мав хороші організаторські здібності. Сергій Григорович жив для людей, любив Україну, її мову та культуру, любив своє рідне село. Односельчанам назавжди запам’ятаються його чесність, скромність і доброзичливість. Сергій брав участь в антитерористичній операції на Сході країни. У 2015-му проходив службу у 82-ій штурмовій десантній бригаді, навчав військових прицільної стрільби. За його плечима більше 1000 стрибків із парашутом, виховав не одну сотню снайперів та парашутистів. 24 лютого, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Сергій був відповідальним за спостережними постами та блокпостами, які визначали оборону нашої Бершадської громади. Побував на бойових позиціях у Миколаєві, Херсоні та Донецькій області. Але, на жаль, жорстока війна забирає найкращих. Йдуть із життя справжні патріоти, мужні та відважні захисники, таким був і Сергій. Виконуючи бойове завдання, капітан Криворука Сергій загинув під час артилерійського обстрілу 30 листопада нинішнього року на Донеччині. За незалежність нашої України віддав найцінніше – своє життя. Йому було лише 54 роки. Сергій Григорович був талановитий, відповідальний, у своїх діях виявляв неабияку мужність і сміливість. Це – людина честі. У вільний від роботи час він займався бджільництвом, очолював районну спілку бджолярів. Був гарним господарем, люблячим чоловіком і батьком, турботливим сином, справжнім другом і порадником для людей. Старший син Сергія Гавриїл продовжує справу свого батька, навчається у Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна на другому курсі та мріє стати надійним захисником Батьківщини. Разом із дружиною та батьками вдома залишилася донечка Марійка, яка вже ніколи не обійме свого любого татуся. 7 грудня тіло загиблого воїна Криворуки Сергія привезли в рідну Війтівку. Односельчани зустрічали загиблого живим коридором із квітами та свічками, стоячи на колінах, віддавши йому свою шану й повагу. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль і гіркоту від втрати рідної та близької людини. Всією громадою висловлюємо щирі співчуття сім’ї загиблого воїна, низько схиляємо голови у скорботі. Герої не вмирають, вони назавжди залишаються у наших серцях! Вічна пам’ять і слава нашому Захиснику!

Загинув наш земляк, уродженець с. Сумівка – Кушнір Сергій Леонідович, 24 липня 1992 року народження.

5 січня 2023 року при виконанні бойового завдання у місті Соледар, Бахмутського району, Донецької області, в результаті артилерійського обстрілу, Сергій отримав травми несумісні з життям.

Поклик душі призвав його до боротьби за правду, свободу, незалежність своєї Батьківщини і через свій особистий подвиг він подарував нам віру й надію в нашу Перемогу. Ціною жертовності Сергій показав, що наш український дух є незламним, а народ – нескореним!

5 січня 2023 року при виконанні бойового завдання у місті Соледар Бахмутського району, Донецької області в результаті артилерійського обстрілу загинув наш земляк, уродженець с. Сумівки –    КУШНІР Сергій Леонідович, 1992 року народження.

Сергій отримав травми, несумісні з життям. Поклик душі призвав його до боротьби за правду, свободу, незалежність своєї Батьківщини, і через свій особистий подвиг він подарував нам віру й надію в нашу Перемогу. Ціною жертовності Сергій показав, що український дух є незламним, а народ – нескорений! Усі, хто знали Сергія, відгукуються про нього лише гарними словами. Кажуть: він був по-особливому добрим, порядним, уважним сином, люблячим чоловіком та турботливим батьком. Траурний кортеж із тілом нашого Героя-захисника зустрічали живим коридором із квітами, свічками, хвилюванням та вдячністю. Поховали Сергія Леонідовича 12 січня в Сумівці. Відтак він уже з небес бачить шану земляків та навічно спочиватиме у рідній землі. Вічна та світла пам’ять тобі, Сергію! Герої не вмирають!

Загинув житель с. Велика Киріївка – Макаров Сергій Михайлович, 1974 р. н.

 Після важкого поранення протягом кількох місяців, Сергій боровся за життя, він хотів жити, але 21 березня серце його зупинилось.

Народився 6 листопада 1998 року у с. Велика Киріївка Бершадського (нині Гайсинського)  району. Навчався у Великокиріївській загальноосвітній школі. З дитинства був цілеспрямованим та сильним волею юнаком. Стас був гарним другом, веселим хлопчаком, любив ганяти у футбол, їздити на велосипеді та ковзанах.

Після школи вступив  у 2012 році до кадетського корпусу Львівського військового ліцею імені Героїв Крут, бо прагнув стати військовим, щоб захищати рідну землю, родину, друзів, Україну. У 2015 році став курсантом Одеської академії сухопутних військ, де здобув професію десантника.

   Стас дуже любив життя, людей, друзів, рідну землю.  Він був людиною відкритого і доброго серця та щирої душі. Патріот, який так мріяв про мирне небо над Україною та щасливе дитинство кожного маленького  українця.  Військова справа для нього була  покликанням.

  Станіслав Мартич – офіцер Десантно-штурмових  військ Збройних Сил України, служив у  95 десантно-штурмовій бригаді, місце постійної дислокації  м. Житомир. З 2019 року  служив у Збройних Силах України у м. Севєродонецьк Луганської області. За  відмінну службу у травні  2020 року Станіслава Мартича нагороджено медаллю «Захисник Вітчизни». Був спортсменом, займався снайпінгом, грав у фут зал Перша ліга  АТО України., команда КУПОЛ

З перших днів війни Станіслав став на захист України, як вірний захисник України, старший лейтенант  Мартич боронив відважно, сміливо, професійно рідну землю. У важких, але успішних боях в селі Кам’янка  Стас Мартич   разом з побратимами 2 десантно-штурмової роти 1 десантно-штормового батальйону розбили величезну кількість  рашистів9 біля двох батальйонних груп)  та звільнили його. У боях у селі Довгеньке, що біля м. Ізюм Харківської області 11  травня 2022 року шалений обстріл ствольної артилерії    зупинив життєвий політ нашого героя. У боротьбі за рідну Україну, за її свободу та незалежність,  Стас  віддав життя захищаючи Батьківщину і кожного з нас.   Не вистачає слів, щоб передати смуток та біль втрати.  Для родини, друзів, побратимів, односельців він назавжди  залишився щирим, справжнім, добрим, надійним і вірним, та житиме у спогадах, у мріях.

       У вічній скорботі залишились мати  Любов Олексіївна, батько Федір Петрович рідні і друзі загиблого Станіслава. 

     Указом Президента України № 468/2022 за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшого лейтенанта МАРТИЧА Станіслава Федоровича (посмертно) нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

    Поховання відбулося  15 травня 2022 року у с. Велика Киріївка.

    Герої не вмирають! Вони завжди живуть у наших серцях та захищають нас з небес!

Менюк Ярослав Олександрович народився 10 вересня 1994 року у м. Бершадь.

     Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3. Учителі згадують Ярослава,  як вихованого,  доброзичливого учня, який гарно навчався та мав багато друзів. Він завжди з повагою ставився до старших, любив життя та мріяв літати на гелікоптері, займався сортом, особливо любив баскетбол.

      Після повномасштабного вторгнення росії на територію України Ярослав Менюк став на захист рідної Української держави. Ярослав добровільно пішов на війну зі словами: “А хто, як не я?”
Він був порядною, доброю, відважною, чесною, справедливою, світлою людиною…  Відчайдушно протистояв ворогові, чітко виконував поставлені бойові завдання, сміливо рвався у бій, був вірний військовій присязі та щиро вірив у перемогу України.

 
    Менюк Ярослав Олександрович загинув 22 червня 2022 року в боях з агресором в ході відбиття російського вторгнення в Україну, на Донеччині, у місті  Авдіївка. Йому завжди буде 27…

     Ярослав поклав своє життя за нашу незалежність і мир в Україні. Перестало битися серце того, хто жив заради України.

   У вічній скорботі залишились батько Менюк Олександр Іванович, мати  Менюк Людмила Борисівна, родина, друзі, побратими.

26 червня 2022  року Бершадська громада попрощалася зі своїм земляком, вірним сином України Ярославом Менюком. Похований у м. Бершадь.

У скорботі за молодим воїном та щирим патріотом бершадська  земля.  Вічна пам’ять Герою! Вічна пам’ять нашому захиснику! Герої не вмирають!

  Москаленко Валентин Валентинович   народився 18 березня 2002 року у селі Баланівка Вінницької області Бершадського району (нині Гайсинського р-н). Зростав із братом та сестрою.

  Навчався у Баланівській загальноосвітній школі І-ІІІст. до  2014 року. Потім сімя переїхала до м. Одеса,  де  навчався у міській школі.

  З вересня 2017 року до червня 2020 року навчався у Вінницькому  міжрегіональному вищому  професійному училищі. Здобув професію оператора комп’ютерного набору, електромеханіка з ремонту та обслуговування електронно-обчислювальних машин.

  З жовтня  2020 року проходив строкову службу у військовій частині смт Десна Чернігівської області.

25  листопада 2020 року зарахований в одну з військових частин м. Києва, де продовжував строкову службу. Москаленко Валентин Валентинович – учасник російсько-української війни. Він прагнув справедливості та миру на рідній українській землі,  хотів  якнайшвидше здобути перемогу,  але його життєвий політ перервала ворожа зброя.

   Валентин Москаленко загинув 26  лютого 2022 року, захищаючи столицю України Київ,  від кульового вогнепального поранення, безпосередньо на території військової частини А1937.

  У скорботі залишились мати Москаленко Надія Іванівна та батько Москаленко Валентин Володимирович, друзі, рідні, побратими, уся громада. Розділяємо з родиною біль утрати. Не пробачимо ворогу жодної втраченої душі. Вічна пам’ять та вічна слава нашому земляку, українському воїну, захиснику. Герої не вмирають!

    Похований Москаленко Валентин Валентинович 03 березня  2022 року  у с. Сумівка.

Біографія

Олексюк Павло Олегович

23.01.2000 – 24.03.2022 (м. Херсон)

До останнього подиху боронив свою рідну землю, стояв за суверенітет держави, за рідних і близьких, за усіх українців, а тепер Янголом-охоронцем оберігатиме нас із Небес!

31 березня Бершадська громада провела в останню путь та віддала шану хороброму воїну. І хоча Павло не був бершадцем (родом він із Херсонщини), але для усіх нас став рідним.

Чин відспівування молодого захисника відбувся в храмі Покрови Пре­святої Богородиці м. Бершаді. Належну шану загиблому воїну прийшли віддати військовослужбовці, рідні та близькі, а також небайдужі бершадці. До церемонії прощання долучилися і представники влади.

Поховали двадцятидворічного Павла Олексюка на міському центральному кладовищі. Хлопець був хоробрим юнаком, прекрасним сином, вірним та щирим другом, справжнім патріотом і захисником своєї Батьківщини, який віддав найцінніше за наше майбутнє – власне життя!

Ми пам’ятатимемо його завжди! Герої не вмирають!

Згодом на сторінці Фейсбуку Юлія Шаповал надрукувала: «Висловлюю велику подяку Бершадській громаді від імені сім’ї, рідних та близьких нашого ГЕРОЯ з Херсонщини, якого поховали у вашому місті. Спасибі за допомогу, за підтримку, пошану та молитву! Ви –  неймовірні! Хай Господь оберігає вас та ваших рідних. Хай кожен наш Герой-захисник повернеться живим і неушкодженим!».

Осадчук Андрій Миколайович

(18.10.2000-10.02.2023)

с. Маньківка

Знову змушені переживати біль втрати нашого земляка родом з с. Маньківки – Осадчука Андрія Миколайовича. Виявивши стійкість і мужність, у бою за нашу Україну, Андрій загинув 10 лютого 2023 року, біля населеного пункту Водяне, Донецької області.

Андрій народився 18 листопада 2000 року. Навчався у школі, згодом – у Державному навчальному закладі «Центр професійно-технічної освіти №1 м. Вінниці», де опанував професію «Штукатур, лицювальник-плиточник, маляр». Лише гарні спогади залишив про себе Андрій у серцях тих, хто його навчав і з ким він учився. Його пам’ятають як старанного, доброзичливого учня. Андрійко ріс хорошим хлопцем, щирим, допитливим, захоплювався різьбленням по дереву. Мав «золоті» руки та талант від Бога: дерево в його руках оживало, грало візерунками. Його роботи здобули багато перемог у районних та обласних конкурсах. Змалку мав заповітну мрію – стати зварювальником, як дідусь Микола. А дідусь був для нього головним прикладом у житті. Роки йшли… Мрія тільки міцніла. Згодом Андрій навчився і зварювати, і столярувати, став люблячим братиком, сином, онуком, для неньки -України – справжнім патріотом. Коли у наш дім прийшла війна, хлопець спішив копати окопи за селом, пакувати і відправляти посилки військовим, до останнього стояв на посту територіальної оборони, не задумуючись, пішов на фронт у найгарячішу точку. Це був не просто пат ріотизм, це стиль його життя. «Хто, як не я», – казав Андрій рідним… З малого хлопчини виросла Велика Людина!

Андрій так багато міг зробити: побудувати будинки, створити нові моделі. Мріяв про власну сім’ю. Ця варварська війна перекреслила усі плани, спопелила його душу, зупинила його серце! Заради нашого миру і спокою Андрій віддав найдорожче – своє життя! Клята війна забрала його, вирвала молоду людину, юнака, який ще зовсім не жив. У школу він повернеться журавликом, до рідних сонячним промінчиком, а у серцях односельців, мешканців громади залишиться мужнім воїномзахисником, солдатом-героєм! Низько схиляємо голови перед сміливістю та мужністю молодого захисника. Тепер йому назавжди буде 22…

16 лютого, в день жалоби, Бершадська громада провела в останню путь юного Героя. На знак скорботи за загиблим були приспущені Державні прапори на будинках і спорудах органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій. Осадчук Андрій Миколайович був сміливим, самовідданим воїном, який чесно виконував свій обов’язок та любив Україну понад усе! Нехай добрий, світлий спомин про захисника назавжди залишиться у пам’яті рідних та усіх, хто знав його, любив та шанував. Жителі Бершадської міської територіальної громади поділяють горе родини і схиляють голови у глибокій скорботі. Герої не вмирають! Вічна пам’ять та слава відважному захиснику України.

Народився  09  лютого 1998 року у с. Бирлівка Бершадського (нині Гайсинського ) району. 

    Навчався у Бирлівській загальноосвітній школі І-ІІступенів.  У школі Сергій  був активним , щедрим , відповідальним, вірним товаришем, відкритим, правдолюбом,  оптимістичним та сміливим. Відмінником не був, та став  не формальним лідером,  часто брав на себе відповідальність за чужу провину ( зі слів першої вчительки Шарко О.П.) .

   Сергій займався  греко-римською боротьбою, отримав статус  «Кандидат у майстри спорту України» –  це і спонукало його вступити у 2013 році до ліцею.

Під час навчання у ліцеї  Сергій приймав активну участь у змаганнях, неодноразово займав  призові місця. Закінчивши Львівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут , Сергій продовжив професійну підготовку у  Національній  академії Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Ще навчаючись  отримав медаль «Захисник України» та медаль  «Учасник військового параду у 2018 році.

  Після закінчення академії (2020) направлений  на службу у військову частину  м. Чернігова у першу окрему Сіверську бригаду в механізований батальйон. Був командиром третього взводу. За зразкову службу лейтенанта, командира взводу 1 ОТБр Сергій Пантелюка командування відзначало  подяками  та грамотами. Під час служби в Чернігові направлений в зону АТО. Через 6 місяців повернувся в м. Чернігів. Нагороджений медаллю «Учасник бойових дій в зоні АТО».

    Він дуже поспішав жити і я лише зараз розумію чому все так,– розповіла  мати Світлана Пантелюк.

     Навчаючисьв академії,  Сергій Пантелюк познайомився з командиром Сергієм Телушковим. Вони разом того дня давали відсіч російському ворогу під Рівнопіллям.  Сергій Телушков загинув на місці. Командир взводу лейтенант Сергій Пантелюк  разом зі своїми бійцями зустрів колону танків поблизу Рівнопілля (Чернігівщина), зумів знищити бронетехніку ворога та зупинив наступ.  Отримав важке поранення ніг  під час відбиття нападу колони противника,  що йшла зі сторони Білорусі, біля с. Рівнопілля на Чернігівщині  та за декілька годин помер у лікарні. Цього ж дня дружина народила йому дочку, яку він так і не встиг побачити. Але вона точно буде пишатися батьком, справжнім героєм та відважним захисником  України. Дівчинку назвали Міланкою. Вона  народилася  в один той самий час, коли не стало батька. «Міланка  маленька копія свого батька”, – розповідає  мати Світлана Пантелюк. Він був таким добрим і веселим, всі його так любили, і будуть любити завжди.»

   Указом Президента України № 360/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій  ПАНТЕЛЮКА Сергія Васильовича (посмертно) — лейтенанта нагороджено  орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

   Тіло Сергія доправили в рідне село через 28 днів після смерті . Поховали Пантелюка Сергія Васильовича  24 березня 2022 року у с. Бирлівка.

   У вічній скорботі залишились  батьки: Пантелюк Василь та Пантелюк Світлана, дружина Пантелюк Настасія та донечка Пантелюк Мілана.

   У ці важкі, сповнені тугою та жалем дні, мешканці Бершадської територіальної громади розділяють біль утрати, сумують,   віддають шану героїчному подвигу земляка!

   Вічна та світла пам’ять . Герої не вмирають!

Савченко Артем Олегович народився 06 квітня  2003 року,  в місті Бершадь Гайсинського району Вінницької області.  Проживав у рідному місті разом із бабусею Галиною Павлівною та дідусем Сергієм Семеновичем (нині покійним).  Закінчив дев’ять класів Бершадської загальноосвітньої школи №1, потім вступив до Бершадського професійного ліцею, згодом до Ладижинського коледжу Вінницького національного аграрного університету.   Через  два роки вирішив  служити в  Збройних Силах України  та підписав контракт на службу у 59-ій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка.

       З осені 2021-го року  проходив бойову підготовку у Львові. Стати військовим вирішив разом із друзями Денисом Гринюком та Іваном Колісецьким.  Солдат Савченко Артем Олегович призваний на військову службу за контрактом 23  вересня 2021  року Гайсинським РТЦК та СП та призначений на посаду гранатометника 2-го механізованого взводу механізованої роти військової частини А2960 (10-ий ОМПБ).

       24 лютого 2022  року,  у перший день війни, Артема у складі екіпажу БТРу з Херсону, де він проходив службу після розподілення, направили в бік Антонівського мосту чинити опір російським агресорам, які наступали з пів острова Крим. У запеклому бою хлопець отримав важке поранення. Побратими його не покинули, тривалий час возили його непритомного з собою. Артема доставили до лікарні, але запізно. До свого дев’ятнадцятиріччя Савченко Артем не дожив лише місяць.

     Артем загинув в першу добу  протистояння російським агресорам, яка  позначена багатьма прикладами неймовірної хоробрості військовослужбовців Збройних сил України. Він поклав своє молоде життя, свої мрії, сподівання, почуття за рідну землю, за нашу волю, за мир, за європейське майбутнє України і щастя кожного з нас.

   Друзі та рідні запам’ятали Артема  щирим, наполегливим, доброзичливим юнаком, який любив свою землю, своїх рідних, друзів, любив Україну.

      За рішучість та самопожертву Указом Президента України від 4.03.2022 р. №105/2022 – солдата, нашого земляка Савченка Артема Олеговича нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!

           Народився Олег Савчук 26 жовтня 1981 року і виріс у с. Флорине.

        Тут пройшло його безтурботне дитинство, навчання в школі.

        1998-го року Олег вступив до Одеського інституту сухопутних військ, де навчався до 2002 р. Там отримав звання лейтенанта. Згодом Олег проходив службу в Яворівській військовій частині та отримав звання старшого лейтенанта. У 2003 році одружився, через три роки у подружжя народився син Микола. З 2012 року Олег Олексійович проживав у с. Флорине, доглядав своїх, уже покійних, дідуся та бабусю.

         Минулого 2022-го був мобілізований та зарахований до 56-ої окремої мотопіхотної бригади. Наказом командувача військ оперативного командування «Південь» від 2 лютого 2023 року Олег Савчук призначений командиром мотопіхотного взводу.

          Олег був щирою, відкритою, цілеспрямованою людиною та понад усе любив життя. Був хорошим товаришем і бойовим побратимом, завжди готовим прийти на допомогу іншим. А ще – люблячим сином, батьком, уважним дядечком, вірним братом.

          Він був до останнього вірний військовій присязі та загинув 13 березня 2023 року в населеному пункті Дубово-Василівка Донецької області в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання.

          Поховали Савчука Олега у  рідному селі.

16 березня 2023 року, під час виконання бойових завдань в районі населеного пункту Новоданилівка Пологівського району Запорізької області, захищаючи Україну у  безжальній та жорстокій війні за рідну землю, загинув наш земляк, вірний син, захисник своєї батьківщини, житель с. Устя, військовослужбовець – Самборський Петро Михайлович.

З 2015 року Петро Миколайович брав участь в антитерористичній операції на сході України. Під час повномасштабного вторгнення на Батьківщину і до останнього свого подиху боронив рідну країну, не шкодуючи себе виконував поставлені завдання.

У скорботі схиляємо голови, поділяючи біль непоправної втрати разом із рідними.

Слава нашому Герою!

Герої не вмирають!

Народився 30 березня 1995 року у с. Війтівка Бершадського(нині Гайсинського) району. Навчався у Війтівській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. Відмінник у навчанні, юнак з дивовижним нестандартним математичним мисленням та великим майбутнім. Яскравий, неординарний хлопець, який найціннішим у житті вважав три речі: відповідальність, вірність, чесність.

Навчався у Бершадському медичному коледжі та отримав професію фельдшера. У 2014 році став студентом Вінницького медичного університету ім.. М.І.Пирогова. Мріяв рятувати людей.

У 2020 році підписав контракт із ЗСУ та пішов добровольцем. З 16 травня 2020 року Олексій був бойовим медиком 3 взводу 1 роти 9 окремого мотопіхотного батальйону «Вінницькі скіфи» 59 окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Прагнув бачити Україну могутньою багатою без фальші й корупції. Щиро радів добрим змінам у рідній громаді, коли приїхав на День села.

У ЗСУ головним його завданням було – рятувати бійців. Але коли треба було працювати зі зброєю, медик і це міг робити відмінно. В перші дні масштабного російського вторгнення потрапив разом із підрозділом в оточення, звідки їм вдалося вийти в Запорізьку область.

З початку повномасштабного вторгнення росії мужньо та сумлінно виконував бойові завдання та службові обов’язки. Коли в перші дні російського вторгнення були в оточенні під Херсоном, Олексій проводив хірургічне втручання своїм побратимам і витягував осколки із їхніх рук і ніг. Надавав невідкладну медичну допомогу, знеболював, обробляв рани аби хлопці могли хоча б елементарно пересуватися та вийти з оточення.

Його командир із сумом згадував, що снаряди ще летять, а Олексій  вже біжить допомогти побратимам.В перший день війни, коли ми були на Новотроїцькому перехресті, він на одному фланзі сам стримував наступ піхоти», – згадує командир взводу.

Олексій без страху вступив у бій в населеному пункті Новотроїцьке, з обмеженою кількістю боєприпасів. Він сам лежав на лівому фланзі у відкритому полі та вогнем стримував ворожу піхоту певний час, аби його хлопці могли відійти на вигідніші позиції. Коли було закріплення на певних територіях завжди піклувався про особовий склад підтримував бойовий дух побратимів. Особисто спілкувався із волонтерами аби забезпечити військовослужбовців всієї роти всіма необхідними медикаментами та аптечками, адже під час виходу із Херсонської області майно хлопців згоріло.

На перехресті коли тримали оборону в Запорізькій області, понад 25 разів були під обстрілами, Олексій під час бою  надавав медичну допомогу, ризикуючи щоразу своїм життям  і рятуючи побратимів. В Запорізькому напрямку Олексій неофіційно виконував обов’язки  головного медика. Навчав мобілізованих надавати самим собі правильну домедичну допомогу.

18 квітня 2022 року йому присвоєно «молодшого сержанта». За спогадами сестри Ангеліни, Олексій хотів отримати це звання та отримав, але, на жаль, дізнався про це  тільки з небес. Він ніколи не жалівся. Не казав, що важко, або ще щось. Казав, що йому, як і хлопцям. Олексій Семенець  врятував десятки життів своїх побратимів.

Загинув Олексій Семенець 21 квітня 2022 року в Донецькій області. Після артилерійського обстрілу він кинувся надавати допомогу бійцям із сусіднього підрозділу, які запросили допомогу. В цей час туди зайшла російська диверсійна група. Олексій загинув, надаючи медичну допомогу пораненому воїну.

25 квітня 2022 року громада села Війтівки, жителі Бершадської громади, рідні, близькі, друзі, бойові побратими у скорботі попрощалися із захисником України, бойовим медиком третього взводу першої роти п’ятдесят дев’ятої мотопіхотної бригади  Олексієм Миколайовичем Семенцем.

Його коротке життя стало прикладом мужності, героїзму, патріотизму, любові до рідної землі, до України.

З вічним сумом залишилась сестра Римська Ангеліна Миколаївна, рідні, близькі, друзі, побратими, односельці Олексія. Він був  світлою, щирою, людиною з великим серцем і доброю душею. Схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна і світла пам’ять полеглому нашому герою та захиснику України.

Поховали Олексія 25 квітня 2022 року в рідному селі Війтівка Вінницької області.

12 листопада 2022 року жителі Бершадської громади провели в останню путь свого земляка, Героя — Андрія Сінолупа. Бершадчанин загинув 4 листопада 2022 року в Луганській області від поранень не сумісними з життям.

Загинув, бувши вірним військовій присязі, з честю і до кінця виконавши свій службовий обов’язок, віддавши за мир в Україні найцінніше – власне життя.

Андрій перебував у місцях, де велися запеклі бої, стояв на захисті своєї країни та вірив у Перемогу. У віці 32 років він віддав життя за Україну, за її незалежність та територіальну цілісність, за спокій сердець та за майбутнє кожного українця.

Провести в останню путь Героя прийшли рідні, друзі, побратими та просто небайдужі жителі, щоб висловити безмежну вдячність за неоціненний внесок у майбутнє рідної країни та її жителів.

Висловлюємо щирі співчуття родині захисника. Герої не вмирають, а поповнюють лави небесного воїнства, навіки залишаючись в нашій пам’яті.

Стахов   Павло Володимирович народився  28  вересня  1995 року  у с. Устя Бершадського(нині Гайсинського)району.

Навчався в Устянській загальноосвітній школі.

 Служив  інспектором прикордонної служби вищої категорії, начальник відділення. Молодший сержант Павло Володимирович  Стахов,  був  глибоко патріотичною людиною та відважним захисником  кордонів України..

02 серпня 2022 року на південній околиці м.Авдіївка на ВОП «Фестиваль» відбувся бій з російським агресором, під час якого ціною власного життя інспектор прикордонної служби вищої категорії, начальник відділення, молодший сержант Павло Стахов разом з побратимами зупинили прорив ворога, який переступав лінію окопу та намагався увірватися до бліндажу, щоб захопити позиції. Своїми діями вони нанесли втрати агресоруу кількості 9 осіб. Ворог відступив, але безжальні ворожі кулі  зупинили життєвий політ молодого захисника України, чудового сина України Павла Стахова.

Не стало героя! У батьків – сина. Важко знайти слова розради і підтримки батькам, які втратили сина, щиро дякуємо їм за виховання вірного  та відважного захисника України. Пишаємося нашими земляками. Схиляємо голови у вічній скорботі, ми вшановуємо усіх , ми пам’ятаємо кожного. Герої не вмирають.

07  серпня  2022 року Бершадська громада  попрощалась із нашим мужнім Героєм, сильним захисником, відважним воїном, уродженцем села Усті — Павлом Стаховим. Наш захисник, виконуючи обов’язки військової служби та виявивши стійкість і мужність за нашу загинув за світле майбутнє України і кожного з нас.

Герої не вмирають!

Війна принесла пекучий біль і гіркий смуток у наше село Яланець. 12 грудня все село, однокурсники, друзі вийшли провести та попрощатися з мужнім Героєм, командиром стрілецького відділення Тандитним Іваном Олексійовичем, який помер 8 грудня від ушкоджень, отриманих внаслідок військових дій.

Іван Олексійович народився 17 січня 1990 року. Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Ваня був у перших рядах, хто став на захист Батьківщини. Люблячий чоловік та батько, турботливий син та брат, справжній друг для оточуючих, де б він не був.

Але на жаль, жорстока війна забирає найкращих . Йдуть з життя справжні патріоти, мужні та відважні захисники. Світлий, чесний, порядний, добрий і щирий … Таким був наш Ваня. Йому назавжди залишиться 32…

Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати рідної та близької людини. Невиліковна біль, незаживаюча рана. Низько схиляємо голови у скорботі.

Ваня, ти назавжди залишишся в наших серцях. Спочивай з Богом. Нехай земля тобі буде пухом.

Вічна пам’ять і слава нашому Захисникові.

Матусю, не плач!… Я вже їду додому… Сьогодні моя закінчилась війна… Від снайперів куль і від вибухів грому я їду туди, де твоя сивина… Днями війна принесла пекучий біль і гіркий смуток у Яланець. 12 грудня усе село, однокурсники, друзі вийшли провести в останню путь та попрощатися з мужнім Героєм, командиром стрілецького відділення ТАНДИТНИМ Іваном Олексійовичем, який помер 8 грудня. Напередодні хлопець потрапив під важкий обстріл із боку ворога, був поранений. Отримані ушкодження виявилися несумісними з життям. Зірка нашого земляка-захисника навічно згасла у лікарні в Дніпрі. Іван Олексійович народився 17 січня 1990 року в гарній родині Олексія та Надії Тандитних. Закінчивши в 2008-му Яланецьку загальноосвітню школу, молодий і здібний юнак вступив до Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини. Згодом познайомився зі своєю майбутньою дружиною Іриною. У 2019 році вони одружилися, а в 2020-му у молодого подружжя народилась донечка Богдана. Із 2015 року Іван служив у Національній гвардії України. Воював на Херсонському і Донецькому напрямках. Служив у 59-ій окремій мотопіхотній бригаді, був командиром стрілецького відділення. Коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, Ваня був серед перших, хто стали на захист Батьківщини. Люблячий чоловік і батько, турботливий син, брат та онук, справжній друг – таким його назавжди запам’ятають рідні й близькі. А ще як відважного воїна, відданого патріота, справжнього українця… Але, на превеликий жаль, жорстока війна забирає найкращих. Світлий, чесний, порядний, добрий і щирий… Таким був наш Ваня. Він назавжди залишиться 32-річним. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль і гіркоту від втрати рідної та близької людини. Невиліковний біль, незагойна рана. Низько схиляємо голови у скорботі. Ваня! Ти завжди житимеш у наших серцях і пам’яті. Спочивай із Богом. Нехай земля тобі буде пухом. Вічна пам’ять і слава нашому Захиснику! Бершадська міська громада, Яланецький і Флоринський старостати висловлюють щирі співчуття сім’ї та родині загиблого.

03 листопада   2022року знову надійшла трагічна звістка  у нашу громаду, якої ми так боялися –  підтвердилася  смерть нашого земляка, мужнього воїна, люблячого батька, сина, брата, чоловіка, товариша і просто добру та життєрадісну людину –ТАРАХКАЛО ОЛЕГА ЛЕОНІДОВИЧА, який героїчно загинув на Харківщині , захищаючи нашу рідну землю від ворога.

    Народився Олег 04 червня  1976  року в гарній  сім’ї  службовців Леоніда Михайловича та Людмили Миколаївни Тарахкалів. Він зростав надійним помічником, вихованим та добрим хлопчиком. В сім’ї ще виховувався молодший  син – Володимир, хлопці зростали разом, допомагали один одному, успішно навчалися в школі. В подальшому Олег з братом обрали шлях служити Батьківщині, вирішивши, що їх призначення  на цій землі – бути військовими, стояти на захисті рідної країни. Олег навчався та успішно закінчив 3 вищих учбових заклади: Одеський інститут сухопутних військ, Київський університет економіки та права  КРОК, Університет  фінансів та митної справи.

   Останній період працював старшим  інспектором  Митної Служби України в м.Київ, маючи  звання-майор.

   За покликанням серця став на захист Батьківщини, коли ворог підступно зайшов на нашу територію.  Ще в 2014р.,був важко поранений, був учасником АТО, військове звання-капітан.

  У військового залишилися дружина та двоє синів – Нікіта та Юрій.

   Олег прожив  коротке  життя , був  відданим та професійним бійцем,  щирим українцем, патріотом своєї держави, вболівав за долю рідного краю та  України, боровся за правду і мир, оберігав наше світле майбутнє.

Трагічна звістка надійшла у нашу громаду. Загинув молодий юнак, Руслан Тарковський, який з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України став на захист Батьківщини. Ми втрачаємо кращих у цій безжальній війні…

 Бершадська громада попрощалась з Героєм, який загинув у боях за Україну

Сьогодні, 5 вересня, у селі Красносілці Бершадської громади провели в останню путь Героя. Прощалися із Русланом Тарковським, який загинув у боях проти російських окупантів. Хлопцеві було всього 25 років…

Провести в останню путь бійця прийшли рідні, друзі, побратими та мешканці громади, які зі смутком та сльозами на очах згадували Руслана, патріота України, який захищав свою країну.

Друзі розповідають, що Руслан любив свою Батьківщину та мав великі мрії на майбутнє. Але війна забирає найкращих…

Дякуємо воїну за велику ціну, котру він заплатив у цій жорстокій війні з російським агресором. Висловлюємо щирі співчуття родині та близьким.

Вічна пам’ять та слава загиблому Герою!

Тимошенко Владислав Васильович

(17.09.1999 – 20.07.2022)

с. Устя

Народився Тимошенко Владислав Васильович 17  вересня 1999 року у с. Устя Бершадського (нині Гайсинського) району.

     Навчався в  Устянській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. Завжди стриманий, виважений, цілеспрямований, з почуттям високої відповідальності, Владислав ще у школі знав, що буде військовим. Тож після закінчення навчання у школі,  вступив до Національної академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного.   

     Після завершення навчання в академії у 2020 році, був направлений в зону бойових дій на Сході України. Мав військове звання старший лейтенант.

    З початком широкомасштабного вторгнення росії на територію України виконував бойові завдання на посаді командира роти на Південно – Бузькому напрямку.   За його словами, він просто робив те, що вважав за правильне.

Величезна сміливість, любов до України, любов до сім’ї та скромність – таким насправді був Владислав.

   20 липня  2022 року  Тимошенко Владислав Васильович загинув при виконанні бойових завдань. Це невимовна, безжальна втрата, яку важко осягнути. Разом з усіма він мав би будувати нову та сильну державу, жити своє життя, яке в нього відібрав ворог. Але в наших серцях він залишиться 22-річним Героєм.

 Назавжди залишились із своїм горем і скорботою батьки, рідні, друзі, побратими,земляки

Поховали Владислава  22  липня 2022 року у с. Устя.

Вічна слава! Герої не вмирають!

Війна забрала ще одного нашого земляка – 9 лютого Бершадська громада попрощалась із ТРАЧУКОМ Русланом Віталійовичем, який загинув 31 січня 2023 року під час ведення бойових дій на Донеччині. Руслан не шукав слави, а з честю виконував свій обов’язок чоловіка та захисника. Він боровся за вільне майбутнє у незалежній, вільній Україні, але війна у нього забрала найдорожче – його життя…

 Руслану навіки залишиться 32. За час проходження військової служби він зарекомендував себе виключно з позитивної сторони. Сумуємо і плачемо всі, бо втратили хороброго, мужнього воїна та хорошу людину. 9 лютого у Бершадській громаді було оголошено День жалоби. У цей день, на знак скорботи за загиблим, були приспущені Державні прапори.

В результаті вогневого зіткнення з противником в н.п Бахмут, 20 березня обірвалося життя мужнього Воїна.

Дорога й висока ціна нашої свободи. Жорстока та безжальна війна продовжує забирати найкращих молодих хлопців, які стали на захист рідної землі, незалежності України, її волі. 29 грудня 2022 року Бершадська громада попрощалась із 21-річним Героєм – ХАЙСУДІНОВИМ Олександром Віталійовичем. Народився Олександр Хайсудінов 24 грудня 2000 року в с. П’ятківці. Навчався у місцевій школі, був доброзичливим, ввічливим та вихованим учнем. Його поважали однокласники. Згодом вступив до Заболотненського вищого професійного училища №31 ім. Д. К. Заболотного. З 2019-го хлопець брав участь у антитерористичній операції. І тепер, коли російські загарбники повномасштабно напали на нашу неньку – Україну, не зміг залишитися осторонь і пішов захищав свою Батьківщину. Вірний військові присязі, у бою за Україну, виявивши стійкість і мужність, загинув 21 грудня під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута Донецької області, віддавши своє молоде життя за нашу рідну Україну і за нас із вами. На жаль, війна забирає найкращих синів своєї Батьківщини…

Олександру був лише 21 рік. До свого 22-го дня народження Олександр не дожив три дні. Хайсудінов Олександр Віталійович залишиться в нашій пам’яті як взірець мужності, героїзму, невичерпного патріотизму. Сповнений мрій та планів на майбутнє, він поповнив небесне військо! Вічна пам’ять і Слава Герою! Герої не вмирають! Вони завжди житимуть у наших серцях. Вклоняємося Герою доземно! Дякуємо батькам за відважного сина. Бершадська міська територіальна громада висловлює щирі співчуття рідним загиблого.

Народився 18 грудня 1980 року у с. Флорине. Після закінчення Бершадської загальноосвітньої школи  №1 Олександр навчався в Горлівському медичному училищі, де опанував фах зубного техніка. За цією спеціальністю і працював у Вінниці до призову в АТО.

З 9 березня 2015-го до 30 березня 2016-го служив у 24-й ОМБР 2-го батальйону 4-ої окремої кулеметної роти неподалік  населеного пункту Кримське. Останнім часом Олександр Цішенко працював інспектором відділу контролю комунальної власності «Муніципальної варти», захищав громадський порядок в обласному центрі. А коли рашистська орда напала на Україну, пішов захищати рідну землю.

Йому був 41 рік, мешканець м. Вінниці. Солдат, військовослужбовець ЗС України (підрозділ — не уточнено). Учасник АТО/ООС (2016).

06  березня  2022 року у бою за Сєверодонецьк на Луганщині^.

 під обстрілами «градів», наш земляк, учасник АТО/ООС Олександр Андрійович Цішенко героїчно загинув.

Олександр був чесним та вірним другом, улюбленим сином своїх батьків. В Олександра Цішенка  залишилися батьки — Андрій Янович та Марія Іванівна.

Указом Президента України від 28 березня  2022 року № 183/2022,  за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі ЦІШЕНКА Олександра Андрійовича (посмертно) — солдата нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня

Війна забирає найкращих.   Герої не вмирають!

Народився 28 листопада 1986 року у  м. Бершадь (Пилипонівка). Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ст. №2,  яку закінчив у  2001 році .

З дитинства  був добрим і дуже працьовитим хлопцем.  Багато років працював, щоб забезпечити матеріально сім’ю. Мав чудову родину,  разом з дружиною Юлією Віталіївною виховували троє дітей: Тетяну (2008 року народження), Андрія ( 2009 року народження), Івана  (2012 року народження).

Його захопленням була рибалка,  а найбільшою мрією – власний будинок з городом до річки.

   У 2020 році Олександр Цуканов  пішов добровольцем у Збройні Сили України, служив  в Донецькій області,  брав участь в Операції об’єднаних сил (АТО/ООС), за бойові заслуги нагороджений медаллю.  Через сімейні обставини у 2021 році повернувся до цивільного життя. Працював на різних роботах. А коли почалася російсько- українська війна  19 квітня  2022 року добровільно пішов до лав Збройних Сил України. Мав потребу і обов’язок – захищати рідних, свою землю, Україну від  підступного ворога.  Проходив службу м. Авдіївка Донецької області.

   Олександр Цуканов  з надзвичайною волею, силою та вірою в Україну боронив наш мир, але, на жаль, віддав найцінніше – своє молоде життя… Загинув 28 травня 2022 року під час ведення бойових дій в районі міста Авдіївки Донецької області.

    Поховали Цуканова Олександра Петровича 10 червня  2022 року  у м. Бершадь на старообрядницькому цвинтарі. Чимало мешканців громади прийшли попрощатися із Героєм, серед них – рідня, друзі та небайдужі жителі, які зустріли загиблого земляка живим коридором, висловлюючи щирі співчуття рідним та близьким з приводу непоправної втрати дорогої людини.

   Олександр назавжди залишиться в пам’яті та серцях бершадчан 35-річним Героєм, який віддав життя за Україну, за волю, за народ… Вічна пам’ять Герою!

Герої не вмирають!

Шкуренко Володимир Миколайович народився 17 червня 1977 року  у родині робітників у с.Красносілка, крім нього у сім’ї виховувалися ще двоє синів: Ігор та Олег. Батьки віддавали свою любов всім трьом дітям, зростили їх чесними і порядними людьми (батьки померли).

Навчався в Красносільській середній школі, після закінчення школи служив в армії. Працював робітником в Красносільському  цукровому заводі та підсобним працівником в ПП «Валентина». мав авторитет серед колег, був щирим українцем, патріотом своєї держави, вболівав за долю рідного краю та України.

Мав чудову сім’ю: дружину – Шкуренко Ларису Іванівну та дочку – Шкуренко Каріну Володимирівну.

В 2015 році  був мобілізований  до лав Збройних Сил України  /дата мобілізації-10.06.2015року/. Мав статус учасника бойових дій. Перебував на військовій службі за контрактом. Боровся за правду і мир, оберігав наше світле майбутнє.

 Старший солдат Володимир Шкуренко був доброю, усміхненою, людиною з великим серцем. Скромний у сім’ї та побуті Володимир був глибоко патріотичним громадянином України  та відважним воїном – захисником рідної землі. Величезна сміливість, любов до України, любов до сім’ї та скромність – таким був Володимир

 Володимир Шкуренко – обслуговуючий кулеметного відділення кулеметного взводу 2 механізованого батальйону військової частини А0536, військовослужбовець військової служби за контрактом, старший солдат,  мужньо та стійко  боронив Україну від російського агресора з перших днів  повномаштабного вторгнення.

   12 серпня 2022 року, виконуючи бойове завдання за призначенням, старший солдат Шкуренко Володимир Миколайович загинув  за нашу Батьківщину. виявивши стійкість та мужність, поблизу с. Павлівка в Донецькій області. під час артилерійського обстрілу, віддавши життя за Україну, за свободу, за незалежність і територіальну цілісність рідної держави.

    Володимир любив оточуючих його людей, завжди з повагою ставився до старших, любив життя та Україну, боровся за неї до останніх своїх днів. Низький уклін Герою, який віддав своє життя за нас усіх.

    Ми втрачаємо кращих у цій безжальній війні. Доземно вклоняємось мужньому та відважному воїну, висловлюємо щирі співчуття рідним, близьким та знайомим.  Вічна пам’ять і слава Герою.

   20 серпня 2022 року, відбулася церемонія прощання із загиблим Героєм, односельці та мешканці всієї громади стрічали Володимира живим коридором та вшанували пам’ять загиблого земляка, стоячи на колінах із квітами та свічками.

   Страшне горе прийшло в родину Шкуренків, щиро співчуваємо дружині Ларисі Іванівні та доньці Карині, які втратили чоловіка і батька, вірне, надійне, мужнє, батьківське плече і підтримку.

     Похований Шкуренко Володимир Миколайович у рідному селі Красносілка. На передовій Володимир оберігав наші дні і ночі, а тепер став Небесним Янголом –охоронцем нашої землі.

      Вічна пам’ять Герою ! Царство небесне нашому захиснику та низький уклін за самопожертву! Нехай ніколи не згасне наша пам’ять та буде вічною вдячність!

Знову страшна звістка сколихнула Бершадську громаду – віддав своє життя за мирне майбутнє українського народу ЯЛАНЕЦЬКИЙ Юрій Миколайович із Поташні. 25-літній Юрій загинув 27 лютого під час ведення бойових дій у районі населеного пункту Бахмут Донецької області. Це болісна втрата для усіх нас, що знову нагадує про те, якою важкою ціною здобувається наша свобода. Кожен день українські воїни ризикують своїм життям, захищаючи нашу країну від загарбників, щоб ми могли жити в мирі та безпеці. Ми повинні пам’ятати кожного з них і вшановувати їхню пам’ять. У вівторок односельці, жителі громади попрощались із Яланецьким Юрієм Миколайовичем. Мужнього захисника поховали у Поташні. 7 березня було оголошено Днем жалоби на території Бершадської громади. На знак скорботи за загиблим були приспущені Державні прапори на будинках і спорудах органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій. Герой завжди буде в наших серцях та молитвах, і ми пам’ятатимемо про його службу і самопожертву. Нехай наші думки та молитви супроводжують його душу на вічний спочинок. Розділяємо невимовний біль важкої втрати та висловлюємо щирі співчуття родині, колегам, друзям і бойовим побратимам загиблого Героя. Вічна пам’ять і слава воїну Юрію, який віддав своє життя за Україну! Герої не вмирають!

Бершадці, які  віддали життя, відстоюючи єдність України

   Події Майдану і Революції Гідності змінили долю нашої країни і відкрили перед нами новий виток її можливостей, але споконвічне прагнення до волі та незалежності України триває. В боях, на передовій війни на Сході України  молоді люди віддають свої життя. На жаль, саме такою ціною ми маємо будувати майбутнє нашої держави…

  Нинішня війна, яка почалась  20 лютого 2014 року   принесла тисячі смертей та поранених. АТО/ООС – справжнє випробування на гідність, патріотизм, міцність і державність. Військові, добровольці, медики, волонтери   пліч-о-пліч боронять територіальну цілісність і свободу України.

   Героїв треба знати і пам’ятати. Їхні фото висять на пам’ятних дошках, стендах, варто зупинитися, задуматися… Бо Герої не вмирають доки їх пам’ятають. У війні на Сході України Бершадщина втратила четверо своїх найкращих синів: Герой України, полковник  Юрій Коваленко, солдат В’ячеслав Дремлюх, капітан Юрій Барашенко, молодший сержант Юрій Тарасенко.

Ми схиляємо голови перед нашими земляками – учасниками АТО, які віддали життя, відстоюючи єдність України. Їх подвиги ніколи не будуть забуті та завжди слугуватимуть прикладом жертовного служіння Українському народові. Пам’ять про патріотів навічно залишиться в наших серцях. Вічна пам’ять і слава героям!

Коваленко Юрій Вікторович

(16.07.1977-15.07.2014)

Герой України, полковник Юрій Коваленко народився 16 липня 1977 року у м. Бершадь Вінницької області в родині військового.Він був найстаршим сином  в Віктора Олексійовича та Олени Іванівни,  мав ще двох молодших братів, для яких був чудовим прикладом для наслідування.Закінчив Бершадську загальноосвітню школу І-ІІІст №3; у  1998 році закінчив Одеський інститут Сухопутних військ (нині – Військова академія).

     З 1994 року в Збройних Силах України. З 1998 року проходив військову службу на посаді командира взводу 529-го механізованого полку 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А1641, селище міського типу Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області). Потім – командир групи 16-го окремого гвардійського розвідувального батальйону 93-ї механізованої дивізії 6-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України (нині – 502-й окремий полк радіоелектронної боротьби; військова частина А1828, селище міського типу Гвардійське Новомосковського району Дніпропетровської області).

     Після реформування 16-го окремого гвардійського розвідувального батальйону був переведений на посаду командира групи спеціального призначення, у 2004-2009 роках – командир роти спеціального призначення, з 2009 року – заступник командира загону спеціального призначення 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України (військова частина А0680, місто Кіровоград (нині – Кропивницький)).

    З весни 2014 року підполковник, заступник командира загону 3-го окремого полку спеціального призначення Головного управління розвідки Міністерства оборони України Юрій Коваленко брав участь в антитерористичній операції на сході України.

    Загін охороняв військові об’єкти, супроводжував вантажі і брав участь у розвідувальних операціях і боях.

    У червні 2014 забезпечив прохід через брід біля села Кожевня військових колон вздовж кордону для блокування ліній постачання ворога. Юрій Коваленко першим перейшов річку Міус. І далі його загін йшов в авангарді, щоб вивести підрозділи Збройних сил до Довжанського і Червонопартизанська, ця операція була проведена без втрат.  Командування довірило Юрію Коваленку, який продемонстрував свої лідерські здібності в бойових умовах, очолити зведений розвідувальний загін, до складу якого входили спецпризначенці та воїни окремої механізованої бригади. Під його командуванням розвідувальний загін, попри затятий опір російських найманців, з боями вийшов на визначений рубіж та закріпився на ньому. Такий маневр забезпечив прохід підрозділів Збройних Сил України та прикордонників для прикриття державного кордону України. За це офіцер був удостоєний військового звання “підполковник”.

Він особисто спланував та реалізував прорив розвідувального загону крізь бойові порядки терористів у район населеного пункту Ізварине та перекриття основних маршрутів висування сил противника, зброї та бойової техніки на територію України.

     Згідно з повідомленням прес-центру АТО, станом на 11 липня 2014 р. українські підрозділи двічі намагались взяти під контроль пункт пропуску (ПП) «Ізварине», але невдало. Група 3-го полку спеціального призначення під командуванням підполковника Юрія Коваленка (“Путник”) за участі 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади двічі штурмувала пропускний пункт (ПП) «Червонопартизанськ», вибивала бойовиків, але армії давали наказ відійти, і потім пропускний пункт знову займали бойовики. Перший раз пункт був взятий наполовину, але сили противника закріпились в жіночій колонії, яка територією прилягала до ПП. Група відійшла для удару артилерії, але на її застосування дозволу не дали. Таким чином група взяла і в той самий день віддала ПП. Другий штурм був невдалим. А третій раз ПП після артилерійського удару був зайнятий 72 окремою механізованою бригадою та переданий ДПСУ.

    15 липня 2014  року  група Юрія Коваленка  зібралася для планування нового бойового виходу в селі Провалля поблизу Свердловська, це була крайня точка, зайнята нашими військами. Раптово розташування підрозділу було накрите мінометами супротивника – це був один з перших обстрілів. Одна з мін впала прямо між нашими бійцями. Вісім спецназівців загинуло на місці, ще один помер від ран 21 липня.

    Юрій Коваленко загинув 15 липня  2014 року неподалік села Провалля на Луганщині, коли пункт прикордонного контролю Ізварине обстріляли з мінометів. Залишилися дружина Коваленко  Тетяна Володимирівна, донька  — Олена, донька Руслана,  батьки Коваленко Віктор Олексійович (нині покійний), мати  Коваленко Олена Іванівна та  брат Коваленко Дмитро Вікторович

   Похований Юрій Коваленко  24 липня 2014 року на кладовищі села Флорине, Бершадський район , Вінницька область.

Нагороди і відзнаки:   Указом Президента України №191/2015 від 31 березня 2015 року за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності Української держави, вірність військовій присязі підполковнику Юрію Вікторовичу Коваленку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

За особисту мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку, нашому земляку, Герою України Коваленку Юрію Вікторовичу –  присвоєно військове звання «полковник»- посмертно.  (Наказ Міністерства оборони України від 24 вересня 2015 року № 714)

  Меморіалізація:У місті Києві на території Національного університету оборони України імені Івана Черняховського (проспект Повітрофлотський, 28), встановлено стелу військовослужбовцям Збройних Сил України, яким присвоєно звання “Герой України”, серед яких ім’я Юрія Коваленка.

У квітні 2015 року в місті Бершадь на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №3 (вулиця Юрія Коваленка, 54), де навчався Герой України Юрій Коваленко, йому відкрито меморіальну дошку.

29 грудня 2015 року рішенням Бершадської міської ради вулиця Червоноармійська в місті Бершадь перейменована на вулицю Юрія Коваленка.

19 лютого 2016 року рішенням Кіровоградської міської ради вулиця Маршала Конєва міста Кіровоград (нині – Кропивницький) перейменована на вулицю Юрія Коваленка.

6 травня 2016 року в місті Кіровоград (нині – Кропивницький) на фасаді будівлі Кіровоградського коледжу статистики Національної академії статистики, обліку і аудиту (вулиця Юрія Коваленка, 4а), відкрито анотаційну дошку Герою України Юрію Коваленку.

9 травня  2016 року в Бершаді на фасаді районного будинку культури  відкрили меморіальну дошку Герою України, підполковнику Юрію Коваленку  та перейменували вулицю іменем Героя України Юрія Коваленка у м.Бершадь.

У жовтні 2016 року Укрпошта продовжила випуск серії художніх маркованих конвертів під назвою «Героям Слава!», започаткований у грудні 2014 року до дня Збройних Сил України, разом з Міністерством оборони та Національною гвардією України. На одному із конвертів зображений Герой України, підполковник Юрій Коваленко.

6 грудня 2017 року  відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Герою України Юрію Коваленку на фасаді Флоринської сільської ради  та перейменовано вулицю ім’ям Героя України Юрія Коваленка у с.Флорине Бершадського району Вінницької області

20 лютого 2018 року у День Героїв Небесної Сотні у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №3 відкрито  районний музей Гідності та Свободи, в якому розгорнута експозиція памяті загиблих земляків:  Героя України Юрія Коваленка , ВячеславаДремлюха, Юрія Тарасенка та Юрія Барашенка.     

14 липня 2018. у м.Бершадь  Вінницької області  відкрито  пам’ятний знак  Герою України, полковнику Юрію Коваленку.

Ми схиляємо голови перед нашим земляком – учасником АТО, Героєм України, полковником Юрієм Коваленком, який віддав життя, відстоюючи єдність України. Його  подвиг ніколи не буде забутимта завжди слугуватимуть прикладом жертовного служіння Українському народові. Пам’ять про Героя – патріота навічно залишиться в наших серцях. Вічна пам’ять і слава героям!

Література:

Дьомін О. Маловідомі сторінки історії Бершаді.- вид. друге, доп.- Вінниця:ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2020.- 232с, іл.

Із змісту: Коваленко Юрій Вікторович.- с.161-162

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту: Коваленко Юрій Вікторович.- с. 350-354

Герой України Коваленко Юрій  Вікторович:[15 липня  2021р. минає 7 років від загибелі учасника АТО]//Є фото//Бершад. край.- 2021.-15 лип.

Герой України – Коваленко Юрій Вікторович:[15 липня минуло 6 років від того трагічного дня, коли смерть забрала одного з найкращих синів України, полковника Юрія Коваленка]//Бершад. край.-2020.- 16 лип.

15 липня минає п’ять років із дня загибелі нашого відважного, мужнього земляка, героя України, полковника Юрія Коваленка// Бершад. край.- 2019.- 12 лип.

Пам’ятний знак Герою України, полковнику Юрію Коваленку відкрито минулої суботи у Бершаді: [про відкриття пам’ятного знака Герою України, полковнику,заступнику командира загону 3-го окремого полку спец. призначення Юрію Коваленку]//Бершад. край.-2018.- 20 лип.

Відкрито меморіальну дошку:.- 1 [на честь загиблого в боротьбі за Незалежність України Юрія Барашенка у с. Красносілка]// Бершад. край.- 2017верес.

Безсмертя подвигу: [15 липня – 3 роки з дня загибелі Героя України Юрія Коваленка, нашого земляка]// Бершад. край.- 2017.- 7 лип.

Безсмертя його подвигу: [про вшанування пам’яти Героя України Юрія Коваленка, якому виповнюється 2 роки з дня загибелі в АТО ]//Бершад. край.- 2016.- 15 лип.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Безсмертя його подвигу: [про вшанування пам’яти Героя України Юрія Коваленка, якому виповнюється 2 роки з дня загибелі в АТО ]//Бершад. край.- 2016.- 15 лип.

Виняткова мужність бійця спецназу:[про підполковника Юрія Коваленка, який загинув під час АТО] // Бершад. край.- 2015.- 30 січ.

За виняткову мужність і героїзм: [про Героя України Юрія Коваленка – підполковника, заступника загону спеціального призначення 3-го окремого полку спец. призначення оперативного командування «Південь» Сухопутних військ України»] // Бершад. край.- 2015.- 10 квіт.

Юрій Коваленко – Герой України: Указ Президента України № 191/2015 Про присвоєння Ю. Коваленко звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» //Бершад. край.- 2015.- 10 квіт.

Золоту Зірку Героя України отримала дружина Юрія Коваленка: [звання Героя України посмертно присвоєно Юрію Коваленку, орден «Золота Зірка» вручено дружині загиблого Героя Тетяні Володимирівні, яка також служить у полку де служив її чоловік ] // Бершад. край.- 2015.- 28 серп.

Бондар, Т. Плакало небо над Бершаддю… : [прощання із заступником командира загону, підполковником Юрієм Коваленком, який загинув 15 липня під час мінометного обстрілу в ході АТО на території Луганської обл.]/ Є фото/ Т. Бондар // Бершад. край.- 2014.- 1 серп.

Пам’яті підполковника Юрія Коваленка : [15 липня 2014 року беручи участь в антитерористичній операції на Сході України, під час мінометного обстрілу загинув підполковник Юрій Вікторович Коваленко, 1977р.н. заступник командира загону 3- го окремого полку спец. призначення (м. Кіровоград)] // Бершад. край.- 2014.- 25 лип.

Барашенко Юрій Петрович

(02.05.1966 – 03.08.2016)

      Барашенко Юрій Петрович народився 02  травня  1966 року у с. Шумилово Бершадського району.

    Закінчив Красносільську середню школу Бершадського району.  Проходив військову службу в лавах Повітряно-десантних військ Збройних Сил СРСР. Служив у Групі радянських військ у Німеччині. Здійснив 57 стрибків з парашутом.

  Після армії закінчив факультет фізичного виховання Вінницького державного педагогічного інституту (нині – Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Займався парашутним спортом, грав у хокей на траві, брав участь  у чемпіонаті СРСР. 5 років працював тренером дитячо-юнацької спортивної школи у місті Бершадь Вінницької області, потім – вчителем фізичної культури та військової підготовки загальноосвітньої школи села Красносілка Бершадського району.

    Одружений, дружина Барашенко Оксана Вікторівна, син Денис, донька Вікторія. Із родиною проживав у селі Маньківка Бершадського району Вінницької області. Займався спортом. Виступав за футбольну команду «Цукровик Красносілка». Був чемпіоном та призером районних, обласних, республіканських змагань з футболу та легкої атлетики.

Юрій Барашенко  був ці­лес­пря­мо­ва­ною лю­ди­ною, офі­це­ром ви­со­кої чес­ті та гідності. Учитель за спеціальністю, гуманіст за життєвими принципами і великий патріот України.  Він любив свою землю, людей, життя і вірив у майбутнє України. Майже  двадцять років виховував молоде покоління, любив учнів, долучав їх до  спорту та здорового способу життя,  для своїх учнів був не просто учителем, а товаришем і наставником. Його доб­ро­ти, щи­рос­ті, лю­бо­ві та по­ва­ги до лю­дей, вистачило б на весь світ…  Юрія Петровича любили і поважали колеги, учні, друзі, односельці  за справедливість, вміння підтримати і допомогти

    22 квітня 2015 року Бершадсько-Теплицьким районним військовим комісаріатом Вінницької області мобілізований до лав Збройних Сил України. Пройшов навчання в Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (нині – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного; місто Львів). Служив у 9-му окремому мотопіхотному батальйоні 59-ї окремої мотопіхотної бригади Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина польова пошта В2248).  Деякий час ніс службу на адміністративному кордоні з окупованою російськими військами Автономною Республікою Крим.

    Із вересня 2015 року капітан, командир мотопіхотної роти 9-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї ОМПБр, в/ч пп В4050 (Гайсин)  Юрій Барашенко брав участь в антитерористичній операції на сході України. Позивний «Петрович». Ніс службу у районі міста Попасна Луганської області. За зразкову службу отримав звання капітана та став командиром роти. Серед відзнак: орден “За вірність народу України”, дві медалі: “Захисникам Вітчизни” та “За оборону рідної держави”, листи-подяки.

      3 серпня 2016 року близько 14:00 капітан Барашенко на позиції батальйону був важко поранений у голову. Тяжкопораненого офіцера доправили до лікарні у місто Попасна Луганської області, де він помер того ж дня. Його жит­тя обір­ва­лось за нас, за Ук­ра­їну… Гос­подь за­би­рає кра­щих. Командир роти Юрій Барашенко загинув у боротьбі за територіальну цілісність України, як щирий патріот та справжній герой. Він був офі­це­ром, який знає, що та­ке честь, обов’язок та від­по­ві­даль­ність. Мав міц­ний, на­дій­ний тил — хо­ро­шу, друж­ню сім’ю .

  Поховання Юрія Барашенка відбулося  у с. Маньківка  6 серпня 2016 року. У нього залишилася дружина Барашенко Оксана Вікторівна, двоє дітей – син Денис  та дочка Вікторія. Батьки – Петро Феодосійович та Марія Григорівна проживають у с.Шумилово Бершадського району.
    Барашенко Юрій Петрович  ніколи не нарікав, був оптимістом і щиро вірив у справедливість. Його смерть принесла не лише біль втрати,  а ще розчарування та жахливі версії причин смерті. Родині довелося боротися за чесне ім’я свого чоловіка, батька, друга… Слідство тривало не один місяць, але родина не залишилась наодинці із своїм горем, районна та місцева влада допомагала, підтримувала сім’ю,  усі прагнули знайти істину.   В результаті зробленої величезної роботи та докладених надвеликих зусиль справедливість  відновлено.  Згідно  наданого витягу з протоколу військово-лікарської комісії №19 від 11 січня 2018 року – причина смерті Барашенка Юрія Петровича пов’язана із захистом Батьківщини.  17 січня 2018 року  дружині  загиблого Барашенко  О.В. та сину Барашенко Д.Ю. встановлено  статус члена сім’ї загиблого.
    Шлях боротьби за правду і справедливість  пройшли всі разом: родина, влада, громадськість, волонтери, величезне сприяння було від Народного депутата України Миколи Кучера. І жодного дня не сумнівались, що наш земляк Юрій Барашенко високоморальна людина, справжній герой, який віддав життя заради миру в Україні.
Капітан Ю.П. Барашенко, командир мотопіхотної роти – людина високої честі та гідності..

Нагороди і відзнаки:. За зразкову службу отримав звання капітана та став командиром роти. Серед відзнак: орден “За вірність народу України”, дві медалі: “Захисникам Вітчизни” та “За оборону рідної держави”, листи-подяки.

Меморіалізація:24 серпня 2017  року у День  Незалежності України у с. Красносілка Бершадського району  Вінницької області відкрито меморіальну дошку земляка,   випускника, вчителя фізичної культури та захисту Вітчизни Красносільської школи, чудової людини та справжнього друга, який загинув захищаючи суверенітет та територіальну цілісність України Юрія Петровича Барашенка.

     Рішенням сесії Маньківської сільської ради іменем Юрія Барашенко названа вулиця у с.Маньківка Бершадського району Вінницької області.

 На місці поховання встановлено пам’ятний знак  Юрію Барашенку

   У боротьбі за незалежність полягли кращі сини Бершадщини, ми схиляємо голову перед пам’яттю наших героїв і у щирій молитві просимо Господа дати мир в Україну. Бо і сьогодні на передовій: добровольці, військовослужбовці, прикордонники, капелани, волонтери, медичні працівники ризикують життям заради України.
   Капітан Ю.П. Барашенко   на­зав­жди за­ли­шить­ся в на­шій пам’яті справ­жнім офі­це­ром, доб­рим ко­ман­ди­ром для під­леглих і то­ва­ри­шем для дру­зів, лю­ди­ною, яка дос­той­но жи­ла та від­важно віддала своє життя за рідну землю, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України. На жаль найкращих забирають небеса.

  Вшануймо пам’ять нашого земляка капітана Юрія Барашенка щирою молитвою та хвилиною мовчання.
      Герої не вмирають!

Література:

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту:Барашенко Юрій Петрович.- с. 363-365

Юрій Барашенко був щирим патріотом і надзвичайною людиною:[про Юрія Петровича Барашенка, який 3 серпня загинув під час виконання бойового завдання на Сході України]/Є фото//Бершад. край.-2020.- 30лип.

Юрій Барашенко віддав своє життя у боротьбі за цілісність України:[3 серпня минає три роки з дня загибелі у зоні проведення АТО/ООС нашого земляка Барашенка Юрія Петровича]//Бершад. край.-2019.- 2 серп.

Стефанцов, І. Капітан Юрій Барашенко був людиною високої честі та гідності:[про нашого земляка, відважного воїна і патріота Україна Барашенка Юрія Петровича, який загинув в АТО]//Бершад. край.-2018.- 3 серп.

Гущак, Н. Залишиться в серці кожного з нас: [про земляка, загиблого в АТО Юрія Брашенка згадують односельці]/Є фото/ Н. Гущак // Бершад. край .-2018.- 3 серп.

Коломієць, В. Завдяки спільним зусиллям чесне ім’я мого батька відновлено:[про причини загибелі учасника АТО Володимира Барашенка]//Бершад. край.-2018.- 1 черв.

Зонова, І. Смерть Юрія Барашенка:[про обставини загибелі Юрія Барашенка, командира 59-ї мотопіхотної бригади]/І. Зонова//Бершад. край.-2018.- 25 трав.

Іванченко, Г.Встановити справедливість ! Збори громадян на підтримку родини загиблого земляка Юрія Барашенка/ Г. Іванченко// Бершад. край.- 2017. – 24 берез.

Пам’яті друга : [про загиблого в АТО командира 1-ї роти 9 –го батальйону 59 – ї окремої мотопіхотної бригади, капітана Барашенка Юрія Петровича (2.05.1966 – 3.08.2016 рр) з с. Красносілка] // Бершад. край.- 2017.- 3 лют.

Пам’яті Юрія Барашенка: [про міжобласний турнір по футболу пам’яті офіцера збройних сил України Барашенка Юрія Петровича]//Бершад. край.- 2017.- 5 трав.

Коломієць, В. Наші шляхи боротьби за правду…: [донька загиблого військового – учасника АТО розповідає про загиблого капітана Юрія Барашенка]/Є фото/ В. Коломієць // Бершад. край.- 2017.- 4 серп.

Прибила, Л. Пам’ятаємо, любимо … : [12 вересня минає 40 днів з дня загибелі в зоні АТО Юрія Петровича Барашенка – офіцера, вчителя, патріота] /Є фото/Л. Прибила //Бершад. край.- 2016.- 9 верес.

На сході України загинув Юрій Барашенко з Маньківки: [про загибель Юрія Петровича Барашенка, який народився 2 травня 1966 р. у с. Шумилів Бершадського району, проживав у с. Маньківці, працював учителем військової підготовки у Красносільській ЗОШ. Поховали героя 6 серпня 2016 р. у с. Маньківка]/ Є фото // Бершад. край.- 2016.- 12 серп.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Дремлюх В’ячеслав Анатолійович

( 23.09.1991-29.08.2014)

Дремлюх Вячеслав Анатолійович народився  23 вересня 1991 року у м. Бершадь. В  родині Дремлюхів:Анатолія  Володимировича та  Галини Іванівні зростали двоє дітей син та донька.

Друзі та рідні  запам’ятали Вячеслава  добрим і веселим хлопцем, завжди усміхнений, наполегливий, емоційний, активний учасник шкільних заходів та спортивних секцій. Девізом його життя були слова «Все буде добре». Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І – ІІІ ступенів №3.   Після закінчення школи вирішив вступити до лав Збройних Сил України, де проходив службу стрільцем-помічником гранатометника батальйону охорони військової частини.

     Ровесник незалежності України В’ячеслав Дремлюх у  неповних 23 роки, в червні 2014-го року був мобілізований, як доброволець у Збройні Сили України. Служив  стрільцем-помічником гранатометника 7-го окремого полку армійської авіації Сухопутних військ Збройних Сил України, прикомандирований до складу 2-ї батальйонної   тактичної групи  51-ї окремої механізованої бригади (військова частина А3913, місто Новий Калинів Самбірського району Львівської області у 2016 році полк було переформовано у 12-ту окрему бригаду армійської авіації).  

З серпня 2014 року брав участь в антитерористичній операції на сході України. На  його військову долю випала участь у найкривавішій битві неоголошеної війни на Сході України в Іловайському котлі, однієї з найгероїчнішої та водночас найтрагічнішої сторінки в історії нашої держави.

У серпні  2014 року  2-а батальйонна тактична група (БТГр) 51-ї ОМБр у якій служив В’ячеслав Дремлюх, виконувала завдання в районі Іловайська по рубежу Олександрівка — Кірове — Новодвірське. Саме на ці серпневі дні припав пік Іловайської трагедії, коли в результаті протистояння російським військам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.

     Українським військовим гарантували безпечний вихід через так званий «зелений коридор». Згідно з домовленістю, на світанку 29 серпня 2014 року, передбачалося здійснити супровід двох колон українських підрозділів до рубежу Старобешеве — Новокатеринівка.  В 04.45 год   29 серпня розпочався запланований вихід українських підрозділів, які блокували та зачищали м. Іловайськ, на рубіж Многопілля — Агрономічне.

    Офіцери ЗС РФ неодноразово відтягували час проходу через так званий «зелений коридор». Зрештою, російське командування підтвердило вихід сил АТО з зачохленим озброєнням. За цей час підрозділи агресора зайняли вигідні позиції та під час виходу  впритул розстріляли колони українських військ, які виходили з Іловайська. Домовленості про перемир’я виявилися пасткою, що була спланована. Як наслідок: 576 годин безперервних боїв, з 1700 людей, що брали у них участь, 366 загиблих, 429 поранених, 128 полонених, 158 зниклих безвісти.

      Солдат В’ячеслав  Дремлюх разом з іншими військовослужбовцями виходив з «Іловайського котла».  У районі села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області колона була обстріляна ворогом. Внаслідок обстрілу 29 серпня 2014 року  наш земляк В’ячеслав  Дремлюх загинув, коли разом із добровольчими батальйонами та військовими колоною покидав місце кривавої битви, під час виходу з Іловайського котла «зеленим коридором» на дорозі біля села Новокатеринівка. 2 вересня  серед 88 тіл українських вояків привезено до запорізького моргу, Славко був  упізнаний родичами та бойовими побратимами.

    Іловайська трагедія забрала життя молодого хлопця, який виріс у звичайній бершадській родині, любив життя, мріяв, планував, будував плани на багато років. Залишила у вічній скорботі батьків, рідних, близьких, друзів Славка.

   23 вересня Славко  мав би святкувати своє 23 – річчя. Але до нього він не дожив. 6 вересня 2014 року Бершадщина прощалася із загиблим під м. Іловайськом жителем міста Бершаді В’ячеславом Дремлюхом. В останню путь проводжали героя всім містом, розділяючи горе рідних та близьких. Було багато молоді,  яка виростала та виховувалася у роки незалежності нашої країни. Кожен із присутніх, переосмислюючи життєві цінності, подорослішав на півжиття, адже прощалися із юнаком, якому б ще жити і жити.
В’ячеслав Дремлюх похований на кладовищі у  м.Бершаді. У нього залишилися батьки та сестра. 

Нагороди і відзнаки: Указом Президента України за особисту мужність та героїзм, виявленні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Дремлюх В’ячеслав нагороджений орденом «За мужність» III ступеня посмертно. 

Меморіалізація:

У квітні 2015 року в місті Бершадь на фасаді будівлі загальноосвітньої школи №3 (вулиця Юрія Коваленка, 54), де навчався В’ячеслав Дремлюх, йому відкрито меморіальну дошку.

29 грудня 2015 року рішенням Бершадської міської ради вулиця Урицького у місті Бершадь перейменована на вулицю В’ячеслава Дремлюха.

23 серпня 2016 року в місті Бершадь на початку вулиці В’ячеслава Дремлюха, де народився і виріс Герой, йому відкрито пам’ятний знак.

У школі № 3 міста Бершадь Вінницької області відкрили Музей Гідності та Свободи окремий стенд присвячений загиблим АТОвцям, випускникам школи. Це Герой України Юрій Коваленко та ВячеславДремлюх.

Скільки б не минало часу від   Іловайських подій та немає і не буде забуття  героїзму та мужності бійців, що боронили і боронять нашу землю сьогодні. : Для українців Іловайська історія – це, з одного боку – трагедія, а з іншої сторони – це історія про величезний подвиг дуже багатьох людей,  серед яких і наш земляк.

Вячеслав Дремлюх – справжній патріот України, був веселим, життєрадісним хлопцем, який любив життя, пригоди,  друзів, Україну. У важку для країни годину, став на її захист, не вагаючись, і віддав за свободу та незалежність України найцінніше –  своє молоде життя. Згадуючи  Вячеслава Дремлюха , схилімо голови в щирій молитві перед пам’яттю загиблих за Україну, перед пам’яттю нашого молодого земляка, патріота, добровольця, щирого сина України.. Герої не вмирають!

Література:

Дьомін О. Маловідомі сторінки історії Бершаді. вид. друге, доп.- Вінниця:ТОВ «Меркьюрі-Поділля», 2020.- 232с, іл.

Із змісту:Дремлюх В’ячеслав Анатолійович.- с.163

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту: Дремлюх В’ячеслав Анатолійович.- с. 350-358

Сім років з дня загибелі В’ячеслава Дремлюха – учасника битви під Іловайськом: [29-серпня обірвалося життя солдата, стрільця – помічника гранатометника 7-го окремого полку армійської авіації Сухопутних військ Збройних сил України]/Є фото//Бершад. край.- 2021.- 26 серп.

В’ячеслав Дремлюх – учасник битви під Іловайськом/ Є фото/ Бершад. край.- 2020.- 27серп.

Юнак захищав Україну:[про В’ячеслава Дремлюха, який загинув у 2014 під містом Ілловайском]//Бершад. край.-2020.- 9 лип.

Клітинський, О. Чорне крило Іловайського «Зеленого коридору»:[спогади про В’ячеслава Дремлюха, земляка, який загинув під час операції «Ілловайський котел» ]/Є фото/О. Клітинський//Бершад. край.- 2020.- 3 верес.

Віддав життя за Україну : [29 серпня – 2 роки з дня загибелі В’ячеслава Дремлюха. Відкрито пам’ятний знак]// Бершад. край.- 2016.- 26 серп.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

Світлої пам’яті В’ячеслава Дремлюха:[про нагородження орденом «За мужність» ІІІ ст.(посмертно) нашого земляка Вячеслава Анатолійовича Дремлюха, згідно із Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року]// Бершад. край.- 2015.- 4 верес.

Бершадщина прощалася з героєм : [про прощання Бершадців зі славним земляком – героєм, жителем міста Вячеславом Дремлюхом (23.08.1991) стрільцем, помічником гранатометника батальйону, старшого солдата, який загинув під час АТО] // Бершад. край.- 2014.- 12 верес.

Заморська, О. Пам’яті Вячеслава Дремлюха : [вірш про загиблого під час АТО земляка] / О. Заморська // Бершад. край.- 2014.- 12 вер.

Тарасенко Юрій Олександрович

16.04.1987- 08.12.2015

 Тарасенко Юрій Олександрович народився 16  квітня 1987 року в селищі Садове Шахтарському районі Донецької області.ах

Навчався у Шахтарській загальноосвітній школі № 1 м. Шахтарськ Донецької області.  Закінчив професійно-технічне училище №98 у м. Шахтарськ Донецької області (столяр-будівельник) у  2004 році.  Працював у с. Садове, Шахтарського району  Донецької області столяром  у  ТОВ  «Будівельник С»

  З 2011 року  разом із дружиною Тарасенко Вікторією Вікторівною та доньками – Папірняк Лаура Сергіївна 2004 р.н., Тарасенко Анастасія Юріївна, 2012 р.н., проживав  у с. Чернятці Бершадського району.ра

Попереду було багато планів, задумів, мрій. Маючи хорошу, дружню сімю, Юрій прагнув досягти успіхів, мати все необхідне для своїх дітей і дружини. Працелюбний та добрий намагався забезпечити добробут у родині. Адже  Юрій прагнув досягти успіхів, мати все необхідне для дорогих серцю людей.

      Однак війна на Сході України змінила долю Юрія. 22 липня 2015 року Юрій Тарасенко був мобілізований до Збройних Сил України.  Спочатку були військові навчання у військовій частині 2615 с. Старичі Львівської області. Згодом  направлений до 44–ї окремої артилерійської бригади (44 ОАБр, в/ч А3215, пп В1428) — військове з’єднання артилерійських військ Збройних сил України, створене у 2014 р. Бригада входила до складу оперативного командування «Захід». Місце дислокації — м. Тернопіль. Підрозділи бригади були направленні для виконання бойових завдань у зоні  проведення  антитерористичної операції .  Юрій мав звання молодшого сержанта та служив на посаді головного сержанта інженерної роти військової частини, польова пошта В1428.

   За розповідями його побратимів, він був щирим та відкритим, із ним було цікаво спілкуватися, любив свою родину і охоче про неї розповідав. Як син народу України Юрій пішов  виконувати свій обов’язок перед Батьківщиною. Він з гідністю ніс бойову службу в лавах Збройних Сил України. На превеликий жаль, не повернувся до своєї домівки живим. Загинув, захищаючи нашу незалежність.

 Артилерист,  молодший сержант, головний сержант роти, 44-ї окремої артилерійської бригади Юрій Тарасенко загинув 8 грудня 2015 року поблизу селища  Побєда Новоайдарського району Луганської області, у зоні бойових дій АТО. Причиною смерті стало вогнепальне кульове наскрізне поранення грудної клітки з пошкодженням внутрішніх органів, яке виявилося несумісним  із  життям. Вогнепальне поранення пов’язане із виконанням обов’язків військової служби. Поховання відбулося 11 грудня 2015 року у с. Чернятка.

За іронією долі  Юрій Тарасенко народившись у м. Шахтарську  на  Донбасі, свою долю Вікторію з Чернятки зустрів на Вінниччині, а  загинув від  кульового поранення неподалік від малої батьківщини, повернувшись на вічний спочинок у село, що стало йому рідним.

Нагороди і відзнаки: Нагороджений  посмертно нагрудним знаком  «Почесна відзнака 44 ї окремої артилерійської бригади» 09.12.2015року та  нагрудним знаком «Учасник АТО» – 30.01.2016 рік.

Меморіалізація:На місці поховання встановлено пам’ятний знак  Юрію Тарасенку.

   Молодий чоловік, батько, син Юрій Тарасенко  поклав своє життя за нашу землю, віддав життя Україні, був до кінця вірний військовій присязі.  Його ім’я занесено до Книги вічності України.  Свіча пам’яті Юрія Тарасенка горить   і нагадує кожному, якою високою ціною захищається мир, незалежність і територіальна цілісність України.

  Вшануймо пам’ять загиблого  воїна Юрія, який віддав за мир в Україні своє життя. Пам’ятаємо подвиг героя – доки пам’ятаємо він живе серед нас.  Герої не вмирають!

Література:

Погончик, Г. На передньому краї.- Вінниця: ТОВ «Меркьюрі- Поділля», 2017.- 432с.

Із змісту:Тарасенко Юрій Олександрович.- с.361-362

Юрій Тарасенко віддав життя за Україну:[про земляка з с. Чернятка, який загинув 8 грудня 2015 р. в районі с. Победа, Новоайдарівського р-ну Луганської обл. під час ООС]//Бершад. край.-2020.-3 груд.

Згадаймо Юрія Тарасенка, який віддав життя за Україну:[про вшанування пам’яті земляка, який загинув за мир в Україні під час АТО ]//Бершад. край.- 2019.- 6 груд.

Руденко, Р. Дорогу до могил героїв має знати кожен: [про автопрощу пам’яті загиблих героїв: Ю. Коваленка, В. Дремлюха, Ю. Тарасенка, Ю. Барашенка, а також до пам’ятного знаку Костянтина Могилко ]/ Є фото/Р. Руденко // Бершад. край.- 2016.- 28 жовт.

І горе і сльози Чернятки : [про проводи в останню путь воїна АТО, артилериста Юрія Тарасенка, уродженця м. Шахтарська на Донбасі ]/Є фото // Бершад. край.- 2015.- 18 груд.

Загинув мобілізований житель Чернятки Юрій Тарасенко: [7 грудня 2015 р. обірвалося життя Юрія Тарасенка – мобілізованого жителя с. Чернятка. Народився Юрій 16 квітня 1987 р. у селищі Садове Шахтарського р-ну Донецької обл.] // Бершад. край.- 2015.- 11 груд.