Будкевич Григорій Якович
Народився 24 січня 1900 року у с. Кальник Дашевського району Вінницької області. Заслужений лікар УРСР.
У 1918 році закінчив морську школу у м. Миколаєві.
В 1918 – 1922 роках працював фельдшером Дашевської лікарні.
З 1922 – 1927 років студент Київського державного медичного інституту. По закінченні отримує диплом лікаря – хірурга – гінеколога , працював у різних установах охорони здоровя Вінницької області (Чечельницький, Томашпільський, Ямпільський райони)
З 4.08.1934 року завідуючий Бершадською рай лікарнею. Григорій Якович Будкевич – талановитий, досвідчений лікар одразу ж викликав інтерес до себе як фахівця. Колеги згадують про нього як гарного керівника, відмінного лікаря – хірурга із вправними руками та добру , чуйну людину.
У роки війни Будкевич Г.Я. працює начальником медичної частини , провідним хірургом. Скільки бійців врятовано за його допомогою знає лише історія. За відмінне лікування бійців та командирів Червоної Армії Будкевича Г.Я. нагороджено орденом Червоної Зірки, медалями «За бойові заслуги» та іншими бойовими нагородами.
17. 09. 1945 року Григорій Якович повертається у Бершадську рай лікарню і одразу ж приступає до виконання своїх посадових обов’язків завідувача лікарнею.
За проведену якісну та сумлінну роботу по відбудові Бершадської районної лікарні Будкевича Г.Я. нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора.
Період 40 – 50 років – це час епідемій інфекційних хвороб, нестачі медикаментів, коштів , продуктів харчування. Медики району на чолі із своїм лідером намагаються компенсувати всі проблеми своїм професіоналізмом , самовідданою подекуди виснажливою працею на медичній ниві. Саме Григорій Якович започаткував проведення профілактичних днів і оглядів , тижневиків боротьби із раком та туберкульозом.
З 8 – 12 жовтня 1952 року головний лікар Бершадської лікарні був делегатом 8 з’їзду хірургів України від Вінницької області.
У 1957 році Міністерство охорони здоров’я УРСР відзначає роботу Бершадської районної лікарні та сумлінну працю її керівника , Будкевичу Г.Я. оголошується подяка МОЗ УРСР.
У 1959 році Будкевичу Г.Я. присвоюється звання заслужений лікар УРСР.
До 28. 02. 1962 року Григорій Якович займає посаду головного лікаря Бершадської рай лікарні Потім з урахуванням стану його здоров’я , переводиться на посаду завідувача хірургічним відділенням , де працював до останнього дня свого життя.
27. 04. 1964 року Г.Я.Будкевич помер.
Населення Бершадщини глибоко шанує та поважає талант і професіоналізм головного лікаря Бершадської ЦРЛ з 1934 до 1962 року. Тридцять років життя і діяльності віддане служінню медицині, людям , вірності клятви Гіппократа.
Іменем Г.Я.Будкевича названа вулиця де розміщена Бершадська ЦРЛ, на корпусі колишнього хірургічного відділення встановлена меморіальна дошка.
Люди старшого покоління і досі згадують Будкевича Г.Я , як неперевершеного хірурга, порядну, щиросердечну людину , яка всього себе віддала охороні здоров’я людей , саме завдячуючи йому було врятовано тисячі життів і подаровано радість бути і працювати на цій Землі.
Громадський, політичний і культурний діяч першої третини XX ст., засновник кредитного руху на Бершадщині.
Народився 12 серпня 1875 року в селі ЯланецьОльгопільського повіту у дворянській родині. Поляк. Навчався в Ананіївській гімназії. В 1895 році стає учнем художньої школи в Одесі, яку закінчив з відзнакою. Потім стажувався у Мюнхенській академії мистецтв.
У 1904 році зрікся дворянства, приписався до селянської громади Яланця і одружився з наймичкою Єфросинією Люлько, а вже через два роки заснував перші сільські кооперативи – споживчий, кредитовий та сільськогосподарський.
У 1909 році взяв участь у своренні першої споживчої спілки у Бершаді.Займався вивченням історії, мистецтва, етнографії, збирав пам’ятки старовини та народної творчості. Добре знав професора В.Антоновича, допомагав йому в археологічних розкопках. На свої кошти збудував у Яланці Український народний дім.
В 1916-17-х роках вступив до «Союзу міст», за дорученням якого збирав пам’ятки мистецтва й старовини в Галичині та на Буковині.
Влітку 1917 року став головою Ольгопільської народної управи. Заснував осередок партії Українських соціалістів-революціонерів (УПСР) і був вибраний депутатом до Центральної Ради з правом вирішального голосу.
За рекомендацією М.Біляшівського в травні 1917 року І.Зборовського було обрано дійсним членом Центрального комітету охорони пам’яток старовини й мистецтва на Україні.
При владі Скоропадського по доносу свого родича з Ольгополя Зборовський у 1918 році був заарештований і утримувався в Лук’янівській в’язниці в Києві.Після захоплення денікінцями Києва, друзі визволили його з в’язниці, і він під чужим іменем виїхав до Одеси, а звідти повернувся у Яланець.
У 1920 році заснував у Бершаді музей, який очолював протягом 1920-22 років. У 1923 році на прохання односельчан повертається в Яланець і створює нову кооперацію. В 1924 році Зборовський є головою правління кооперативу.
В 1927 році зборовським було засноване Тульчинське краєзнавче товариство. 26 серпня 1929 року його заарештували по справі СВУ – «Спілки визволення України» на 6 місяців.
В 1930 році, перебуваючи на посаді завідуючого Тульчинського музею, за пропаганду контрреволюційної літератури був висланий до Архангельська.
В 1935 році працював на посаді бухгалтера в Тиманівському тубдиспансері і знову був засланий на Північ. Заарештований 4 серпня 1937 року і розстріляний 25 серпня 1937 року.
Автор статей з теорії та практики організації кооперативного руху, музейної справи, етнографічних досліджень у журналах «Вести мелкого кредита», «Старое в новом» (Санкт–Петербург), «Селянський кредит» (Харків), «Глобус» (Бершадь), газетах «Подольские епархиальные ведомости», «Червоний край» (Вінниця).
Нині творчість Василя Думанського вивчається у школах Поділля, а диктанти за його текстами пишуть школярі всієї України — вони вміщені до збірника, виданого кількасоттисячним накладом і затвердженого Міністерством освіти та науки.
Особливо шанують пам’ять сільського письменника-філософа на батьківщині — у Серединці. У місцевій школі облаштовано кімнату-музей Василя Думанського, а днями школі присвоєно його ім’я. До речі, іменем письменника також названо найкращу вулицю в селі. Щороку в день його народження — 22 серпня — в селі відбувається свято, під час якого вшановуються кращі хлібороби, згадується славний земляк. Перед портретом письменника на сцені будинку культури запалюється свічка, земляки читають його твори. А ще — влаштовують книжкові виставки, місцеві умільці показують свої вироби. Редакція місцевої газети «Бершадський край» і дирекція місцевого сільгосптовариства «Прогрес» заснували 2000 року премію імені Василя Думанського, яка щорічно вручається кращому громадському кореспонденту. Цього року Думанському виповнилося б 60 років. Тож підготовка до ювілею та його відзначення є доброю нагодою привернути увагу до творчої спадщини письменника. В одній зі свої мініатюр він писав: «Вічність безмірна. Тому перед нею маліє все земне. А ми — лиш падаючі зорі, і наша головна суть — світити, не бути марнотою». І він був для всіх, хто його знав, кого не залишали байдужими його твори, яскравою зорею.
Доктор технічних наук, професор. Ректор Одеської національної академії харчових технологій
Богдан Вікторович Єгоров народився 15 серпня 1958 року в місті Воркута, Комі АРСР (Республіка Комі, РФ) в сім’ї шахтаря-електромеханіка.
Після закінчення середньої школи №1 в м. Бершадь (Вінницька область) у липні 1975 року розпочав трудову діяльність вантажником на Вінницькому радіоламповому заводі. У вересні 1975 року пройшов навчання за інтенсивною програмою і отримав робочу професію токаря ІІІ-го розряду. До червня 1976 року працював токарем на цьому ж заводі. В липні 1976 року успішно склав вступні іспити і став студентом факультету Технології комбікормових і біохімічних виробництв Одеського технологічного інституту харчової промисловості ім. М.В.Ломоносова. Середина 70-х років характеризувалася стрімким розвитком комбікормової промисловості СРСР, відчувалася гостра нестача інженерних кадрів. Тому в 1975 році в Одеському технологічному інституті харчової промисловості ім. М.В. Ломоносова, як тоді називалася Одеська національна академія харчових технологій, після двадцятирічної перерви було відкрито новий факультет і відновлено кафедру технології комбікормів, яка була єдиною кафедрою такого профілю на весь колишній Союз. Такою ж унікальною вона залишається в Україні й дотепер.
У 1981 році Б.В.Єгоров закінчив інститут з відзнакою та отримав кваліфікацію „інженер-технолог” за спеціальністю „Технологія зберігання та переробки зерна”. За направленням Міністерства вищої освіти Української РСР був направлений на роботу в Одеський технологічний інститут харчової промисловості ім. М.В.Ломоносова на посаду інженера науково-дослідної частини. Завідуючий кафедрою доц. Чайка І.К. надав усі можливості для творчої роботи. У грудні 1981 року Б.В.Єгоров перейшов на викладацьку роботу на посаду асистента кафедри Технології комбікормових і гідролізних виробництв.
У 1985 році Б.В. Єгоров успішно захистив кандидатську дисертацію на тему «Розробка технології і теплової обробки зерна сої при виробництві комбікормів». У 1987 році Б.В.Єгорова було обрано доцентом, а у 1988 році присвоєно вчене звання доцента по кафедрі технології комбікормів.
Кінець 80-х років ознаменувався цікавими контактами молодого вченого з керівником радянської наукової школи системного аналізу академіком В.В.Кафаровим, з представниками цієї школи А.Ю.Винаровим, В.А.Панфіловим та ін. Тісне спілкування з провідними вченими суттєво вплинуло на світогляд і формування Б.В.Єгорова як вченого, дозволило опанувати загальні підходи до організації та проведення наукових досліджень. В результаті Б.В.Єгоров вперше запровадив принципи системного аналізу і синтезу до удосконалення діючих, розробки нових технологій виробництва преміксів і комбікормів та оцінки ефективності їх функціонування, що надало йому можливість достроково завершити підготовку в докторантурі та 22 грудня 1990 року успішно захистити докторську дисертацію на тему «Науково-технічні основи удосконалення технології комбікормів». У 1991 році йому було присуджено наукову ступінь доктора технічних наук, а у 1992 р. – присвоєно наукове звання професора по кафедрі технології комбікормів.
В січні 1991 року Б.В.Єгорова було обрано завідуючим кафедрою технології комбікормів, якою він керує до сьогодні.
У 1996 році ректор Одеської державної академії харчових технологій проф.. Захаров М.Д. призначив професора Б.В.Єгорова проректором з науково-педагогічної та навчальної роботи.
4 червня 2003 року делегатами трудового колективу Одеської національної академії харчових технологій Богдан Вікторович Єгоров був одноголосно обраний ректором академії.
Національний статус, який отримала академія у 2002 році, потребував подальшого практичного підтвердження. Розпочався творчий, цікавий та результативний період її діяльності, результати якої відзначені численними нагородами. У тому числі Асамблеї ділових кругів України за видатні заслуги у підготовці висококваліфікованих кадрів («Інтелект нації», 2003), Асамблеї ділових кругів Європи за успіхи в досягненні європейських показників якості у наданні освітніх послуг («Європейська якість», 2004), золотими медалями міжнародної виставки «Світ високих технологій. Hi-Tech» (2003, 2004, 2005). У 2005 р. академія стала лауреатом національного конкурсу «Лідер харчової і переробної промисловості України», у 2006 р. – удостоєна звання переможця конкурсу «100 кращих товарів 2005 р. України» в номінації «Освітні послуги». У 2006 р. ОНАХТ було обрано лауреатом щорічного рейтингу популярності людей і подій «Народне визнання» (Одеса) в номінації «Лідер в сфері освіти». У цьому ж році академія увійшла до числа 200 кращих вузів України, зайнявши 27-е місце, у 2007 р. – 24-місце, у 2008 році – 33 місце. У 2008 році за результатами рейтингового оцінювання випускниками і роботодавцями за системою „Компас” академія увійшла до десятки найпрестижніших вищих навчальних закладів Півдня України.
У 2007 році за значні здобутки у справі підготовки висококваліфікованих фахівців і наукові досягнення колектив академії був нагороджений Грамотою Кабінету Міністрів України.
У 2009 році Міністерство аграрної політики України, враховуючи внесок вчених академії у справу підготовки висококваліфікованих фахівців для харчової і зернопереробної промисловості і розвиток харчової науки та технологій, визначило Одеську національну академію харчових технологій провідним профільним вищим навчальним закладом України з підготовки фахівців для харчової та зернопереробної промисловості, а також провідним науковим центром з дослідження проблем зберігання і переробки зерна, створення нових продуктів функціонального і оздоровчого харчування.
За внесок у розвиток вищої освіти, харчової та зернопереробної галузі професор Б.В. Єгоров нагороджений почесними відзнаками губернатора Одеської області і Голови Одеської обласної ради, грамотами ВАК України, грамотами і «Знаком пошани» Міністерства аграрної політики України, грамотами і почесним знаком «Відмінник освіти і науки України» Міністерства освіти і науки України.
За успіхи і досягнення у підготовці висококваліфікованих фахівців, розробку і запровадження наукових результатів у 2007 році Указом Президента України професору Б.В. Єгорову присвоєно почесне звання “Заслужений діяч науки і техніки України”.
Єгоров Б.В. одружений. Дружина – Єгорова Антоніна Вікторівна, кандидат технічних наук, доцент. Разом народили і виховують трьох дітей, мають трьох онуків.
Народився 16 липня 1957 року в с. Поташня, Бершадський р-ну, Вінницька обл. Заслужений художник України.
Художник-живописець, педагог, письменник.
Явл’яється автором оригінальних художніх творів живопису, рисунку, графіки, пластики… які знаходяться в збірках, галереях і музеях різних країн світу: України, Словаччини, Чехії, Польщі, Білорусії, Росії, Австрії, Румунії, Ізраїля, Канади, США, Франції, Угорщини… Являється членом Національної спілки художників України, Асоціації письменників України, Унії словацьких художників, Спілки українських письменників Словаччини.
В 1976 р. закінчив Одеське державне художнє училище (р. н. 1972-1976); в 1987 р. з відзнакою і Золотою медаллю Академії мистецтв, закінчив Київський державний художній інститут за фахом художник-живописець, педагог (р. н. 1981-1987, професори В.І. Забашта та О.М. Лопухов, нині Національна академія мистецтв та архітектури України). В 1995 р. закінчив літню академію мистецтв в Зальзбургу, Австрія. Член Національної спілки художників України, КОНСХУ, (з 1988 р.). Член нефор-мального Мистецького гурту «Чарунка» (з 2004 р.). Асоціації українських письменників (з 2001 р.), Словацької образотворчої унії (з 1991 р.), Спілки українських письменників Словаччини (з 2002 р.).
З 1999 р. викладає живопис в Пряшівському університеті в Пряшеві (Словаччина).
З 1976 р. приймає участь в національних, міжнародних, колективних, групових, виставках. Також приймав участь в інших мистецьких та наукових заходах – пленерах, симпозіумах, конференціях, проектах… (в Україні, Австрії, Чехії, Словаччині).
Персональни виставки: Національний художній музей в Києві; Національний музей у Львові;Галерея Спілки художників України в Чернівцях; Галерея “Арпекс” в Братиславі; Державна філармонія в Кошицях, Музей сучасного мистецтва ім. А.Варгола в Меджилабірцях, Пряшівський університет в Пряшеві, Музей української культури у Свиднику, (Словаччина); Арт клуб Міжнародного інтернаціонального центру ООН у Відні, (Австрія); Кром’єржіський музей в Кром’єржіші, (Чехія); Галерея Православного храму Свв. Кирила і Мифодія в Празі, (Чехія), Музей Тараса Шевченка в Києві, Галерея Прокопа Колісника в Поташні…
Твори знаходяться, музеях, та збірках: України, Словаччини, Чехії, Росії, Австрії, Ізраїля, Канади, США, Німечини, Франції, Швейцарії…
Основні твори: «Дума про волю», п.,ол.,250х320см.; «Степ» (триптих), п.,ол.,110х320см.; «Життя» (триптих), п.,ол.,180х590см.; «Куб»(триптих), п.,ол.,100х300см.; «НЛО» (триптих), п.,ол.,180х400см.; «Повернення», п.,ол.,200х185см.; «Смуток», п.,ол.,195х187см.; «Чисниця» п.,ол.,110х100см.; «Собор», п.,ол.,150х100см., «Свято» (триптих), п.,ол.,138х82см.; «Легенда»» п.,ол.,130х145см.; «Соло для кобзи», п.,ол.,180х200см.; «Антиномії», рядно.,ол.,90х80см.; «Аксіома», рядно.,ол.,90х80см.; «Марія», рядно.,комб.,тех., 80х80см.; «Родина» (поліптих), п.,ол.,150х255см.; «Різдво», рядно.,ол.,100х115см.; «Великдень», рядно., ол.,125х100см. «Вознесіння», рядно., ол.,115х100см.; «Чаша», рядно., ол.,135х80см., «Зродження», рядно., ол.,135х150см.,; «Ессе гомо», 12шт., 50х50см., рядно.,комб.,тех.; «Пустеля самоти» (триптих), п.,ол.,135х405см.; «Свята», цикл творів, 14шт., 140х140см., рядно.,комб.,тех.; «Буття», цикл творів, 12шт., 135х135см., рядно.,комб.,тех.; «Майдан», 200х180см., рядно.,комб.,тех.; «Плащениця», рядно.,комб.,тех.100х200см.,; «Поташня– чарунка Поділля» (триптих), рядно., комб.,тех., 70х230см; «Універсал-?», рядно.,комб.,тех., 180х150см.+180х150см.
Від року 1976 приймає участь в національних, міжнародних, колективних, групових, виставках. Вже тридцять разів показував свої твори на персональних виставках: Національний художній музей в Київі; Національний музей у Львові; Галерея Спілки художників України в Чернівцях; Галерея “Арпекс” в Братиславі, (Словаччина); Арт клуб Міжнародного інтернаціонального центру, ООН у Відні (Австрія); Державна філармонія в Кошицях, (Словаччина); Музей сусного мистецтва ім. А.Варгола в Меджилабірцях, (Словаччина); Кром’єржіський музей в Кром’єржіші, (Чехія); Галерея Православного храму Свв. Кирила і Мифодія в Празі, (Чехія), Пряшівський університет в Пряшеві, (Словаччина)…, Галерея Прокопа Колісника вПоташні, Музей Тараса Шевченка в Київі, та інших… Музей української культури у Свиднику, (Словаччина).
1981 — одружився зі словачкою Властою, народився син Віктор
1988 — народилася донька Ярина, вивіз родину до Словаччини
2003–2007 — живописний цикл “Таємниця рядн”, номінований на Шевченківську премію
В 1976 р. закінчив Одеське державне художнє училище (роки навчання 1972-1976).
В 1987 р. з відзнакою і Золотою медаллю Академії мистецтв, закінчив Київський державний художній інститут за фахом художник-живописець, педагог, (тепер Українська академія мистецтв, роки навчання 1981-1987).
В 1995 р. закінчив літню академію мистецтв в Зальзбургу, Австрія. Також приймав участь в інших мистецьких та наукових заходах – пленерах, симпозіумах, конференціях, проектах… (в Україні, Австрії, Чехії, Словаччині). 1995 — виставка “Чисниця” в Національному музеї в Києві
2001 — видав у Словаччині книгу есей під назвами: “Чисниця”, “Від першої особи самоти”.
Нині (від 1999 р.), викладає живопис в Пряшівському університеті в Пряшеві (Словаччина).
Являється автором і куратором проекту «Поташня — чарунка Поділля..» в рамках якого в 2004 р. 22 серпня в селі було створено осередок культури – Музей культури села та галерею Прокопа Колісника. В 2004-2006 рр. там було проведено цілий ряд культурно-мистецьких заходів: пленерів, вистав, зустрічей, концертів, а восени 2006 р. проект був презентований в національному музеї Тараса Шевченка в Києві.
Корчинський Василь Леонтійович
(1 січня 1955) с. Вовчок Бершадського району Вінницької області) — український художник, графік, майстер витинанки. Член Національної спілки художників України (1993). Художник-графік. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова (м.Київ). Учасник багатьох Всеукраїнських і Міжнародних виставок, координатор проекту «Українські витинанки».
Іще до вступу в інститут навчався в студії при будинку культури заводу Більшовик у Георгія Яковича Хусіда, а пізніше у Галини Олександрівни Зубченко, які значною мірою вплинули на подальшу творчу долю та мистецький розвиток художника.
У 1988 р. закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова за спеціальністю Художник-графік, художнє оформлення друкованої продукції. Викладачами зі спеціальності були: Борис Валуєнко, Федір Глущук, Олександр Мікловда та Аркадій Нечипоренко. Дипломна робота — ілюстрації до повістіМихайла Коцюбинського Тіні забутих предків стала першим визначним досягненням у техніці витинанки.
Художник працює у різноманітних техніках, серед яких провідні озиції займають графіка, живопис та витинанка. Активний учасник мистецьких гуртів «Чарунка Поділля» та «Світовид». В його доробку серії графічних робіт: «Сільське життя» (авторська техніка), «Українські народні пісні» присвячено українському співакові Івану Козловському (витинанки), «Мій Київ» (мішана техніка); малярські твори: «Чумацький шлях», «Благодать», «Скіфський степ», «До храму», «Господарі», «Над берегами вічності». Твори були представлені на 17 персональних виставках, а також регіональних та республіканських. За графічні серії робіт — двічі удостоєний премій Георгія Якутовича
Автор мистецтвознавчих статей, які були опубліковані у журналах Артанія та Міжнародний туризм, одна з яких про відому мисткиню-монументалістку Галину Олександрівну Зубченко.
Персональні виставки: Музей літератури, м.Київ, 1989; музей Українського мистецтва, м.Стемфорд, (США), 1991; Український центр, м.Краків (Польща), 2002; Музей українського народно-декоративного мистецтва, м.Київ, 2004; Музей етнографії та художнього промислу, м.Львів, 2005; Національний музей Тараса Шевченка, м.Київ, 2006; Літературно-меморіальний музей-квартира П.Тичини, м.Київ, 2006; Національний університет Києво-Могилянська академія, м.Київ, 2007; Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М.Коцюбинського, м.Київ, 2007; Бершадський районний краєзнавчий музей (Вінницька обл.), 2008.
Роботи зберігаються в музеях України: Музей українського народно-декоративного мистецтва (м.Київ), Музей етнографії та художнього промислу (м. Львів), Національний музей Тараса Шевченка (м. Київ), Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М.Коцюбинського, Бершадський районний краєзнавчий музей, мистецька збірка Києво-Могилянської академії.
Дуже багато робіт автора подаровано приватним особам і зберігається в Україні та за її межами.
Манзій Сава Филимонович (22.01.1913 – 5. 10. 2008)
Почесний член кафедри анатомії сільськогосподарських тварин ім. акад. В. Г. Касьяненка Національного аграрного університету
ДОКТОР БІОЛОГІЧНИХ НАУК, ПРОФЕСОР ІНСТИТУТУ ЗООЛОГІЇ НАН УКРАЇНИ
Народився 22 грудня 1913 року в селі Осіївка Бершадського району Вінницької області в родині селянина-бідняка – на 7 душ сім’ї землі польової було лише 1,8 гектара. Доводилося ходити на заробітки, і Сава з 7 років став пастухом отари овець, зібраної з усього кутка села. В ті часи в кожному селянському дворі було 8 – 10 овець бо кожухи шили з овечих шкір, а свитки – з овечого руна. По цій причині він пішов у школу лише на 11-му році життя – в 1925 році. Але вчився дуже добре і з першого класу перейшов у третій, а з четвертого – в шостий, зекономивши два роки. Семирічку закінчив відмінником та подав документи для вступу в Тульчинський педтехнікум. Але документи були повернуті з припискою: “Місць для вихідців з селян не залишилося”, і Сава Филимонович поступив у зоотехнікум свинарства, що знаходився в селі Красносілка Джулинського району.
У 1934 році Сава Филимонович вступив до Київського ветеринарного інституту. 1939 року Сава Филимонович був призваний в армію на строкову службу. Таких як він “допризивників” набралося 16 чоловік з різних кафедр і Сава Филимонович гордився тим, що тільки його шеф проводив його у військкомат та до поїзда.
Сава Филимонович проходив службу у 7І-му кавалерійському полку в місті Кірсанові Тамбовської області. Всі солдати чекали кінця строкової служби щоб повернутися в інститут. Та не тут то було – почалася війна.
Кавалерійський полк розформували, а ветлікарів-кавалеристів розіслали по різних частинах на кінній тязі. Саву Филимоновича доля привела в місто Лівни Орловської області в 607 гаубично-артилерійский полк 120-ої стрілецької дивізії. Він був призначений на фельдшерську посаду начальника передового ветеринарного пункту першого артдивізіону. Дуже швидко дивізія укомплектувалась і вже в середині липня місяця вступила в бій в районі станції Коропець Смоленської області. Бої були дуже важкі з великими втратами не тільки людей, але й коней. Та все ж в серпні місяці 1941 року дивізія і полк брали участь в звільнені першого радянського міста – міста Єльні Смоленської області від німецьких окупантів. За цю операцію верховний головнокомандувач ввів в червоній армії звання “гвардія” і бійці стали першими радянськими гвардійцями, а 120 стрілецька дивізія стала 8-ю гвардійською стрілецькою, 607 артполк став 34 гвардійським артполком, а Сава Филимонович – рядовий, став гвардії рядовим.
В 1942 році Саві Филимоновичу було присвоено перше офіцерське звання: гвардії-капітана ветеринарної служби і переведено на посаду молодшого ветлікаря того ж 34го ГвАП. Це дозволило йому відійти від лінії артвогню кілометри на 2 – 3 від передової. А вже через рік він став старшим ветлікарем того ж полку.
З першим Українським фронтом лазарет пройшов з боями Смоленську, Курську та Орловську області, всю Україну, зокрема міста Чорнобиль, Коростень, Рівне, Дубно далі Польщу і Німеччину до Дрездена. Тут 9 травня 1945 року Сава Филимонович зустрів День Перемоги.
Після закінченя війни майор ветеринарної служби Манзій служив у Австрії. Тоді на прохання завідувача кафедри анатомії акадкеміка В. Г. Касьяненка призидент академії наук України О.В. Палладін звернувся до командувача Радянськими військами в Австрії маршала Радянського союзу І.С. Конєва з проханням звільнити майора ветеринарної служби Манзія в запас на наукову роботу. Сава Филимонович розповідав, що коли лист від Палладіна папав до Конєва то його звільнили, як кажуть за 24 години.
Після демобілізації в 1947 році Сава Филимонович став аспірантом видатного порівняльного морфолога В. Г. Касьяненка на кафедрі анатомії Київського ветеринарного інституту.
Сава Филимонович багато уваги приділяв підготовці наукових співробітників. Під його керівництвом у відділі підготовлено і успішно захищено 15 кандидатських та 4 докторських дисертацій.
Сава Филимонович завжди був активним членом українського Товариства “Знання”, часто виступав з науково-популярними лекціями на різних зібраннях по радіо і на телебаченні. Сава Филимонович також не пропускав жодної можливості брати участь в конференціях по морфології, що проводились зарубежем. Так він брав участь в роботі конференцій в Італії, Швеції, Болгарії, Німеччині, Польщі, Югославії, Угорщині, Румунії. Він працював заступником відповідального редактора журналу “Вестник зоологии” і завжди гордився тим, що багато років був єдиним морфологом від СРСР в редколегії міжнародного журналу “Zoologische Jahrbucher”, що видасться в Німеччині (Лейпциг). По сумісництву працював на кафедрах анатомії Київського ветеринарного інституту (1955 – 1957 pp.), ветеринарному факультеті Української академії сільськогоподарських наук (1957 – 1958рр.). З 1970 – 1980 pp. Сава Филимонович вів заняття на кафедрі зоології Київського університету ім. Т.Г. Шевченка.
Сава Филимонович вів активну громадсько-політичну роботу в Інституті зоології, та в Академії наук України. Особливо почесною громадською роботою було обрання його на посаду голови об’єднаної профспілки Академії наук України. Фактично, він був третьою особою в Академії наук.
За бойові та трудові заслуги Сава Филимонович удостоєний багатьох нагород, зокрема орденів: “Красной звезды”(1944), “Знак почёта” (1976), “Отечественной войны” II ступеня, (1985), медалей: “За боевые заслуги”(1942), “За победу над Германией” (1945), “50 лет вооружённых сил СССР” (1969), “За доблестний труд” (1970), “30 лет освобождения Ровно” (1974), “60 лет вооружённых сил СССР” (1978), “40 лет победы под Москвой” (1981), “Ветеран труда” (1984), “40 лет встречи на Эльбе” (1986), “1500 лет Киева” (1989), “50 лет освобождения Киева” (1994), “50 лет победы в Великой отечественной войне” (1995), “80 лет вооружённых сил СССР” (1997), “Маршал Жуков” (1998), “За оборону Москвы” (1999). Сава Филимонович удостоєний “Почесної грамоти президії Верховної ради України” (1982), а також багатьох нагрудних знаків “Победитель соцсоревнования” (1978), “Ветеран 6-й гвардейской стрелковой дивизии”, “Ветеран 13-й армии”.
Рішенням кафедри анатомії протокол №3 від 21 грудня 1998 року Саві Филимоновичу Манзію за багаторічну допомогу у підготовці ветеринарних лікарів та науковців кафедри і з нагоди 85-річчя з дня народження присвоєне звання “Почесний член кафедри анатомії сільськогосподарських тварин ім. акад. В. Г. Касьяненка Національного аграрного університету”. 28 грудня 1998 року на засіданні вченої ради Інституту зоології НАН України завідувач кафедри анатомії професор Рудик С. К. вручив Саві Филимоновичу нагрудний знак та диплом “Почесного члена кафедри анатомії ім. акад. B.I. Касьяненка Національного аграрного університету” № 001.
(18.06.1905, с. Чорна Гребля — 22.02.1982, м. Київ) — видатний учений-гігієніст, доктор медичних наук, заслужений діяч науки УРСР (з 1965), член-кор. АМН СРСР (з 1966), академік АМН СРСР (з 1969). Народився в селянській родині. Його батьки, Іван Васильович та Ксенія Михайлівна, мали невеличку земельну ділянку, виховували шістьох дітей. З малих років Левко працював підпаском у маєтку графа Потоцького.
У 1915 році закінчив із похвальною грамотою церковно-приходську школу, а згодом — двокласну школу. З 1918 року Л.І. Медвідь працював сезонним робітником, пізніше — слюсарем на цукровому заводі у селищі Красносілка на Вінниччині. На цьому ж заводі вступив до комсомольської організації. З 1921 року поєднував працю на заводі з навчанням у профтехшколі. В цей час його обирають депутатом сільської ради. 1924 року за путівкою комсомолу був направлений на навчання до Вінницького хіміко-фармацевтичного інституту. З 1929 року став членом ВКП(б). Диплом з відзнакою про закінчення інституту, отриманий Л.І. Медведем, засвідчив його різнобічні знання як фармацевта-провізора. Був обраний головою профспілки медичних працівників Вінниці. З 1930 року — завідувач окружним аптекоуправлінням. З 1931 року — керівник Вінницького міського відділу охорони здоров’я. Одночасно читав курс лекцій з організації охорони здоров’я і аптечної справи у фармацевтичному інституті. Л.І. Медвідь був ініціатором створення виробничого медичного інституту (1932). Обіймаючи вищезгадані посади, він став і першим директором цього інституту. Навесні 1933 року Л.І. Медвідь був призначений завідувачем агітаційно-масового відділу Жмеринського райкому КП(б)У, а через рік — завідувачем відділу охорони здоров’я Дніпровського пароплавства. Виконуючи нові службові обов’язки, Л.І. Медвідь звернувся до Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР із проханням дозволити йому продовжити навчання у Київському медичному інституті. З урахуванням вищої фармацевтичної освіти він був прийнятий відразу на другий курс санітарно-гігієнічного факультету. 1935 року отримав нове призначення, відтепер у столиці УРСР, і став керівником Київського обласного відділу охорони здоров’я.
В березні 1936 року Л.І. Медведя призначають першим заступником наркома охорони здоров’я УРСР. Одночасно він продовжував навчання в медичному інституті, який закінчив у 1939 році. Того ж року вступив до аспірантури Київського інституту гігієни праці і професійних захворювань. Тема його наукових досліджень — сільськогосподарська токсикологія. У цей час Л.І. Медвідь здобув визнання як один із провідних спеціалістів у галузі розробки хімічних засобів захисту сільськогосподарських рослин.
У травні 1941 року Л.І. Медведя призначають директором Першого Київського медичного інституту. З початком Великої Вітчизняної війни за рішенням Раднаркому УРСР два київські медичні інститути були об’єднані і під керівництвом Л.І. Медведя переведені до Харкова, потім до Челябінська. В цей тяжкий для країни час в інституті, крім навчальної, проводилась наукова робота — розроблялось 197 наукових тем. Насамперед провадились дослідження за тематикою оборонних програм АН СРСР та АН УРСР. В цей період Левко Іванович був нагороджений орденами “Знак Пошани” і “Червоної Зірки” та Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.
Навесні 1944 року у Челябінську він захистив кандидатську дисертацію з питань гігієни і токсикології ртутьорганічних сполук і очолив кафедру гігієни праці.
Після визволення Києва від фашистських загарбників медичний інститут під орудою Л.І. Медведя знов був переведений до зруйнованої столиці України. Левко Іванович здійснював практичне керівництво відновленням лікарських установ поряд із відповідальними завданнями стосовно санітарної протиепідемічної служби та ін.
У цей же період, поряд із величезною за обсягом організаційною діяльністю в системі охорони здоров’я України, Л.І. Медвідь виконує відповідальні дипломатичні обов’язки. У серпні 1945 року УРСР увійшла до складу створеного в рамках ООН адміністративного органу допомоги й відновлення країн, що постраждали від фашистської навали (ЮНРРА). Л.І. Медвідь був членом делегації УРСР на ІІІ сесії ЮНРРА, що відбулась в Лондоні (1945), на IV та V сесіях цієї міжнародної організації в США і Швейцарії (обидві — 1946). Цього ж року у складі делегації УРСР він брав участь у роботі І сесії Генеральної Асамблеї ООН у США. На цій сесії була створена економічна й соціальна рада ООН, до складу якої увійшов Л.І. Медвідь як представник від УРСР. Він брав участь у розгляді питань координації й розвитку співробітництва держав із різним соціальним устроєм у таких напрямках, як торгівля, індустріалізація, освоєння природних ресурсів, демографія, соціальне забезпечення та ін. Л.І. Медвідь представляв Україну на Міжнародній конференції з питань охорони здоров`я, на якій було засновано Всесвітню організацію охорони здоров’я (1946). Він брав активну участь у розробці статуту ВООЗ. 8 листопада 1946 року Л.І. Медвідь як представник УРСР виступив із промовою на засіданні Першого комітету Генеральної Асамблеї ООН.
У березні 1947 року Л.І. Медвідь був призначений міністром охорони здоров’я УРСР. Одночасно доцент Л.І. Медвідь продовжував керувати кафедрою гігієни праці у Київському медичному інституті. За його активною участю в Києві відбувся один з перших повоєнних наукових форумів — VII республіканський з’їзд гігієністів, епідеміологів, мікробіологів та інфекціоністів. Л.І. Медвідь як міністр охорони здоров’я затвердив програму удосконалення профілактичної медицини. Ця програма мала сприяти ліквідації більшості гострих інфекційних захворювань. Л.І. Медвідь вважав, що настав час нових методологічних засад з регламентації гігієни праці всіх галузей виробництва. Показово, що саме міністр охорони здоров’я України виступив у 1949 році в Москві на XII Всесоюзному з’їзді гігієністів із доповіддю про сучасні проблеми гігієни праці у сільському господарстві.
У 1952 р. Л.І. Медвідь був призначений директором Київського науково-дослідного інституту гігієни праці і професійних захворювань. У листопаді 1958 року відзначалось 30-річчя з часу заснування цього інституту. Цій знаменній події була присвячена наукова сесія і збірник праць, у якому вміщені статті фундаторів сучасної гігієнічної науки. Л.І. Медвідь написав велику за обсягом оглядову статтю, що висвітлювала становлення та етапи розвитку інституту. Саме завдяки зусиллям Л.І. Медведя з кожним роком відділи й окремі лабораторії інституту працювали ефективніше, зміцнювався зв’язок теоретичної наукової думки з практикою.
Коло наукових інтересів Л.І. Медведя було надзвичайно широким. Він, насамперед, приділяв увагу тим науковим проблемам, які в інтересах здоров’я людей, охорони їх праці потребували негайного вирішення. У колі таких питань Левко Іванович розглядав проблему удосконалення гігієни праці за умов застосування інсектицидів і фунгіцидів у сільському господарстві. Актуальність цієї проблеми визначалась залученням до необмеженого застосування інсектофунгіцидів, а також широкого впровадження нових маловивчених або зовсім не вивчених препаратів багатотисячною армією колгоспників, робітників МТС і радгоспів, які не мали щодо цього відповідної кваліфікації. Найбільш важливим, невідкладним, на думку Л.І. Медведя, було експериментальне вивчення токсикологічних властивостей інсектицидів і фунгіцидів перед тим, як їх застосовувати на практиці, розробка доступних для районних СЕС методів хімічного визначення інсектофунгіцидів у повітрі, санітарно-гігієнічна оцінка умов праці при різних засобах і методах, їх застосування у сільському господарстві.
За розробку системи профілактичного санітарного нагляду, створення санітарних правил і методичних вказівок стосовно гігієнічної оцінки сільськогосподарських машин Л.І. Медвідь 1954 року був нагороджений медаллю ВДНГ СРСР, а також пам’ятним знаком і грамотою Державного комітету стандартів СРСР. З 1957 року Л.І. Медвідь — експерт ВООЗ, з 1964 року — консультант Міжнародної організації з питань охорони праці сільськогосподарських робітників.
1961 року Левко Іванович захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук за темою “Гігієна праці при застосуванні ртутьорганічних фунгіцидів (до проблеми токсикологічної і гігієнічної оцінки нових інсектицидів)”, а у 1962 році отримав вчене звання професора.
1962 року на ІІ Всесоюзній конференції з питань гігієни і токсикології пестицидів (а цими питаннями в цей час займалися понад 30 науково-дослідних установ) одноголосно була підтримана ініціатива Л.І. Медведя щодо створення спеціалізованого інституту гігієни і токсикології пестицидів. 22 листопада 1964 року був виданий наказ Міністерства охорони здоров’я СРСР про створення в Києві Всесоюзного науково-дослідного інституту гігієни і токсикології пестицидів і пластичних мас. У науковому світі стала широко відома скорочена назва інституту ВНДІГІНТОКС. Під керівництвом Л.І. Медведя, який став директором ВНДІГІНТОКСу, ця наукова інституція стала провідним гігієнічним центром в галузі вивчення пестицидів і полімерів. В інституті, очолюваному Левком Івановичем, було створено 20 підрозділів, в яких працювали 23 доктори і біля 100 кандидатів наук.
Л.І. Медвідь очолив Всесоюзну проблемну комісію “Наукові основи гігієни і токсикології пестицидів і полімерних матеріалів”. Вперше була створена розгорнута програма вивчення віддалених наслідків застосування пестицидів: ембріотоксичних, тератогенних, мутагенних, гонадотоксичних, алергенних і канцерогенних властивостей пестицидів. З метою профілактики і раннього виявлення змін у стані здоров’я осіб, які працюють з пестицидами, при інституті був організований клінічний відділ. Отримані дані були покладені в основу розробки системи профілактики захворювань, пов’язаних із застосуванням хімічних засобів захисту рослин від хвороб і шкідників.
У лютому 1969 року Л.І. Медвідь був обраний загальними зборами АМН СРСР її дійсним членом. Його зусилля щодо вдосконалення профілактичної медицини, особистий вагомий внесок у вирішення проблеми запобігання забруднення довкілля у зв’язку із широким застосуванням засобів захисту рослин і полімерних матеріалів отримали високе наукове визнання.
Запропонована Л.І. Медведем гігієнічна класифікація пестицидів була розглянута у 1971 році на виїзному засіданні Європейського регіонального бюро ВООЗ, яке відбулось у Києві, і стала основою прийнятої ВООЗ класифікації пестицидів за ступенями небезпечності. Л.І. Медвідь представляв СРСР на ІІІ Всесвітньому конгресі з питань охорони здоров’я сільського населення. Він перебував у наукових відрядженнях в країнах Західної Європи: Франції, Швейцарії, Англії, Італії, зокрема, виступав у Мілані з доповіддю на Міжнародному симпозіумі з питань професійних захворювань працівників сільського господарства. Фундаментальні положення, обґрунтовані Л.І. Медведем у галузі охорони здоров’я, гігієни праці, здобули визнання світової наукової громадськості. І головне — завдяки зусиллям Л.І. Медведя застосування хімічних засобів захисту рослин стало більш безпечним для здоров’я людини.
Великий учений і мудрий педагог, Л.І. Медвідь виховав цілу плеяду науковців. Під його керівництвом виконано 35 докторських і 80 кандидатських дисертацій, підготовлено більше 2000 фахівців, які працюють у різних галузях гігієни й токсикології пестицидів, полімерних матеріалів і клініки отруєнь.
Л.І. Медвідь — автор понад 260 наукових праць, в т. ч. 7 монографій та посібників, що охоплюють питання гігієни села та сільськогосподарської праці, організації охорони здоров’я, історії медицини як науки, токсикології пестицидів. Л.І. Медвідь — почесний президент Міжнародної асоціації сільської медицини, член Міжнародної академії з охорони довкілля. Його праці були перекладені багатьма мовами народів світу, в т.ч. англійською, німецькою, французькою, польською, болгарською.
Заслуги Л.І. Медведя були відзначені урядовими та науковими нагородами: орденом Трудового Червоного Прапора (1971, 1987), орденом “Знак Пошани” (1961, 1966), у 1982 році Л.І. Медвідь був посмертно удостоєний високої наукової нагороди — премії Ф.Ф. Ерісмана за книгу “Гигиена труда в сельскохозяйственном производстве” (під редагуванням Л.І. Медведя і Ю.І. Кундієва).
У червні 1985 року з нагоди 80-річчя від дня народження Л.І. Медвідя на фасаді будинку інституту було встановлено меморіальну дошку.
Видатний вчений-гігієніст, один з організаторів сучасної медичної науки, державний діяч, дипломат, Левко Іванович Медвідь назавжди залишиться у пам’яті своїх соратників, учнів і послідовників.
Родіон Андрійович Скалецький (23 листопада1899–1984 рр.) — український композитор, послідовник Миколи Леонтовича, автор 598 оригінальних музичних творів, хоровий диригент, уродженець Бершадського району.
Вже в роки навчання в Одеському інституті народної освіти він організовує студентський хор. Потім працював учителем історії, мови і літератури, співів в трудшколах, профшколах, технікумах, робфаках, керував хорами.В Тульчині Скалецький 7 років керував окружною співочою капелою ім. М.Леонтовича. Тут ним була укладена перша збірка записаних і оброблених народних пісень, написано декілька власних творів.
Творчі здобутки музиканта збагачувалися і перетворювалися на мелодійні струмки поетичних шедеврів на тексти М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, М.Кознанської, І.Неходи. Репертуар хорів Скалецького складав понад 80 творів, серед яких були і його власні. 1955-го року в Москвійого було відзначено дипломом.Працював Скалецький методистом музичного виховання у Вінницькому інституті удосконаленнявчителів, відповідальним секретарем обласного відділення музичного хорового товариства.В ці роки він опрацював та склав збірки «Стелися барвінку», «Весілля», «Весняне коло», обробивдва збірники народних пісень, написав кільканадцять хорових творів на тексти радянських поетівта класиків української літератури, створив музику до текстів обрядів «Весілля на Поділлі»,«Щедрий вечір», «Зустріч весни». Всього у творчому портфелі музиканта виявилось 598 творів.Нині частина його культурної спадщини зберігається в Бершаді в районному краєзнавчому музеї.
Степовий Олексій Пилипович
Олексія Пилиповича Степового, без сумніву, можна назвати живою легендою. На його долю випало стільки випробувань, що вистачило б не на одне життя.
Голодні тридцяті роки… Син «ворога народу», який сам незабаром стане «ворогом». Людина, що має свою думку та ставить під сумнів правдивість радянської влади. Та попри все – він прагне малювати.
Степовому вже виповнилося сімнадцять років, тому восени 44–го його призвали на службу. За випадковим збігом обставин потрапив до тодішньої еліти — до військ МВС, куди взагалі–то шлях дітям «ворогів народу» був наглухо перекритий. Після короткого навчання отримав спеціальність кулеметника і служив на бронепоїзді. На німецький фронт не потрапив, а залишився в тилу, де війська МВС займались придушенням збройних рухів опору — спочатку в Україні, потім у Прибалтиці.
За свій талант (зображення на обкладинці зошита з політичних занять Сталіна та …свині) і отримує вирок. В основу обвинувачення, за яке військовий трибунал на десять років відправив його до таборів, ліг малюнок, що «принижував» батька народів.
Аби не зламатись у нелюдських табірних умовах, Степовий вирішує робити дві речі: методично вести щоденник і щодня малювати.
І протягом трьох із половиною років (а саме стільки часу тривало ув’язнення) він неухильно дотримувався вимог внутрішнього порядку. Написав десятки скарг, протестів, сподіваючись, що його зрозуміють, що посадили людину невинну. Але таких як він були мільйони. Тільки смерть Сталіна визволила їх з неволі.
Допомогли Олексію вистояти в нелюдських умовах сильна воля, мужність, загострене почуття справедливості. А ще – уміння бачити красу, навіть там, де інші її не помічали. Чутлива натура художника не зачерствіла. Протягом усього терміну ув’язнення малював – олівцем, фарбами, ручками. І це врятувало його від омертвіння душі.
У свої неповні 83 Олексій Пилипович виглядає на диво молодим та енергійним. Тут же, в місцевому будинку культури, де йому відвели майстерню, передає художницькі секрети школярам. Сьогоднішня гордість наставника — учениця, яка навчається в педагогічному вузі на спеціальність «учитель образотворчого мистецтва». Іноді його вчинки нагадують дії Дон-Кіхота, але по-іншому він не може, бо не хоче змиритися із справедливістю і щодо братської могили в центрі села, і щодо втрати первозданного вигляду церкви. За власний кошт їде в архіви, музеї, шукає документи з історії краю.
Він і зараз залишається таким стійким, як і раніше, не дає спокою ні собі, ні владі.Виставки О.Степового постійно проходять у Бершаді та Джулинці, Вінниці
Понько Костянтин Васильович – доктор технічних наук
Народився 7 квітня 1894р. в селі Романівка Бершадського району Вінницької області (на той час Ольгопільський повіт Камянець – Подільська губернія)
Виріс в бідній багатодітній родині (8 дітей) Закінчив церковно – приходську школу в м. Бершадь, після закінчення його здібності до науки побачив пан Йокіш. Забравши Костянтина до себе, видав його за свого сина та відправив на навчання в Ананівську гімназію, після чого вступив до Катеринославського гірничого інституту. За фахом – інженер гірничої справи.
Костянтин Васильович закінчив Катеринославський гірничий інститут. З 1918 р. працював в гірничодобувній промисловості завідуючим шахтами, головним інженером і керуючим трестом, заступником начальника виробничо – технічного управління Донвугілля і начальником гірничого відділу Української РСР. В 1928 р. Костянтин Васильович перейшов на науково – педагогічну роботу. Виконував обов’язки зав кафедрами, декана, завідуючого навчальною частиною і заступника директора у раді вищих учбових закладів. В 1930 р. йому присвоюють звання професора, а в 1936 році учену ступінь доктора технічних наук.
В останні роки життя займався науково– дослідницькою діяльністю, очолюючи відділ будівельних матеріалів, а потім відділ гірничої справи Молдавської АН УРСР. Наш земляк брав активну участь у створенні шахто будівельної спеціальності, кафедр і факультативів, будівництві гірничих підприємств, в ряді гірничих вузів країни.
Ним написано 92 наукові праці.
В роки ВВвійни працював на Бершадському цукровому заводі головним інженером.Був учасником партизанського руху на Бершадщині.
За його проектом побудовано Ладижинську гідрометеостанцію та ряд станцій на р. Південний Буг.
За багаторічну плідну педагогічну і наукову діяльність Костянтин Васильович нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради Молдавії. Захистив докторську дисертацію.
Він був одним із провідних учених в галузі шахтного будівництва в СРСР, професором, доктором технічних наук.
Помер у жовтні 1964 р. в м. Кишинів, де й поховано.
Володимир Антонович Стоян (15 вересня 1945) — український учений у галузі моделювання складних систем. Доктор фізико-математичних наук, професор. Академік АН ВШ України з 2010 р.
Народився у с. Маньківка Бершадського району Вінницької обл.. У 1963 р закінчив Красносільську СШ Бершадського району Вінницької обл. з золотою медаллю, у 1969 р. — механіко-математичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1969–1971 рр. навчався в аспірантурі механіко-математичного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. З 1993 по 1999 р. заст. декана факультету кібернетики КНУ ім. Т. Шевченка, у 1999–2000 доцент кафедри моделювання складних систем, З 2000 р. — професор кафедри моделювання складних систем. Кандидат фізико-математичних наук (1975), доктор фізико-математичних наук (1999). У 1981 р. здобув вчене звання доцента кафедри моделювання складних систем.
Сфера наукових інтересів: математичне моделювання динаміки лінійно розподілених просторово-часових процесів в умовах неповноти даних про їх початково-крайовий стан; проблеми керування динамікою лінійно розподілених просторово-часових процесів в умовах неповноти даних про їх початково-крайовий стан; ідентифікаційні методи побудови лінійних, псевдолінійних та нелінійних моделей динаміки розподілених просторово-часових процесів; дослідження динаміки нелінійних просторово-часових систем; програмна реалізація методів математичного моделювання динаміки розподілених просторово-часових систем.
Автор 156 наукових праць. Підготував 4-х кандидатів наук. Відмінник освіти України.
Танасіенко Іван Денисович (1926 – 1998)
Доктор медичних наук (1973), професор (1975), заслужений діяч науки УРСР, лауреат Державної премії УРСР (1988 р.) Декан лікувального факультету (1972 – 1976). Уродженець села Устя. Закінчив Вінницький мед. інститут (1951). Учень А. Л. Пхакадзе та М. М. Ковальова.
В 1971 році захистив докторську дисертацію на тему “Клініка, діагностика і хірургічне лікування обтураційних жовтяниць непухлинного походження”. Автор близько 90 наукових праць, присвячених хірургії мітрального стенозу, виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, хірургії позапечінкових жовчновивідних шляхів, патології щитовидної залози та інші. Впровадив у практику оригінальні методи оперативних прийомів та втруччань. Підготував 2 докторів і 6 кандидатів медичних наук.
Твори: “Шляхи вдосконалення, профілактики і лікування хірургічної інфекції”, “Загальна та невідкладна хірургія” та ін
Професор Танасієнко Іван Денисович очолював кафедру Національного медичного університету імені О. Богомольця у 1974 – 1994 роках