22 травня 2021 року виповнюється 100 років від дня народження М. Скелі-Студецького. До 100-річч від Дня народження Миколи Студецького (22.05.1921-19.01.2002) у Бершадській бібліотеці організована літературна викладка.
Я – поет суму, поет печалі,
З нею навік мене повінчали
Дні невеселі, дні колишні,
Як ті пелюстки змерзлі на вишні
М. Скеля – Студецький
Студецький Микола Миколайович – поет, публіцист, член спілки письменників України з 1967 року. Стояв біля витоків створення Вінницької обласної організації НСПУ. Ветеран праці. Народився 22 травня 1921 року в селі Флорино на Вінниччині в сім’ї священика. Рано втратив батьків, ріс і виховувався в родичів. Початкову освіту здобув у Цибулівській 4- класній школі (Тростянецького р-ну). Дивом пережив голодомор 1932 – 1933 років. В 1940 році закінчив Гніванську середню школу (Тиврівський район Вінницької області). Продовжив навчання у Києві на курсах, що готували вчителів для незрячих і глухонімих дітей.
В Червону армію не взяли за станом здоров’я, мав поганий зір. У липні – вересні 1941 року був серед народних ополченців Києва, потрапив у полон, був звільнений, працював у Вінниці, в тароремонтній майстерні. Восени 1943 року відправлений до Західної Німеччини. Почались його митарства на чужині. Після закінчення війни опинився у таборі переміщених осіб в американській зоні окупації в Аусбурзі та Мюнхені. Тут зустрівся з співвітчизниками І. Костецьким, Я. Славутичем та іншими літераторами. Невдовзі опинився за океаном, у Венесуелі. Був заарештований за спровокованим звинуваченням і виселений з Венесуели, як «небезпечна особа». Близько дев’яти років мандрував по світу у пошуках праці, голоді та злигоднях поневірявся в різних країнах Європи і Америки.
Працював автослюсарем, вантажником, прибиральником, пральником білизни, сторожем, хористом венесуельського оперного театру. Часто доводилось ночувати під відкритим небом, а вдень пив одну воду, що заміняла йому сніданок, обід та вечерю. Маючи тяжіння до малярства та літератури, Микола Миколайович охоплений жахом безробіття, ладен був виконувати будь – яку роботу, аби тільки давала вона мінімум на прожиття.
«Все пережите за роки блукання на чужині, важким тягарем лягло на мою душу: «Пам’ятаю, як до болю в очах, я вдивлявся в безмежний морський простір, бо там, десь далеко за ним, лежала моя Батьківщина, моя рідна Вінниччина», – розповідає він у своїй повісті – спогадах «Під пальмами Венесуели», що ввійшла до збірки поезій «Під чужим і рідним небом», виданої видавництвом «Дніпро» в 1989 році. Туга за рідним краєм не полишала Миколу, вона звучить в багатьох його віршах, які він писав на чужині під псевдонімом «Скеля».
Після звернення до радянського консульства в Каракасі (Венесуелі) в 1951 році повернувся на Батьківщину. Радість повернення відобразилась в його циклі віршів «На рідній землі», де самі назви віршів розкривають його зміст: «Здрастуй, здрастуй, моя Україно!», «Скрикнула туга востаннє», «Блукаючи по вицвілих дорогах» і т.д.
Після повернення на Батьківщину його, потрапив у сталінсько – беріївські застінки. Там «забезпечили» поета каторжною роботою в Гулагах на цілих 25 років. На щастя, відбувся він лише п’ятьма роками. Про цей період у своєму житті він описує у вірші «Моїй матері», який раніше не міг надрукувати з політичних причин.
1956- 1995 роки постійно жив у Вінниці, деякий час навчався у Києві в університеті. Потяг до поетичної творчості Микола Миколайович відчув ще в шкільні роки. Складав вірші і в час воєнного лихоліття, і на чужині, і в радянських таборах. Друкуватися почав у 1957 в періодиці.
Довго чекав автор на видання збірки віршів «Печальний спів», де вже немає жодного слова із закінченням на «ізм» (комунізм,соціалізм), що обов’язковим було в минулому, те, що робило поезію надуманою, отже, мало читабельною.
А все, що писалось від душі, складалось автором (як і багатьма авторами) в шухляду з надією на кращі часи. Чи то змалювання природи, чи щось гостре критичне, а то й просто аполітичне, або ж суто особисте.
Видав такі поетичні збірки: «Під чужим і рідним небом»(1960 рік), «Повість життя» (1964 рік), «З лабетів ночі» (1967 рік), «Макарчукове поле» (1980 рік), «Дві пісні» (1985 рік), «Печальний спів» (1992 рік), «За Україну» (1995 рік), «Крамольні вірші» (1996 рік)
В кінці 1995 року Студецький переїхав до Ірпеня на Київщину, де й провів останні роки свого життя. Помер в 19 січня 2002 року, похований на Байковому кладовищі.