В пониззі річки Яланець, де плакучі верби вмивають смарагдовими росами і звитяжно лукавлять на голубому небі досвітні зорі, де вигукують відлік часу і перемовляються із дзвінкоголосим птаством розкинулось село з гарною назвою Лісниче.
Чи то лісник першим поселився тут, чи ліс ріс колись, але це найдавніше поселення не лише в області, а й в усьому краї. Воно має чудову історію. А мала річка Яланець у Х віці була великою водною артерією, по якій пливли турки до Чорного моря, гублячи на своїх кафках малоросійський люд.
Неподалік від села проходив битий шлях, що з’єднував Київ з столицею казкової Візантії. Хаджі-Бейським, битим шляхом через поле їхали на Одесу на торговицю. В Х столітті землі належали князям Коротким.
Цікаво те, що поселення існувало ще в ІІІ-ІV століттях до нашої ери. Розвиток Трипільської культури відіграв значну роль у веденні народного господарства. Це і є перші скіфські поселення в Причорноморських степах України, та на Подільській височині.
Безумовно чарівна природа Подільського краю відіграла свою роль і вплинула на людей, які жили родинами і общинами. Звідси й те, що досі до нас дійшли родові поселення красивих скіфів. Їх гончарна, глинобитна справа, землеробство.
Кожен рід мав свій родовід, свою історію, своє ремесло і традиції. Поєднання знатних родів вносило в селі зміни в суспільне життя. Найбільші роди Качанів, Зарічанських, Карасєвичів, Деркачів… Кожен рід мав свої риси характеру, риси краси й праці. Знайдені великі посудини з глини свідчать про те, що тодішні скіфи могли зберігати зерно тільки їм відомими способами і робили відбір кращих сортів на посів, причому до глини додавався природний графіт, який знаходиться в надрах землі. Незначна частина графітової жили проходить в сторону с.Вовчок на Молдавію.
І досі, територія має свій природній радіаційний фон, який позначається на рості рослин і тварин. Грунти чорноземні, подекуди підзолисті лісостепової зони, приваблювали завойовників. Тому то й скіфи зазнавали утисків від монголо-татар. Скіфи відносяться до колишніх пращурів українців, їхні поселення існували на території села до VI-VII століття нашої ери. Велася гончарна, ювелірна справа, знайдені дерев’яні формочки монет, велася торгівля з древніми римлянами.
Таким чином виникла держава Наддніпрянщина, куди ввійшло поселення сучасного Лісничого. Але вона існувала не довго.
Скіфи стали продовжувачами слов’янського роду і виник великий слов’янський нород, який об’єднав у собі міць, волю і силу майбутніх українців.
І якщо ви зустрічаєте чорнявих людей з яструбиними карими сяючими очима, знайте – вони нащадки скіфів і їх племен. Якщо в Голдашівці люди смагляві, то на відміну від них в Лісничому гарні блакитноокі українці так і чарують своєю красою. І не дивно, бо вони нащадки славних русичів та древнього міста Копистирин, який вів торгівлю з греками і римлянами в ХІІ-ХІІІ ст.
В ХІІІ-ХІV століттях внаслідок об’єднання литовсько-українських князівств з Польщею і утворення могутньої Речі Посполитої починається польська навала на українські землі. Якщо з Х-ХІІІ століть на них жили вільні українці, то Річ Посполита вносить значні корективи в подальше життя русичів. Великий князь Литовський за добу служби віддає дворянину Івану Слупичу значні володіння від Лобачова до Батога і Ольгополя, таким чином понад двісті років сім’я Слупичів тримає в своєму володінні землі села.
Король польський на догоду туркам, притісняє козацтво, повертаючи вільних людей до кабальної праці і покори, насаджується католицтво, католицька віра, притісняється християнська, притісняється українська мова, звичаї народу, побут, тому то і вільне козацтво об’єднується на боротьбу з поневолювачами. Звідси і пішла назва Гайдамацького яру, де збиралися козаки-гайдамаки і билися за волю і правду.
З 1595 року володарем навколишніх земель став Януш Збаражський. Блискавицею, громовицею котилась визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького.
Воля і дух помсти за скривджених дітей і жінок, за ввесь люд піднімає козаків на боротьбу. Загинув від рук панів-воєвод батько отаман Підкова, на його місце стали отаман Василь Босий з друзями. Піднялися козаки й Лісничого. Часто зустрічалися роди Качанів з Карасєвичами і обговорювали в Гайдамацькому яру свої плани, зберігали зброю і покотився Януш Збаражський до Польщі, наляканий збройним повстанням. Хоча повсталі козаки з воїнами Богдана Хмельницького прийняли бій під Батогом 2 червня 1652 року і нанесли поразку корінному польському гетьманові Калиновському, розробивши двадцятитисячне військо магнітів, загинув сам гетьман разом з сином Брацлавщини та Ольгопільський повіт залишається під Польщею.
Визвольна війна українського народу від Польщі і Кримського ханства відображена в романі Петра Панча «Гомоніла Україна». Автор яскраво зображує події на Брацлавщині в тому числі й на нашій землі. В ньому розповідається про історичні події, походів українців проти шляхетського гніту під проводом Фастівського полковника Семена Палія. Звільнюючи у 80-х роках ХVII століття Немирів, Бар, Тульчин, сподвижники Палія побували і в Бершаді. Неподалік, на річці Кодимі відбулася одна з головних битв повстанців з ворогами. П. Панч в повісті «Битва на Кодимі» розкриває епопею визвольної війни 1648 – 1654 років.
Зінаїда Тулуб в романі «Людолови» описуючи події боротьби українського народу, згадує нашу Волощину, одну з вулиць села Лісничого там є такі слова:
Волохи-волохи,
Ви не вільне козацтво –
Ви тяжкі трударі, Волохи,
Підневільні у турків-магнат.
Боротьба Російської імперії проти турків за вихід до Чорного моря. Польща та інші західні держави намагалися перешкодити цьому. Вони підтримували турків, допомагали їм оволодіти півднем України. Таким чином територія села, Бершадщина і сусідська Одеська область стає головною ареною битв, збройних сутичок. Коли в 1768 році польські опозиціонери підняли заколот проти посилення впливу Росії в Польщі, на їх втихомирення рушив загін генерала Кречетникова. Переслідуючи конфедератів загін догнав їх до річки Кодима, по якій тоді проходив кордон з Турцією. Частина полків пройшла через наше село і сховалася в фортеці Балті. Російські війська перейшли кордон, пройшли форсованим маршем с. Лісниче і спалили Балту – це стало приводом російсько-турецької війни 1768 – 1774 рр. В ході війни, вирушаючи на штурм південних укріплень, російські війська під проводом О. Суворова проходили через село, залишаючи після себе славу визволителів.
1768-1774 рр. с. Лісниче відноситься до Ольгопільського благочинного повіту, Демівської волості.
Пізніше село відійшло до Ольгопільського повіту. З 1654 по 1674 рік село було п’ять разів під владою татар, руйнувалося, поляками, а в 1674 році спалено турками. З 1672 по 1699 рік – майже три десятиліття – земля знаходилась під владою турків.
З відходом Правобережжя до Польщі володарем земель став граф Мошинський, жорстокий і невблаганний, він збирав з селян данину: хліб, мед, шкіри. Насаджувалось уніатство. Населення в основному займалось землеробством. Відстоюючи свої інтереси християни споруджували храми.
Утиски селян польськими та місцевими панами стають нестерпними. Починають виникати селянські повстання, які очолювали Максим Залізняк та Іван Гонта. Під командуванням Івана Шила, до якого пристали жителі села Лісничого Карасєвичі та вулиця Зарічанських брали участь у розгромі графа Мошинського. А після, приєднались до уманських козаків, пішли на захід громити шляхту. За це частину села Лісничого (Маковщину) було спалено.
Змінив пана Мошинського пан Юревич, землі якого підпорядковувались графу Потоцькому, графиня Марія Потоцька, прихильниця простих селян, дає згоду пану Юревичу на відбудову села. Таким чином до початку реформи 1861 року спалена вулиця відбудувалася. Найбагатший пан Юревич мав у своєму володінні 5 тисяч десятин землі, цукровий, винокурний та кінські заводи, водяний млин, фруктові сади, оранжерею і стави.
Під час першої імперіалістичної війни 1914 р. багато селян, відібраних на війну, не повернулось. Наближались події буремного 1917 року. Наляканий настроєм селян Юревич продає частину землі пану Думчевському разом з селянами.
Ольгопільська волость стала вогнищем революційних подій. В травні 1917 року Українські ради заборонили селянам розподіл панського майна. Уже в червні 1917 року в село вступив польський легіон. Річ Посполита прагнула розширити свої володіння. За три тижні з села вивезено хліб, молоко, м’ясо. Поляків підтримував Думчевський. Почався заколот.
Повсталі селяни вигнали пана Думчевського і солдат, створили свій селянський комітет. На придушення Думчевський з волості викликав полк австро-угорців, які з гармат розривними ядрами через кожних дві хати спалюють Маковщину, Вахи. На зміну австро-угорцям приходить озброєний загін петлюрівців С. Ю. Максюти. Банда С.Ю. Максюти дощенту розорює с. Вовчок, с. Михайлівку, переховуючись в Демівському лісі та навколишній окрузі.
Влітку 1919 року насувається нове лихо, вдерлися денікінці. Денікінці громили все. Притиснуті діючою 45-тою стрілецькою дивізією під командуванням Якіра (до складу входила кавалерійська бригада Григорія Івановича Косовського), денікінці відійшли за Балту. Для охорони сіл від банд Лиха, Хмари, Зеленого, які нападали на села Бершадщини, був створений партизанський загін під командуванням голови ревкому В. Кривоходкіна. Восени 1920 року в селі встановлюється Радянська влада. Перший колгосп «Битий шлях» утворюється з дев’яти господарств у 1924 році. Незаміжні селяни групуються, починається нове життя. Організовуються партійні та комсомольські ячейки. Так, починається з 1923 року, засновуватися перша партія та комсомольська організації.
Йде відбудова господарства. Для обробітку землі першим колгоспам необхідна була техніка, а тому у 1924 році в Лісничому стала діяти на радгоспі перша МТС, яка нараховувала в своєму складі 3 трактори «Кіровець», пізніше наповнювалася комбайнами, косилками, різним реманентом. МТС обслуговувала навколишні колгоспи в селах Михайлівка, Романівка, Голдашівка, Кидрасівка, Вовчок, Яланець, Рогузка.
МТС на радгоспі проіснувала з 1924 р. по 1958 рік. Радгосп обробляв до 400 га орної землі.
На території села в 1929-1930 роках були такі колгоспи: на Дабижівці колгосп «Другий більшовицький світ», на Волощині «Петровського», в центрі «Селянська правда» та «Битий шлях».
Так сталося, що в 1933 році частина селян перейшли з колгоспу «селянська правда» в «Другий більшовицький світ» і колгосп розпався. Цих три колгоспи «Петровського», «Битий шлях», «Другий більшовицький світ» проіснували до 1952 року.
Нелегким було життя селян. Часті посухи, низький розвиток землеробства, відсутність техніки – все це дало свій відбиток на сільських трударях.
Колективізація боляче вразила селян-одноосібників. Сухе літо 1933 року. Голодомор штучний і реальний, політичні репресії 1937-1954 років вибивали з колії буденні клопоти селян. Гірка правда, але вона є і буде в пам’яті народній, допоки живий народ, передаються з уст в уста болючі спогади лихоліть, страждань, випробувань тих поколінь, на долю яких вони випали.
Найбільший врожай зернових по 47,7 центнерів з гектара виростили в 1940 році, а через рік війна. І знову горе.
З перших днів Другої світової війни з села на фронт відправляються кращі сини і дочки нашого народу.
В середині серпня 1941 року німецько-фашистські окупанти, пройшовши форсованим маршем моторизованих частин, окупували село. За німцями прийшли мадяри, частини Кайзерівської Румунії.
Створена комендатура, штаб, введено комендантську годину. Для підривної партизанської роботи в селі Вовчок та Лісничому залишено комсомольську групу вчителів, які перерізали зв’язок з Ольгополем, нападали на німецькі обози, спалювали хліб, щоб не дістався ворогові. Тільки 14 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту під командуванням І.С. Конєва визволили село від німецько-фашистських загарбників.
Під час Другої світової війни загинуло по Лісничому 294 чоловіки наших односельчан, по селу Вовчок 74 чоловіки.
Йшло відродження. З попелу, з-під осколків мін і гранат, післявоєнне село піднімалось. Діти і жінки орали й сіяли, слізьми і потом рідну землю поливали, вірили в світле майбутнє.
Раптова посуха 1947 року ще більше порушила сподівання. Тисячі людей їхали в Західну Україну з речами і без них, наймалися на роботу, щоб привезти до рідних домівок спухлим осиротілим дітям крихту хліба.
Згорьовані жінки і діти, інваліди, учасники війни раділи першому обжинку. Постала потреба в об’єднанні колгоспів, в новому розподілі техніки й земель. Тому в 1952 році три колгоспи реорганізовано і створено один «40-річчя Жовтня». Пізніше змінювалася назва «Імені Калініна», «Імені Маленкова». Реорганізовано в 1958 році МТС. Частину тракторного парку одержав Лісничанський колгосп, частину передано в села Михайлівка, Голдашівка, Романівка, Рогузка.
На початку 1960 року північні села Ольгопільського району було приєднано до Бершадського. Так само сюди ввійшли села колишнього Джулинського району.
Район набирав сили і міцнів в середині 60-70-х років. У 1966 році будується місцевий Лісничанський будинок культури. Під час будівництва будинку культури було знайдено поселення міста Копистирин, яке існувало в ХІІ-ХІІІ століттях до нашої ери.
Місто було обнесене кам’яним валом, товщина якого досягала трьох метрів, з фортецю. На глибині до 4-х метрів знаходилися підземні ходи, які починалися від центру села і виходили до урочища «Гайдамацький яр». Висота підземного ходу – 1,6 метра, ширина 90 сантиметрів. Через кожних 20 метрів уступи, щоб можна було розминатися при зустрічі. Місто дві головні вулиці: Волощина і Маковщина.
У північно-західному напряму було село Слобода, воно носить досить цікаву історичну назву «Копистирин» – турецьке слово що означає місто, яке знаходиться на трьох горбах.
Цікаво і те, що в місті була своя башта, свої порохові бійниці, своя зброя. Тут жили поряд з українцями й турки. Співдружність двох народів об’єднували родючі землі, мали свої монети. Місто в своєму окладі налічувало до 40 тисяч жителів.
Цілі бочки вина, зерна, пороху, велася торгівля навіть з заграничними купцями.
Тут і товари з славнозвісної Візантії, Терції. Люди мали досить високу культури і побут.
Але, в 1240 році сам хан Батий, Османська імперія вирушає в загарбницькі походи на слов’янські землі.
Не обминає орда й Копистирин. Розорюючи і спалюючи до тла міста і села, хутори войовничі монголо-татари підступають до укріпленого міста, 40-тисячне місто приймає бій, але сили були не рівні.
Сім днів і ночей знедолений люд бився з завойовниками. І коли вступили ординці в Копистирин, який догоряв, знемагав, спливав від крові, османський воєвода побачивши красу дівчини Орисі став залицятися. Горда українка, як гласить легенда, втопила в діжці з огірками зухвалого чужинця.
За це розлючені монголо-татари вирішили вирізати живцем жителів. Частина людей врятувалася під покровом ночі, підземними ходами вийшли з міста в Гайдамацький Яр і рушили Чорними лісами на північ. Довго знеможені йшли, аж поки не опинилися в Шаргородському районі під теперішньою Вінницею. Оселились там, знову будували житла, обробляли землю. Тому-то й сьогодні в Шаргородському районі є село, яке носить таку гарну назву Копистирин. Це колишні жителі нашого села продовжили свій родовід в Шаргородському Копистирині.
А опісля…. Поступово спливали роки, десятиліття, століття. Інше через 70 років гласить легенда, лісничий збудував собі невелику хатинку у густому лісі. Поставив невеличку церкву, розробив трошки землі, викопав криницю. Йшли попід ліс люди, зупинялися, щоб напитися джерельної води, дякували господареві. Сини лісничого, а також охочі люди стали будуватись в цім краю. Так і виникло сучасне вже село не Копистирин, а Лісниче.
Лісниче розміщене на Подільській височині в долині річки Яланець. Найвища точка знаходиться поблизу тракторної бригади. Географічні координати 27º 57′ сх. д., 48º 15′ північної широти. Населення на 1 січня 1995 року становить 1646 чоловік.
В селі споруджена Лісничанська середня школа І – ІІІ ступеня в 1978 році.
Дитячий садок в 1989 році, контора колгоспу, який в 70-ті роки носив назву «Шлях до комунізму», в 90-х роках колгосп «Поділля», від 28 січня 1993 року – колективно сільськогосподарське підприємство «Поділля».
Для вшанування полеглих односельчан під час Другої світової війни жителями села був споруджений й меморіальний Обеліск Слави в 1989 році. Реставрована і діє православна церква (1817 року і по нині) споруджено нові куполи, дзвіницю, замінено покрівлю, поновлено фасад.
З 2020 року Лісничанська сільська рада реорганізована у Лісниченський старостат, староста Гаврилюк Віталій Сергійович, який у даний час захищає Україну.
З початком повномасштабного вторгнення більше 30 лісничан стали на захист Батьківщини. Тупиця Дмитро Степанович , Цвігун Віталій Володимирович, Скоробагатько Максим Миколайович загинули при виконанні обов’язку.
Спливуть літа, минуть десятиліття,
а історія найдавнішого поселення
на Подільській височині с. Лісниче
залишиться, як і залишився,
в устах народних, легендарний Копистирин.
Стоятиме ще багато століть церква
і видзвонюватиме своїми дзвонами історію,
яка перейде у вічність.
На сьогоднішній день у селі функціонують такі установи:
- Лісниченська гімназії
- Дошкільний навчальний заклад «Ромашка»
- Старостат
- Фельдшерсько-акушерський пункт
- Лісниченська філія Бершадської публічної бібліотеки
- Лісниченська філія Бершадського ЦКД
- Православна церква
- Тік
- Бригада
- два магазини
- Млин
Підготувала: Лідія СТОРОЖУК Завідувачка Лісниченської філії Бершадської публічної бібліотеки. Квітень 2025
Альтернативна версія історії села Лісниче
Інформацію зібрала та упорядкувала:
Зарічанська Олена Володимирівна студентка Бершадського медичного коледжу
При написанні роботибули використані:
1. Архівні роботи Лісниченської с/р;
2. Матеріали Бершадської районної бібліотеки;
3. Розповіді Андрейцова Миколи Мойсейовича та Андрейцової Марії Мавриківни;
4. “Географічні відомості села” – Кіпчарський П.З.
5. Книга пам’яті України. вінницька область. Том І – ст. 730-750.
10.05.2015р.
Маленька крапелька величної держави
Моє село, багато є таких
Зазнало лиха, бідувань і слави
Воно живе і вічно буде жить..
Лісниче, так звуть моє село, зручно примостилося біля швидкоплинної річки, затіненої верболозами.
Це частина моєї рідної Вітчизни, покровителька батьківського роду, моя відрада і надія, мої сподівання і звертання. Село добрих і працьовитих людей, які прагнуть зробити його зручним і впорядкованим.
У ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі і знайомі, тут і доля моя.
Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені і квітах.
Через усе село в’юнко в’ється, мов стрічка, бруківка-шлях, що єднає нас і місто Бершадь. Багата наша історія, етнографи стверджують, що Лісниче одне з найдревніших поселень в усьому Подільському краї.
Існує легенда, яка передається з покоління в покоління, з уст в уста. За переказами, в далекому-далекому минулому, на місці сучасного Лісничого, було поселення міста Копистирин, яке існувало в ХІІ-ХІІІ ст.. В перекладі з турецької «Копистирин» – місто, яке знаходиться на трьох горбах. Жили в ньому заможні люди, займалися землеробством, скотарством, гончарною справою. Але не завжди добре жилося.. Багата українська земля, родючі чорноземи приваблювали чужинців. І ось, в 1240 році монголо-татари нападають на слов’янські землі, розорюють до тла міста і села, спалюють хутори, забирають в полон молодь. Не винятком став і Копистирин. Йшла боротьба за місто, але сили були нерівними. Змучені копистиринці були вимушені тікати зі свого міста. Багато жителів загинуло, але частині все ж таки вдалося врятуватися. Пізно вночі, підземними ходами, вони вийшли з міста до Гайдамацького яру, вирушивши лісом на північ, довго йшли, аж поки не опинились на території сучасного Шаргородського району, Вінницької області, де і заснували село Копистирин. Оселилися там, ввійшли в звичайне русло, почали будувати житло та обробляти землю. І до сьогоднішнього часу є село, яке носить таку гарну назву.
Час не стояв на місці, поступово спливали роки, на згорівшій до тла землі, знову відроджувалося життя. За легендою, лише через сто років , лісничий збудував собі невелику хатинку в густому лісі, розробив дрібку землі та викопав криницю. Проходили попід хату лісника люди, пили джерельно-чисту воду, дякували хазяїнові. Краса природи зачаровувала їх, тому багато з мандрівників залишалися тут назавжди, створювали сім’ї , будували житло. Так виникло сучасне Лісниче…
Сучасне Лісниче знаходиться на півдні Бершадського району за 15 км від міста Бершадь. Географічні координати села 29 градусів 37 мінут східної довготи та 48 градусів 15 мінут північної ширини. Клімат села теплий і недостатньо вологий. За рік випадає 450-520 мм опадів, а за період з температурою вище 10 – 290-330 мм. На вегетаційний (220 днів) період припадає близько 70% опадів, що добре впливає на ріст і розвиток с/г культур.
Середньорічна температура складає 7-8 і коливається за вегетаційний період в межах +14 +16 С. Сума температур за період з температурою вище 10 складає 2600-3000. А протяжність періоду з цєю температурою складає160-180 днів. Середня температура січня -5 -6, липня +19. Перші осінні заморозки в середньому спостерігаються на початку жовтня, ранні в середині вересня. Весняні заморозки закінчуються в кінці квітня, але в окремі роки можуть спостерігатися і в другій декаді травня. Середня тривалість без морозного періоду 160-175 днів. Сніговий стійкий покрив утворюється в кінці грудня, а сніготанення починається в кінці лютого на початку березня.
Грунтовий покрив представлений чорноземами опідзоленими і темно-сірими опідзоленими, сильно реградованими.
Місцева територія рівниина і розчленована глибокими балками, ярами, річковими долинами, що сприяє розвитку ерозійних процесів. Поширені грунтоутворюючі породиосадочного і водного походження леси і лесовидними породами знаходиться на глибині більше 10-15 м від поверхні, а заплавах і зниженнях вони підходять до поверхні і в деяких місцях сприяють заболоченню. Цьому сприяє створення ставків.
В геоморфологічному відношенні територія розміщена в межах південно-східної частини південного Побужжя. В його основі лежить Український кристалічний щит. Водороздільні простори розчленовані річкою Яланець, потоками Зарічанка. Долини рік і потоків порівняно широкі з постійними водотоками, і як правило заболочені. Своєрідність геоморфологічної будови поверхні зумовило характер яружно-балкової і гідрографічної сітки місцевості села.
В межах села водні об’єкти представлені рікою Яланець, потоком Зарічанка і вісьма ставками. густота річкової сітки з урахуванням потоків і осушувальних каналів становить 0,3 км/км кв. Живляться ріки поверхневими і підземними водами. Основне джерело живлення – атмосферні опади. Так опади у вигляді снігу формують 40-80% сумарного річкового стоку. Дощове живлення проходить за рахунок затяжних дощів і злив, відзначається значними коливаннями на протязі усього року. Живлення річки підземними водами найбільш стійке і рівномірне протягом року. Характерним для режиму річки є чітко виражена весняна повінь і низька літня межень. Повінь на річці спостерігається під час весняного танення снігу, інколи дуже сильна. В окремі роки бувають короткочасні паводки, які зумовлені в основному тривалими затяжними і зливовими дощами, а в умовах нестійкої снігової зими інтенсивним короткочасним таненням снігу.
В селі є 8 ставків загальною площею 61 га, мінімальна 1 га, максимальна 23 га, середня 7, 6 га. Загальний об’єм води становить 842 тис. м куб. Чотири ставки розміщені в річковій долині, чотири в балці. Для риборозведення використовують чотири ставки, для водопостачання два ставки, для зрошення два ставки, боротьби з ерозією один ставок. Периметр водойм становить 10, 4 км. Всі ставки знаходяться в задовільному і доброму стані. Для купання й відпочинку використовуються шість ставків. На території Лісничого і його околиць знаходиться багато джерел. Особливо їх багато в річковій долині. Серед інших джерел виділяються наступні: “Барлюкове озеро”, “Сухий ставок”,”Смішкова левада”, “Манзіїв садок”, “Вербова”, “Попів яр”, “Щербатий садок”.
Джерела потребують щорічного догляду, всі вони розчищені, огороджені, обсаджені, використовуються для місцевих потреб. А потужні джерела урочища “Барлюкове озеро” дають життя річці Яланець.
I-XIV століттях в наслідок об’єднання литовсько-українських князівств з Польщею і утворення могутньої Речі Посполитої починається польська навала на українські землі. Лісниче відходить під володіння дворянина Івана Слупича. Близько 200 років сім’я Слупичів тримає в своєму володінні навколишні села. З 1595 р. володарем навколишніх земель стає Янош Збаражський.
З 1768 по 1774 рік с. Лісничі відноситься до Ольгопільського благочинного уєзда Демівської обл. з 1654 по 1674 рік село 5 разів було під владою татар, руйнувалось поляками, а в 1674 р. спалене турками. З 1672 по 1699 рік земля знаходилась під владою турків. З відходом Правобережжя до Польщі володарем земель став граф Мошинський.
У 1817 р. побудована нині діюча церква в честь Покрова Пресвятої Богородиці . За легендами, перша православна церква в Лісничому була зруйнована татарами. На тому ж місці збудували нову, але в ніч відкриття уніати спалили її. У неділю 1 квітня 1789 року вона була спалена. Натомість збудували нову, з уніатською каплицею. Коли тут було відправлено перше богослужіння уніатською паствою, християни за рішенням всього люду спалили її разом з каплицею.
Через деякий час православні християни вирішили збудувати нову церкву. Її кам’яна основа і була закладена в 1817 році. До складу фундаменту входили граніт, пісок, глина, камінь, а також курячі яйця, що скріплювали розчин.
У 1936 році за рішенням тодішньої влади церкву закрили, тільки при окупаційному режимі проводились богослужіння, які продовжувалися до 50-тих років.
Реставровано і відкрито церкву у 1993 році. Згодом було прибудовано купола, за рахунок коштів КСП «Поділля» та місцевих жителів. Нині церква також існує. Настоятелем церкви є отець Віктор. За невеликий проміжок часу, церква суттєво змінилася. З’явилися нові ікони, покладено новий купол, періодично проводяться ремонтні роботи. Кожної неділі та по святам проводяться Богослужіння.
Змінив графа Мошинського пан Юревич, землі якого підпорядковувалися графу Потоцькому. Графиня Марія Потоцька була прихильницею простих селян. Невдовзі вона дає згоду пану Юревичу на відбудову села. Таким чином до початку реформи 1861 року спалена частина Лісничого (Маковщина) відбудовується. Юревич був багатим паном, володів землею, мав заводи, млин, сади та стави.
Під час війни 1914 р. багато селян було забрано на війну. У зв’язку з буремними подіями, наляканий пан Юревич продає частину земель пану Сабанському, разом із селянами. Наближались події 1917 року. Ольгопільська волость разом з прилеглими землями стала епіцентром революційних подій. Вже в травні 1917 року влада заборонила селянам ділити панське майно. В червні 1917 року в село вступили війська. За кілька тижнів із Лісничого було вивезено хліб, м’ясо, молоко. Ще не раз на село нападали, і австро-угорці, і петлюрівці.
Громадянська війна, що вирувала в Україні з 1918 по 1922 рр., залишила глибокий відбиток і на житті наших односельчан. Під час війни проводилась постійна мобілізація створювались різні угрупування “Махно”, “Партія зелених”, банда “Марусі”, “Червона армія”. До лав військових набирали лише червоноармійці.Андрейцов Ярмоген Никифорович – вбитий під брестом, казав: “Хто б не пропонував тобі йти воювати, не йди брате, загинеш”. Не всі селяни покірно хилили голови, не вдівали ворожих мундирів, так і Андрейцов Мойсей Никифорович, не хотів вступати до жодного з військ, ховався по коминах, але залишався на своїй позиції.На цей період в селі було два фільварка, перший на території тодішньої вулиці Трини, налічував кілька хат, а другий на межі Вовчка та Лісничого. Пан Сабанський, який і володів цими землями мав маєток у сусідньому селі Яланець. Був прихильником місцевої влади. Почалося повстання, жителі села вирушили до Яланця, розгромивши панський маєток. Панові вдалося врятуватися. Згодом, з приходом австрійського війська, повернувся і Сабанський. Всі, хто брав участь в розоренні панського майна, були покарані та змушені виплачувати контрибуцію. Для прикладу, за три кілограми цвяхів – було виплачено суму, еквівалентну ціні двох корів. Австрійці обстрілювали село з гармат, забирали продовольчі продукти.
Влітку 1919 року до села вдерлися денікінці, вони громили все. Притиснуті діючою 45-тою стрілецькою дивізією під командуванням Якіра, до складу дивізії входила бригада Григорія Івановича Котовського, денікінці відійшли за Балту. Для охорони сіл Бершадського району було створено партизанський загін під командуванням голови ревкому В. Кривохоткіна. І ось, восени 1920 року в селі встановлюється Радянська влада.
На той час з усіх селян, лише 5-10 % були писемними. По закінченні громадянської війни повстало питання “ліквідувати неграмотність”. Після прийняття НЕПу почали організовувати лікнепи. Ці так звані читальні на селі примусово відвідували всі неписемні. Розпочалося будівництво перших загальноосвітніх шкіл.
У 1929 р. розпочалася суспільна колективізація. На селі було створено 7 колгоспів, до яких самостійно вступати не мав бажання ніхто. У Лісничому примусову колективізацію проводив представник Ольгопільського Райвиконкому, житель села рогізки – Кушнір Канон Гнатович. Як розказує Андрейцов Микола Мойсейович, до колективізації його батько та Конон Гнатович були гарними товаришами. Та ось, здавалося б, коли життя селян, почало потроху входити в звичне русло, було представлено список на розкуркулення. І першим в цьому списку був Андрейцов Мойсей Никифорович. Написавши заяву до вступу в колгосп, Мойсей Никифорович, будучи грамотним, став комірником, здавши власних коней та корів. Перший колгосп було створено на Грозенках (нині вулиця Т.Г.Шевченка). Головою був Зарічанський Сергій. Проіснував він недовго, так як постраждав від рук Грозенків, Микитків та Карасєвичів. Вони, зібравшись, забрали хліб та спалили клуню. Другий на території куркуля Скалецького – “ІІ більшовицький сів”. Третій – центральний імені Калініна. Четвертий імені Петровського (на Волощині). Інших три стерлися з пам’яті покоління.
Нелегким було життя селян. Посухи, часті неврожаї, відсутність заробітних плат, та і сама колективізація боляче вдарила селян-одноосібників.
Посуха 1933 року… У дні розквіту соціалізму в Україні запанував голод. Болісно ступати стежками пам’яті. Не обминув голодомор і Лісничого. Пухли старі і малі, вимирали цілі родини. Кістлява рука смерті ні вдень, ні вночі не випускала своєї кривавої коси. Деякі їхали на заробітки до Західної України, щоб хоть якось врятувати сім’ю від голодної смерті. Нам, сучасним людям, неможливо зрозуміти, як можна їсти варену траву чи кору, мишей, горобців, щурів, гнилу картоплю. Були в селі і зрадники, прибічники влади, доносили на сусідів, родичів. близьких…
У 1938 році частину земель було роздано на будівництво. За переказами першою жителькою на території сучасного подвір’я моїх сусідів була баба Саша, тому ця вулиця отримала в народі назву Сашівка. Другим став Демид Краснопера, проживав на теперішній Ангелівці. Більшість назв вулиць та провулків походить від імен, прізвищ або прізвиськ першожителів. Початок будівництва сучасних вулиць розпочався в 1940-х рр., а продовжився після війни.
Весна 1941 року.. Ніщо не віщувало біди, світило яскраво сонечко, огортаючи своїм теплим промінням і дорослих дітей, буйно квітнули сади. Потопаючи в п’янкому полоні бузку та піонів квітувало і саме Лісниче. Учні випускних класів готувались до іспитів, але 22 червня перший ворожий літак пролетів над селом. Мирне небо захмарилося, почорніло.. Почалася Велика вітчизняна війна.. На фронт відправляються чоловіки, батьки, сини…
З середини серпня 1941 року німецько-фашистські окупанти ввійшли на територію Лісничого. особливих знущань завдавали людям мадяри, солдати Кайзерівської Румунії. В селі введено комендантську годину, перерізано зв’язок з Ольгополем. Довгих три роки йшла кривава боротьба, багато селян вбито та забрано в полон. Лише 14 березня 1944 року ІІ Українськогофронту під командуванням І.С. Конєва визволили село німецько-фашистських загарбників.
Під час другої світової війни загинуло 294 наших односельчан.
Та не зламала війна силу духу лісничан. Відроджувалось село. діти і жінки орали землю, засівали поля золотими пшеницями та житами, поливали їх слізьми й потом, вірили у світле майбутнє своїх дітей та внуків.
Не переставала доля жорстоко карати лісничан. Раптова посуха 1947 року розвіяла сподівання та надії. Та пережили, перегорювали. Вже влітку 1948 року жнива були втішними, вродили перші колоски пшениці.
В подальшому із семи утворилося три колгоспи. В 1956 році всі колгоспи були з’єднані в один – імені Малінкова, головою був Лівіцький В.Г., житель села Вовчок. Після смерті Сталіна почали будуватися великі ферми, реорганізовували МТС, техніку продали в колгоспи. Відмінили продподаток, а хліб державі почали продавати. оплати здійснювали трудоднями, за які люди отримували хліб і гроші. Після Лівіцького головою колгоспу стає Гамарник Сава Тарасович із команди 50-ти тисячників. За його керівництва до села надійшло електропостачання. Колгосп було перейменовано на “З’їзд КПРС”. Після Гамарника головою став Назаревський І.І.
На початку 1960 року північні села Ольгопільського району було приєднано до Бершадського.
Першим сільським головою колгоспу було обрано Колісника М.А., який навчався в ВПШ. При ньому колгосп став мільйонером, збудовано клуб, здійснено капітальний ремонт шкіл і повністю перебудовано ферми. Побудовані стави. Врожайність полів значно підвищилась, поліпшилась культура села, побудована бруківка Бершадь – Кидрасівка. Після Марка Арсеньовича головою став Солодкий ..Т. – відставний капітан, житель Осіївки. особливих звершень не відбулося. Наступним головою став Гирба М.С. За його керівництва модернізували старі та збодували нові приміщення. побудовано цегляний завод у селі Вовчок, побудовані магазини, нова двоповерхова школа, млин, консервний завод, три тракторні бригади, центральний став, виробництво виросло найкраще за всю історію колгоспів. Згодом головою колгоспу було обрано Саблука О.І. Саме він вніс у життя колгоспу найбільше демократії. Олександр Іванович прислухався думки працівників. за його керівництва було побудовано 5 житлових будинків на 8 сімей. Останнім головою став кузьмишин М.Г. Після його керування колгосп перестав існувати.
Починаючи з 1975 по 1985 рр. в колгоспі налічувалося:
3700-3800 голів ВРХ; 1300 корів; 5000 свиней, з них 200 свиноматок; 1700 овець; 260 коней; 6000 курей; 200 гусей; 400 качок. В селі були шовкопряди.
З 1960-1985рр. в селі активно розвивалася художня самодіяльність. Молоді, активні люди з великим задоволенням приймали участь в концертах. Підтримували народні традиції. Як розказують старожили, життя було яскравим, різнобарвним. Щоденна, кропітка праця не зморювала їх, а навпаки надихала. Встигали і працювати, і відпочивати, і будуватися.
Здавна лісничани були талановитими та співучими. І в горі, і в радості не покидали вони Богом даний дар Україні – пісню. Співали і вдома, і в полі, і просто йдучи чарівними вулицями нашого села. З радісною піснею народжувалися, і з жалісливим голосінням помирали. Шанували і шанують лісничанські жителі давні традиції і слово батьківське. Лісничани – люблять жити, люблять радіти, люблять святкувати.
Скільки світ і сонце є на нашій землі, святкують українці весілля. Для кожної місцевості це свято своєрідне, особливе. Не винятком стало і Лісниче.
Традиційний обряд весілля умовно поділяється на три цикли: передвесільний, власне весільний і післявесільний.
Сватання — перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. Здавна посередників при сватанні найчастіше називали «старостами», але трапляються також назви «сват», «посланець», «сватач». У старости просили, як правило, близьких родичів, поважних одружених чоловіків. Оскільки успіх сватання залежав і від уміння вести розмову, то при виборі старшого старости брали до уваги такі риси вдачі, як комунікабельність і дотепність.
Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.
На знак згоди сватів перев’язували рушниками або підносили їм на хлібі хустки чи рушники. Нареченого дівчина перев’язувала білою хусткою за пояс. Потім цю хустку потрібно було, як слід заховати, щоб не вкрали її лихі люди, та чогось поганого не зробили. У випадку відмови старостам підносили гарбуз. При позитивній відповіді нареченої обговорювали попередньо питання про придане.
На сватанні співали пісень, зокрема, як розказала Андрейцова Марія Мавриківна:
ВЕЧІРНЯ ЗОРЯ ЗІЙШЛА
Вечірня зоря зійшла, (Двічі)
Марія з села прийшла.
Марія прийшла з села (Двічі)
Ні смутна, ні весела.
По подвір’ячку ходить, (Двічі)
До явора говорить.
— Ой яворе, яворочку! (Двічі)
Розвийся зелененько.
Розвийся зелененько, (Двічі)
Розвесели серденько,
Бо воно засмутяне, (Двічі)
Відколи заручане.
Заручила мене ненька, (Двічі)
Як була я маленька.
Заручити заручила, (Двічі)
А робити не навчила.
Навчать мене добрі люди, (Двічі)
Жаль моїй неньці буде.
Навчать мене ще й зовиці, (Двічі)
Миколові сестриці.
Навчать мене ще й зовіки, (Двічі)
Миколові братики.
Увесь передвесільний цикл обрядовості тривав два-три тижні, інколи — місяць. Після сватання відбувалися оглядини (обзорини) і заручини. Батьки нареченого під час оглядин намагалися продемонструвати свій добробут.
У призначений для заручин час батьки й родичі молодого, зайшовши з хлібом в хату молодої, сідали до столу. Старший староста брав рушник і накривав ним хліб, на нього клав руку молодої й молодого і перев’язував їх рушником. Після цього наречена перев’язувала рушниками старостів і обдаровувала усіх присутніх родичів молодого хустками, сорочками, полотном.
Часто бувало, що різні обряди передвесільного циклу відбувалися в один день: наприклад, сватання й оглядини або сватання й заручини. Оглядини могли здійснюватися формально, бо звичайно на селі добре знали родину нареченого чи нареченої, їх матеріальний стан. Поступово зникає звичай попереднього розвідування на згоду сватання, оскільки молоді самі наперед домовлялися про сватання і сповіщали про це своїх батьків.
Пощальний молодіжний вечір, на якому наречений і наречена прощалися з дівочою і парубоцькою громадою та переходили в стан одружених господарів. Крім приготування вінків і весільного деревця, на цьому вечорі ще здійснювалися такі обряди: посад, перепій молодих, розплетення коси нареченій, вбирання вінка, обмін подарунками між молодими та ін.
Обов’язковим було бгання короваю. Коровай йшли пекти тільки заміжні жінки, які не були розлученні.
Коровайниці (співають разом)
Марусина мати
По сусідоньках ходить,
Сусід своїх просить:
Прибудьте до мене
Та до моєї хати,
Та до мого дитяти
Коровай бгати.
Наперед виходить мати нареченої. Коровайниці підходять до столу, вклоняються їй.
1-ша коровайниця
Благослови, Боже,
І отець, і мати,
Своєму дитяті короваю бгати!
Коровайниці місять тісто в діжі, співають.
Коровайниці (разом)
Ой короваю, короваю,
Багато до тебе Кошту треба:
Корець муки пшеничної,
Цебро води криничної,
Фаску масла ярових корів,
Копу яєць молодих курей,
Гарнець солі лозової,
Ківш калини червоної.
2-га коровайниця саджає коровай у піч.
2-га коровайниця
Стелися, хмеленьку, на ліску,
Родися, пшениченько, на піску,
Густа та буйна на ниві,
Частії снопочки на жниві,
Та високі стоги на гумні,
Вищий наш коровай на столі.
Коли коровай «спікся», коровайниці, співаючи, дістають його з печі, кладуть на стіл.
Коровайниці (разом)
Короваю, короваю,
Везем тебе коло гаю,
Коло гаю, понад Дунай,
Ти, Марусю, не думай,
І де твоя голівонька.
Везе тобі коровай,
Не житній, а пшеничний —
Всій родині величний.
Пшеничний, петльований,
Родом дарований.
Найбільш пишною обрядовістю відзначався весільний день. Церемонія одягання молодої дружками і свашками відбувалась у коморі в супроводі пісень. Молоді обов’язково мусили мати нові сорочки, ще не прані. Спеціально до весілля шили одяг, який зберігали і шанували впродовж усього життя.
Весільний поїзд молодого, який вирушав за молодою, складався зі старшого боярина, бояр, світилки і родичів. За звичаєм, нареченого до воріт проводжала мати у виверненому вовною догори кожусі. Хлопця обсипали «на щастя» зерном і дрібними грішми.
Перший викуп — «ворітну» — хлопці з вулиці молодої брали біля воріт її хати. Вони одержували дрібні гроші чи чарку горілки й пропускали весільний поїзд на подвір’я. Друга перепона була біля дверей або в сінях: молоду охороняли дружки, які віддавали її за цукорки і калачі. Щоб сісти біля нареченої, молодий мусив викупити її ще й у брата-підлітка (коли такого не було, його роль виконував близький родич, іноді сусід). Одержавши викуп, брат поступався місцем молодому, і всі гості сідали за стіл. Після викупу місця починалось дарування: спочатку родичі молодого наділяли подарунками родичів молодої, потім — навпаки.
Після першого столу співали пісню вдячності:
Встаньте бояри, встаньте,
Богові хвалу дайте,
І перед столом, і перед Богом
І кухарочці, і її дочці,
І водоносам, що воду носять,
Харашо просять
До столу доносення
До гостей припрошення.
Власне весіллям, гостиною керували хресні батьки. Запрошували всіх до столу та пригощали.
Покривали молоду заміжні жінки, ні в якому разі, не розвідниці, щоб наречена не повторила їх долю. Знімали вінок та зав’язували в хустку, на знак того, що молода стає заміжньою жінкою, молодого вдівали в кашкета, що символізував одруженого чоловіка. Після покриття наречена відтанцьовувала “Метелицю”. В коло збирались всі незаміжні дівчата і маленькі дівчатка. Молода, в свою чергу приміряла кожній вінок, і цим самим прощалась з дівоцтвом.
Наприкінці весілля у домі молодої відбувався останній її викуп — «весільний пропій». Після цього пізно ввечері молоду виряджали до дому чоловіка. її родичі передавали родичам і боярам посаг, вона виходила на подвір’я, а в той час гості співали пісні, в яких була туга і сум за рідною домівкою.
Молода співала пісню вдячності своїм батькам:
Дякую тобі тато, що збудував хату,
Більше не будеш, не будеш,
Дякую тобі мамо, що будила мене рано,
Більше не будеш, не будеш,
Дякую вам сестри, що навчили коси плести,
Більше не будеш, не будеш,
Дякую вам пороги, де збивали хлопці ноги,
Більше не будеш, не будеш,
Дякую вам ворота, де стояла хлопців рота,
Більше не будеш, не будеш.
Головний весільний день закінчувався обрядами шлюбної ночі: переодягання молодої, виведення її до гостей, демонстрування цнотливості. Важливе місце відводилося циклу обрядів після шлюбної ночі, що символізували приєднання невістки до родини чоловіка: розтоплювання печі, посилання по воду, скроплення водою господарства, приготування обіду, частування свекрів.
Післявесільні обряди повинні були зміцнити зв’язок між родинами молодих і полегшити призвичаєння молодої в чужому домі. Через день-два молодий кликав гостей на «пропій». За тиждень після весілля молоді йшли до батьків молодої на міни: батько молодої повинен віддати, що «мінив» (обіцяв) дати їй у віно під час сватання і заручин. З цього приводу влаштовувалась гостина.
Так святкувалось весілля багато років тому, минають роки, але змін мало, збереглись до наших часів і сватання, і заручини, і саме весілля.
На сьогоднішній день, в селі діють фельдшерсько-акушерський пункт, два приватних млини, рільнича бригада, ТОВ “Хлібороб”, ПП “Валентина”. В Лісничому функціонує будинок культури, сільська рада, одинадцятирічна школа, дитячий садочок. Є 4 продовольчих магазини, магазин будівельних товарів та побутовий.
Молодь активно займається спортом, зокрема, армреслінгом, в приміщенні сільської власними силами створено тренажерний зал. Юнаки та дівчата займають призові місця, беручи участь в спортивних турнірах. В Лісничому проживає поетеса, член спілки журналістів України Зарічанська Л.І. Село процвітає на радість жителям, адже живуть в ньому працьовиті, щирі люди.
ЛІСНИЧЕ – село, центр сільської ради.
Розташоване за 16 км від районного центру м. Бершадь.
Населення село Лісниче – 1017 осіб
Кількість дворів – 604
Як свідчать писемні джерела , 12-13 ст. до н.е. виникає місто Копистирин, залишки якого було виявлено під час будівництва Лісничанського будинку культури у 1961 р. Місто було обнесено кам’яним валом , товщина якого досягала трьох метрів, з фортецею. На глибині до 4-ох метрів знаходились підземні ходи, які починалися від центру села і виходили до урочища «Гайдамацького яру». Висота підземного ходу -1.6 м , ширина 90 см. Через кожних 20 м. уступи.» «Копистирин» – це турецьке слово , що означає місто, яке знаходиться на трьох горбах. Місто мало дві головні вулиці : Волощина і Маковщина . Цікавим є той факт, що в місті була своя башта , свої порохові бійниці, своя зброя. Жителі села займалися скотарством , землеробством, гончарною справою і налічувало в своєму складі до 40 тисяч чоловік. На території міста працювала ґудзикова фабрика . В 1240 році Хан – Батий з Османської імперії зруйнував укріплене місто.
Населення ховаючись від загарбників тікало в ліси. Спливали роки, лісничий побудував хатинку у густому лісі, поблизу почали оселятися люди. Так , і виникло сучасне село Лісниче.
З 1654 р. по 1674 р. село п ять разів під владою татар, руйнувалось поляками , а в 1674 році спалене турками. З 1672-1699 р.р.- майже три десятиліття земля находилась під владою турків.
На базі населення села Лісниче у 1929 року було створено колективні господарства – «Більшовицький сів», «Калініна», « Петровського».
Для обробітку землі першим колгоспам необхідна була техніка, а тому в 1924 році Лісничому стала діяти на радгоспі перша МТС , яка нараховувала в своєму складі до 3 тракторів « Кіровців», пізніше поповнювалися комбайнами , косилками, різним реманентом. МТС обслуговувала навколишні колгоспи в селах Михайлівка, Романівка, Голдашівка, Кидрасівка, Вовчок, Яланець, Рогізка. МТС на радгоспі проіснувала з 1924 року по 1953 рік. Радгосп обробляв до 400 га орної землі.
Трагедія голодомору на Поділлі важким спогадом лягла на плечі Лісничан.
Тільки за період1932-1933 р.р. загинуло за неповними даними 1тис.500 чол.
В дань пам” яті їм встановлено пам’ ятний знак на кладовищі та у 2008 році за сприянням сільського голови Світайло О.Г. споруджено стели біля Меморіалу слави загиблим воїнам на яких викарбувано такі слова: Вічна пам’ ять лісничанам –жертвам сталінського голодомору 1932-1933 р.р. та політичних репресій від нащадків.
У 1941 році лісничани проводжали односельчан на війну.
Під час Другої Світової війни загинуло по селі Лісничому 294 наших
односельчан.
Для вшанування пам’ яті полеглих воїнів –односельчан під час Великої Вітчизняної війни жителями села був споруджений меморіальний комплекс загиблим воїнам
В 1989 році.
Реставрована і діє колишня православна церква , яку було споруджено у 1817 році. За легендами перша церква в Лісничому православна була розграбована татарами : на тому місці була побудована нова церква, але в ніч відкриття уніати захопили її. В неділю першого квітня 1789 р. було спалено.
Через деякий час православні християни навічно вирішили збудувати церкву , яка стояла б віки й тисячоліття. Кам’яні основи сучасної церкви були заложені в 1817 році. До складу фундаменту входили : графіт, пісок, глина, каміння, також курячі яйця, що скріплювали розчин.
Не обминули зміни й Лісничого , які проходили у суспільстві , а саме: післявоєнна
розруха, голодні роки 1947 р.р. , «хрущовська відлига» та період перебудови , який приніс найбільшу розруху селу .
На даний час на території села діє СФГ «Лісниче-Сад», ФГ «Лісниче-Агро», СФГ «Кузьмишина», ФГ «Дана – Плюс», ПП «Валентина».
Незважаючи на всі негаразди у селі проживали і діяли видатні особи, а саме: Багола Федір Іванович, капітан ІІ рангу у відставці, який займався пошуковою роботою по підняттю кораблів , затонувших у роки Великої Вітчизняної війни та розмінуванням портів Чорного моря . Видав понад 9 книг , серед них «Тайфун Марія» .
Завідуючою бібліотекою с. Лісниче працює Зарічанська Лідія Іванівна, автор музично-поетичної збірки «Україно – мій подільський краю» . Збірка «На крилах пісень» відома своєю піснею «Лісниче, Лісниче – село мальовниче».
Лісниче,
Лісниче – село мальовниче,
В чудовім Подільськім краю
І пісня злітає немовби жар-птиця
На всю Україну мою…
І лине полями , казкове піснями,
Як рідний Подільський наш край.
Квітуй моя земле, рясній врожаями,
Як цей запашний коровай…
Хай сонце сіяє і лине світами-
Ця пісня на мир, на добро,
Щоб в кожній оселі всі були веселі, щасливо зажило село…
Лісниче, Лісниче – село мальовниче,
Замріяні верби в гаях
Дитинством лелечим і юністю кличе ,
Зорею незвіданий шлях…