Історія села Війтівка

Історія села Війтівка

Мій рідний край, моя земля,
Ранковий шум дібров, вишень чарівних гілка,
Спів жайворонка, сміх дітей
І ніжно граюча вербовая сопілка –
Все це влилось в одне ім’я –
Село Війтівка.

Були і радощі, й тривоги повсякчас
В його житті великому, складному,
Та сила духу, мужності й добра
Плекала радість й відганяла втому.

І ми надіємось і віримо у те,
Що розіллється щастя поміж нами,
Родюча нива рястом зацвіте
Й укриється плодючими садами.
Живи, красуйся, гордість наша й славо,
Куточок миру, правди і звитяг.
Хай люд твій возвеличує державу
Своєю працею невтомний у віках!

Н. Мацько
Село Війтівка – одне з найбільших сіл Поділля. Розкинулося воно на пагорбах вздовж долини, по якій звивається невеличка річечка. Одні називають її Войтовочкою, інші – Муравкою.
Село розташоване за 7 км. від районного центру м. Бершадь. Найближча залізнична станція Бершадь, за 12 км.
Площа населеного пункту 7557 га.
Населення – 4226 особи.
Кількість дворів – 1642
День села – 21 вересня

Забудовано село приблизно 1625 року. Походження назви села досить прозоре: на честь когось, хто був обраний чи призначений війтом (польське староста, голова). Очевидно, назва села походить від першого поселенця, який став першим місцевим війтом. Писемна традиція говорить, що року 1745 поміщик Станіслав Потоцький письмово доручив цьому першому поселенцю закликати селян селитися на його землях. З часом село було разом з земляками продане Мошинському, а згодом – дідичу С.Юревичу.
Війтівчани здебільшого займалися землеробством і тваринництвом. Тут і досі добре знаються на приготуванні копчених шинок, які колись вивозили на ярмарки до Одеси і, навіть, до Варшави. За народними переказами в минулі часи через Війтівку пролягав Чумацький шлях у південні краї. Тож валки чумаків дорогою на Балту не раз зупинялися у Війтівці на перепочинок чи для торгового обміну.
До 1798 року в селі була уніатська церква. Першим православним священиком був Василь Мокрицький – великий борець за православну віру на Брацлавщині. Священик похований при церкві 1804 року. Починаючи з кінця XVIII століття, жителі села сповідують православну віру. До 1774 року в селі була дерев’яна церква на ім’я Івана Златоуста, що згоріла з невідомих причин, на її місті побудовано теж дерев’яну церкву на честь Різдва Пресвятої Богородиці. У 1872 році з ініціативи Ксенофонта Бабія розпочато будівництво на місті дерев’яної – цегляної церкви. На 1872 рік церква мала загалом 73 десятини 2000 сажнів угідь. Ця церква була освячена в 1875 році, про що засвідчує документ, богослужіння в цій церкві проводиться і донині.
До 1875 року школи в селі не було. Батьки, які бажали, щоб діти їх були грамотними, наймали дяка, або грамотних селян навчати дітей. Навчання було 3-4 рази на тиждень. Та селянин Корнило Химчук кожен рік вчив у себе вдома 5-6 хлопчиків. Сиділи вони за столом, а писали крейдою на дверях. Навчали тільки читати, писати і рахувати, а інших наук не вчили. Термін навчання в такій школі був різний (по договору між учителями і селянином, який віддавав на науку свою дитину).
В 1875 році в селі було відкрито міністерську школу в будинку колишнього волосного управління. У ній щорічно навчалося 35-40 хлопчиків. Школа носила назву Війтівське однокласне училище. За статистичними даними в 1900 році в цьому училищі навчалося 112 хлопчиків.
В усі часи війтівчани відзначалися високою набожністю і шанобливим ставленням до православної віри, глибокою відданістю християнським традиціям. На раду з тим, що в сільській церкві постійно з моменту її існування проводилася служба Божа, в храмі збереглося багато образів, як обереги-хранителі села.
Першим художником-іконописцем в селі був Петришин Гнат, який навчався малярству в монастирі на горі Афон.
При церкві вівся літопис. Найбільше записали протоієреї Василь Мокрицький і Микита Громачевський.
В 1935 році з церкви були зняті дзвони. Частина їх була схована. Служба велась до Пасхи 1938 року. З початком війни храм закрито. З 1976 по 2008 роки приходським священиком був протоієрей Іоанн Данченко. З 1992 року по цей день править богослужіння священик Кожокар Георгій Георгієвич. У кінці 80-х років церква була заново розписана з середини. У середині 90-х відбулася пожежа, під час якої згоріла дзвіниця. Загинув увесь церковний архів. На протязі року дзвіницю відбудували.
Жителі села ніколи не стояли осторонь подій, що відбувалися в державі.
В російсько-турецькій війні брав участь і був поранений під Плевною наш односельчанин Полятичко Корній, за що нагороджений «Георгієм».
На війну з Японією в 1904 році з села Війтівка було відправлено 45 чоловік. Прізвища цих воїнів записані на іконі, яка і по цей час зберігається в сільському храмі. А також ікони з прізвищами солдат, що загинули на війні з Німеччиною та Австрією 1914-1918 p.p. та перебували в полоні під час цієї війни. Ці ікони намальовані на пожертвування воїнів.
Активно відгукнулися жителі села і на події в революції 1905-1907 p.p. Восени 1906 року Плаксієм Авантієм Даниловичем був вперше пронесений по селу червоний прапор. За ним ішов натовп селян, які вимагали зменшення податків, надання селянам землі. В село вдруге були викликані драгуни і змусили селян розійтися. Прапор було відібрано, але оскільки на ньому було зображено Григорія Победоносця, то цей прапор не знищили, а передали в церкву, де він зберігався до 1917 року. З 1924 по 1930 роки на території села було створено 4 колгоспи: в 1924 році було організовано колективне господарство «Перемога», в 1925 році утворився колгосп «Радянський господар», в 1927році – колгосп імені Шевченка, в 1930 – імені Будьонного.
Жителі с.Війтівки пережили страшний голодомор 1932-1933 рр..У 1932 році в селі Війтівці зібрали добрий урожай, але все зерно з села вивезли невідомо куди, виконуючи непосильний план хлібозаготівель. Через те, що план не було виконано, озброєна бригада камнезаливців ходили по дворах і забирали все зерно, включаючи і останню жменю квасолі – згадує Андрейцева В.К.,1921 р.н. За свідченнями очевидців від голоду померло близько двох сотень війтівчан.

Війтівка: окупація і визволення
Біленькі хати на видно¬крузі, широкі і довгі ву¬лиці, обсаджені плодовими деревами, синьоока річка. Здається, зроду не торкало¬ся жодне лихо цього посе¬лення. Та на віку, як на дов¬гій ниві Всього довелося пе¬режити війтівчанам. Були дні радісні і сумні. Найбільшим горем стала Велика Вітчиз¬няна війна. 1 серпня 1941 р. село окупували німецько-румун¬ські війська, і майже 4 роки перебувало в окупації. З нього пішли на фронт 1119 чоловік. Загинуло в боях 498, 120 – повернулися інва¬лідами
Війтівчани обороняли Мос¬кву і Ленінград, Київ і Харків, безстрашно кидалися в ру¬копашні бої з відбірною диві¬зією при обороні Одеси, сто¬яли на смерть при захисті Севастополя, Сталінграда. Всі вони нагороджені орде¬нами і медалями
У Війтівці хазяйнували ру¬муни. Із розповідей наших дідів, вони були набагато лояльнішими, ніж окупанти-німці, які встановили свої по¬рядки за Бугом. Там панува¬ли грабіж, насильство, вбивство. Можна тільки спів¬чувати горю матері, в якої забрали дочку 16 років і прикладами загнали в то-варний вагон на каторжні ро¬боти в Німеччину.
А у нас було тихіше, порів¬няно з селами за Південним Бугом, але свої окупаційні порядки румуни встановили. Комендантом був офіцер Рома, помічниками – молдова¬ни Марко і Лев, начальником поліції – спочатку Сава Рудь, потім Іван Юрченко. Про цю людину старожили згадують з повагою. Він більше був на службі в людей, ніж у поліції, про всі акції, які готували окупанти, Іван Гаврилович розповідав населенню, чим запобігав біді, відвертав ли¬хо.
Наші діди, батьки, як мог¬ли, чинили опір окупантам. Так, В.Я Крикун самостійно виготовив приймач, слухав зведення про переможні бої радянських військ і розпов¬сюджував їх серед населен-ня, був схоплений і відправ¬лений до тюрми у м. Балту. Після визволення нашими військами пішов на фронт, має бойові нагороди. Після війни Володимир Якович все своє життя присвятив серед¬ній школі, користувався ве¬ликим авторитетом серед населення.
У селі діяли дві підпільні групи (із спогадів Д.Ю. Ратушняка). Першу очолив Жа¬дай, він жив на Жорняках. Друга сформувалася на бу¬рякорадгоспі, її очолив Фомічев. В цю групу входили Леонтій Плаксій і Неавгустов (в повоєнний час директор Яланецької школи), він у радгоспі працював комір¬ником. Щоб піти у партизани, необхідно було знати спеці¬альний пароль.
Більше 20 років не визна¬вали наших партизан, і тіль¬ки В.З.Качуру (секретареві райкому) вдалося добитися, аби їх нагородили медаля¬ми.
У березні 1944 року з тяжкими боями наші війська підійшли до півден¬ного Бугу. Після визволення населених пунктів у бойові частини вливалося нове по¬повнення, і часто так трапля¬лося, що люди гинули, не встигаючи отримати одяг і зброю, не маючи при собі ні¬яких документів.
Подібна ситуація мала міс¬це 10 березня 1944-го на під¬ступах до Війтівки. З якою метою, яке завдання було поставлено взводу солдат, мабуть, ніхто вже і не взнає, тому що ні документів, ні паперів, які б підтверджували їхні особи, при них так і не знайшли. Тільки в командира було посвідчення на ім’я Івана Бубликова.
А сталося ось що. Фашистська авіація наносила бойові удари в районі Бугу, не даючи змоги переправитися нашим частинам через річку, а взводу бійців, мабуть, було поставлене завдання розвідати обстановку у Війтівці. Начебто нічого загрозливого для солдат не було, ворог був десь у селі за три кілометри. Вийшовши із лісу, потрібно було добратися до околиць села, під ногами після весняних дощів було cyцільне місиво, йти було важ¬ко
Відійшовши пару сотень метрів від лісу, вони почули гул німецьких літаків, які надлетіли з боку річки. Фа¬шисти зразу ж угледіли легку здобич. На відкритому полі сховатися радянським вої¬нам було ніде. Почався не¬рівний двобій піхоти з вишко¬леними німецькими асами. Війтівчани чули кулеметні черги з літаків, їм відповідали поодинокі гвинтівочні пос¬тріли наших бійців, але сили були нерівні, загорілася скирта соломи, в якій укри¬лися солдати, вони були без¬захисні в тій ситуації
Льотчики настільки осмілі¬ли, що колеса літаків ледве не торкалися землі. Не було тієї сили, щоб гідно дати від¬січ фашистам. Не навчені, не обстріляні новобранці всі до одного полягли за визво-лення Війтівки.
Фашисти скаженіли коли їм стало відомо, що в одній із хат зібралася молодь, во¬ни її підпалили. Люди в роз¬пачі вибігали на двір. Остан¬нім покинув палаючу хату Петро Мороз. Гітлерівець, який чатував біля дверей, із словом «партизан» дав чер¬гу із автомата. Німці підняли тіло і кинули у вогонь. Не впали даром материнські сльози на землю, знайшли і вбивцю за селом неживого.
Ранком 12 березня ворожі літаки, кружляючи над Бер-шаддю, скидали на парашу¬тах своїм розгромленим під Уманню частинам пальне. А у Війтівці ОПІВДНІ радянські розвідники, перевдягнув¬шись у цивільне, зайшли у село в центрі захопили дві автомашини і знищили воро¬жих солдатів та офіцера. У понеділок почалася перес¬трілка, яка переросла в бій із застосуванням легких танків і артилерії.

Ось як описує цей бій у своїй книзі «Про бої, пожарища, про друзів-товаришів» Герой Радянського Союзу М. Я. Кузьмінов: «Ми переслідували ворога, але перед Війтівкою були зупи¬нені організованою відсіччю противника. Вибити його із села зі сходу не вдалося. Ніч нас застала в полі перед се¬лом, правда, бій не затихав всю ніч, але успіху ми не ма¬ли. Від місцевих жителів ми дізналися, що в селі скупчилося немало різного фа¬шистського зброду. Там були німці, румуни, зрадники Батьківщини – власівці. Як потім розповідали полонені румуни, напередодні в шта¬бі ворога мав місце скандал, який ледве не закінчився збройним поєдинком. Німці самі відступали під виглядом заняття оборони на вигідно¬му для них рубежі, а румун заставляли утримуватися в селі, але ті не хотіли тут за¬лишатися.
Вранці ми посилили нас¬туп на ворога. Один із місце¬вих жителів провів роту ав¬томатників з командиром Машкіним в обхід села, вона ударила по ворожій обороні з флангу і разом із сусідом зліва увірвалися у Війтівку, в селі закипів жорстокий бій. Ми билися уже в центрі, ко¬ли начальник артилерії пол¬ку капітан Личман доповів мені, що із Бершаді рухаєть¬ся до батальйону піхоти про-тивника, очевидно, підкріп¬лення війтівському гарнізо¬ну. Я наказав відкрити во¬гонь із всіх вогневих артиле¬рійських точок. Частина нім¬ців кинулася в ліс, а решта повернули назад.
Приблизно до 12 години село було звільнено від фа¬шистів, тільки біля церкви кипів бій. На підступах до Війтівки і в самому селі заги¬нуло 70 фашистів. Ми захо¬пили 27 полонених, 8 гармат, 11 кулеметів, майже 200 ав¬томатів і гвинтівок, 29 коней. Багато було поранених, за¬гинув кращий кулеметник, хороший воїн і товариш П.Г. Найденко, який заслужив любов і повагу солдат всієї частини».
Світлу пам’ять про мужніх захисників Вітчизни бере¬жуть односельчани, тут спо¬руджено меморіал Слави воїнам-визволителям та па¬м’ятник Невідомому солдату. У шкільному краєзнавчому музеї розповідають ниніш¬ньому поколінню про зви¬тяжні звершення учасників другої світової війни.

Війтівка на порозі відбудови

В 1946 році наше село Війтівка було перейменоване в Чапаєвку. Голодний 1947 рік. Поїздка в Західну Україну дещо допомагала.
Вагомий внесок у економічний розвиток села вніс голова колгоспу Печериця Іван Опанасович. Під його керівництвом колгосп став мільйонером. Було споруджено пам’ятник загиблим воїнам (1950р.), пам’ятник Леніну (1963), обеліск Слави загиблим односельчанам, Будинок культури, прокладено дороги. На кошти колгоспу побудовано 3 приміщення дитячих ясел, школа. За високі досягнення у роботі голову колгоспу Печерицю І.О. нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. Сумлінно працюють хлібороби нашого села. У 1979 році на звітно-виборних зборах колгоспу імені Леніна обрали нового голову правління – Гончарука Олексія Тимофійовича. Під його керівництвом було споруджено 3 дитячих садочки, їдальня з готелем, 4 багатоквартирних будинки для спеціалістів, ферми для утримання худоби, комплекс по відгодівлі молодняка, тік для зберігання зерна. Пам’ятним для освітян і учнів села залишився 1987 рік. В цей рік місцевий колгосп подарував для них триповерхову красуню-школу. На її спорудження та естетичне оформлення колгосп витратив 1,5млн.крб., а також 170тис. на обладнання. Найбільша вдяка голові правління Гончаруку О.Т., який вклав у цю споруду свою душу. За свою роботу він відзначений орденом Червоного прапора і двома – «Знак пошани», нагороджений знаком «Відмінник народної освіти УРСР».
У 1996 році селу повернуто його первісну назву-Війтівка. У післявоєнний період на краще змінилося обличчя села, з’явилося чимало новобудов, виробничих приміщень.
Нині провідними підприємствами є ВАТ “Птахокомбінат “Бершадський”, який очолює депутат обласної ради І.І.Андрушко. Підприємство неодноразово брало участь у різноманітних конкурсах,програмах, доброчинних акціях, про це свідчать кубки, грамоти, дипломи, подяки, свідоцтва, якими був нагороджений птахокомбінат. ВАТ “Птахокомбінат” Бершадський” добре знане за кордоном, адже підтримує тісні зв’язки з відомими фірмами. Про це засвідчують і перемоги у міжнародному конкурсі “Золоті торгові марки”, зокрема у 2004 році. Підприємство нагороджено Почесним дипломом лауреата та премією “Бізнес-олімп” з присвоєнням звання “Золота торгова марка”. Голова правління, директор комбінату І.І.Андрушко – кавалер двох орденів “Знак пошани”, ордена “Святий князь Володимир” IV ступеня, лауреат почесної нагороди “Золотий ягуар” – за бездоганну якість продукції. У 2010 р. отримав звання “Заслуженого працівника сільського господарства”.
Відомим є і CAT “Бершадське”, керівник якого – депутат районної ради Анатолій Пшик. На території села діють також СФГ “Новосулківське”, керівник Мирослав Зублевич, ТОВ “Жорняки” керівник – Микола Рибак.
Кілька років тому було створено комісію з передачі об’єктів державної власності у комунальну. Було прийнято на баланс сільської ради житлові будинки, квартири, дитсадки, інші об’єкти. Для обслуговування цього всього потрібно було створити спеціальне комунальне підприємство. Необхідність створення комунгоспу виникла і у зв’язку з тим, що людям потрібно вивозити сміття, надавати послуги по оранці городів, доставці вугілля, дров. П’ять років тому таке підприємство було створене. Його назвали «Добробут». Директором призначено молодого працівника Євгена Анатолійовича Трохименка, до речі, випускника Київської музичної академії, який з ентузіазмом взявся за справу. Розчищено сміттєзвалище, усім ветеранам війни завозиться паливо.
У Війтівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів навчається 454 учнів, їх навчають 50 учителів. Директор школи – В.М. Джужук. У 2002 році у школі було відкрито Музей історії села.
В селі діють дві бібліотеки,в яких постійно проходять книжкові виставки,вистаки виробів майстринь-вишивальниць села, зустрічі з видатними людьми,літературні огляди, перегляди, години спілкування.
160 дітей відвідують дитсадки, їх у селі два.
З 1970 року функціонує сільський будинок культури, який очолює заслужений працівник культури В.Х. Багач. При будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, два мають високе звання народного, яке неодноразово захищали. Працівники будинку культури постійно організовують концерти, літературні вечора,виставки.
Війтівка завжди славилася здобутками у царині фізкультури і спорту. Про це свідчать численні відзнаки – дипломи, грамоти, кубки,завойовані спортсменами різних поколінь. При сільській раді працює спортивним інструктором В.М.Івашківський. Необхідність пожвавлення спортивно-масової роботи пояснюється тим, що в селі багато молоді. Влітку займаються на стадіоні, у зимовий період – у спортивному залі школи.
На території села діє лікарська амбулаторія, головним лікарем є Н.І.Шевчук.
З 2010 року сільську громаду очолює Замкова М.В. За невеликий період своєї роботи вона зуміла завоювати довіру і повагу односельчан. Не кожен із сільських голів-чоловіків спромігся б розгорнути таку діяльність, скільки встигла Марія Василівна. Зокрема, зроблено частковий ремонт у будинку культури, дитячому садку, проводиться електрифікація села, неабиякий порядок наведено і на кладовищі цього села.
Наше село особливо багате на усну народну творчість. Народний фольклорно-етнографічний ансамбль
“ Війтівчанка” ( керівник В.Х.Багач ) представляє пісенне мистецтво Поділля на різних фестивалях та конкурсах в Україні. Бере свій початок з хор-ланки, створеної у 80-х роках ХХ ст. Пісенний репертуар колективу багатий і різноманітний, записаний з уст односельчан-старожителів. Не раз сільські аматори брали участь у традиційному фестивалі – конкурсі на честь відомого фольклориста Г.Танцюри. Були дипломантами, а з 1998 року стали володарями гран-прі. Дещо раніше “Війтівчанка” була на міжнародному фестивалі “Поліське літо з фольклором ” у Луцьку. У 2001 році у міжнародному телевізійному фестивалі “Горицвіт” у Львові, звітному концерті майстрів мистецтв і аматорів Вінниччини на сцені палацу “Україна” в Києві, інших престижних конкурсах. І поверталися з відзнаками – дипломами, грамотами, преміями. Найвищою оцінкою визнання самодіяльного колективу стало присвоєння йому народного. На Всеукраїнському огляді – конкурсі сільських закладів диплом 2-го ступеня одержав Війтівський будинок культури, аматорський гурт “Війтівчанка” нагороджений почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Директор будинку культури В.Х.Багач удостоєна звання “Заслужений працівник культури”. Ось і цього року на фестивалі борщу у с.Правилівка Оратівського р-ну народний аматорський фольклорно-етнографічний ансамбль “Війтівчанка”, керівник В.Х.Багач, виборов гран-прі.
Здавна жителі села славилися майстрами, які виготовляли чудові килими. Відомі майстрині-вишивальниці Катерина Андріївна Арсенюк, Любов Максимівна Шубович, Варвара Степанівна Кошелєва, Тетяна Федорівна Шевчук, Марія Андріївна Хмарук не раз демонстрували свої вироби у містах Вінниці та Києві. Великий успіх мала виставка “Війтівські барви” в столичному домі в 2000 році. Були представлені дивовижної краси килими, рядна, сорочки, виткані вмілими руками.
Війтівчани, як було сказано вище, завжди відзначались набожністю. І у дні великих церковних свят, і в неділю у церкві завжди багато людей. Сільська рада налагодила належні контакти із священнослужителями, які завжди відгукуються на прохання взяти участь у різних масових заходах. А недавно при церкві створено чудовий церковний хор, недільну школу, в якій дітей навчають основам православ’я. Іноді її називають церковно-приходською.
Отже, хочеться вірити, що наше село Війтівка буде процвітає й надалі.

Село Джулинка до складу Джулинської сільської ради входить село

Берізки – Бершадські

 

Джулинка – село, центр сільської ради.

Розташоване за 25 км від районного цент­ру м. Бершадь. В межах села – залізнична станція Джулинка. Площа населеного пункту -7908 га.

Населення – 3850 особи.

Кількість дворів – 1967

День села -19.08.

Геральдика с. Джулинка затверджена рішенням сесії Джудинської сільської ради . .

Село розташоване на лівому березі р. Південний Буг. через село протікають дві її безіменні притоки.

Назва села, очевидно, походить від та­тарського слова “джуя”, що значить “сміли­вий”.

Напередодні реформи 1861 р. у Джулинці налічувалося 323 двори, 922 ревізькі душі.

Реформа 1861 р. не виправдала сподівань селян. Тяжка підневільна праця, великі ви­купні платежі (щорічно слід було сплачувати близько 5 тис. крб) вели до посилення опору селян. Тому, коли в квітні 1861 р. в Оль­гопільському повіті почався виступ незадоволених реформою, джулинці підтримали їх. Боячись зростання селянських заворушень, подільський губернатор послав солдатів Мінського, Брянського та Єлисаветградського полків для придушення непокірних.

У 1863 р. у Джулинці відкрили першу па­рафіяльну школу, для якої у 1869 р. звели ок­ремий будинок. На початку 1870-х років школу відвідувало близько 70 хлопчиків та 10 дівчаток щорічно. Згодом у 1892 р. в Джу­линці почала працювати окрема церковнопа­рафіяльна школа для дівчаток, а в 1899 р. – церковна школа грамоти.

В пореформений час прискорився еко­номічний розвиток села. Починаючи з 1873 р. в Джулинці кожні два тижні відбувалися ярмарки.

Наприкінці XIX ст. у навколишніх селах – Усті й Красносілці – будувалися цукрові за­води, що зумовило деякі зміни в заняттях на­селення Джулинки. Селяни почали висівати цукрові буряки для цих підприємств. В Джу­линці з’являлися підрядчики, які наймали се­лян на сусідні цукроварні.

На кінець XIX ст. припадає завершення будівництва залізниці Вінниця – Гайворон, шо проходила біля села. Це також значною мірою вплинуло на заняття населення.

До початку XX ст. Джулинка – велике село з 798 дворами і населенням 3307 осіб. Найбільшими земельними власниками у Джулинці були поміщики та товариство Соболівського цукрового заводу. В селі було більше десятка так званих куркульських гос­подарств, зміцненню яких сприяло відкрите 1913 р. кредитне товариство.

Життя селян було важким. Основна їх ма­са була позбавлена землі і бідувала. Коли до села дійшла звістка про революційні події 1905 p., селяни активно виступили проти поміщиків. Під керівництвом Ф. Моруса, А. Білого, С. Печеного вони розгорнули бороть­бу за скорочення робочого дня і підвищення оплати праці.

Перед Першою світовою війною з трьох джулинських шкіл залишилась одна, в якій працювало 3 вчителі і навчалися 172 учні.

До XX ст. медичних закладів в Джулинці не було. Лише напередодні Першої світової війни земство збудувало в селі невелику лікарню, де працювали лікар, фельдшер і медсестра.

Звістку про Жовтневу революцію селян­ство сприйняло з радістю. На початку 1918 р. колишній матрос М. Кравченко з місцевими бідняками Костянтином та Лаврентієм Кобійчуками здійснили розподіл поміщиць­кої землі, худоби та реманенту серед селян,- але в березні 1918 р. Джулинку захопили німецькі війська. Окупанти повернули поміщикові землю, худобу, реманент, грабу­вали селян, забирали хліб.

Протягом 1919-1920 pp. село неодноразово потрапляло до рук петлюрівців, денікінців та білополяків. Крім того, в цих місцях діяли воєнізовані загони різних отаманів, які гра­бували селян, палили хати й господарські будівлі.

Влітку 1920 р. в Джулинці остаточно вста­новлено радянську владу. Створено волревком, який очолив Іван Плосков. Джулинський волревком та його земельний відділ роз­поділили між селянами 776 десятин землі.У 1921 р. голова ревкому І. Плосков і член ревкому Ф. Уваров вступили до партії біль­шовиків. Це були перші більшовики в Джу­линці. Тоді ж у селі засновано комсомольсь­ку організацію, яка 1923 р. об’єднувала 6 членів. У цей час створено комнезам, на чолі якого став Ю. Рублєвський. Комнезам роз­поділив між малоземельними селянами 683 десятини землі, яку вилучили в 159 “кур­кульських” та багатоземельних господарствах.

Перше колективне господарство організу­вали в Джулинці в 1923 р. Це був ТСОЗ “Крок до соціалізму”, який об’єднував 7 сімей. Товариство мало 6 коней, 2 плуги, 3 вози, 6 борін

У 1924 р, село стає районним центром Тульчинського округу. На цей час тут було 1100 дворів і 4057 мешканців.

Значно зріс культурний рівень Джулинки. В селі працю­вали школа, лікнеп і бібліотека. Відкрився районний сільгоспбудинок. Селян обслугову­вала лікарня й амбулаторія. Після смерті В.І. Леніна Джулинській лікарні було присвоєно його ім’я.

У жовтні 1925 р. в Джулинці відбулося свя­то врожаю, відкрилася перша сільськогоспо­дарська виставка, на якій було представлено 90 кращих селянських господарств.

У 1927 р. в селі налічувалося 1176 дворів, проживало 4413 осіб. Господарство велося в основному одноосібно, а єдиний ТСОЗ “Крок до соціалізму” об’єднував тільки части­ну незаможників.

Протягом 1929 р. в Джулинці утворилося ще три ТСОЗи – “Незаможник”, ім. Леніна, “Червона зірка”, які об’єднували 105 бідняць­ких господарств і обробляли 447,8 га землі. Врожайність на усуспільнених ланах була значно вищою, ніж на одноосібних. Весною 1930 р. утворився ТСОЗ “13-річчя Жовтня”.

Процес колективізації у Джулинці відбу­вався в складних умовах. Заможні селяни всіляко перешкоджали цій справі. У 1930 р. деякі хлібороби почали розбирати худобу, ре­манент і виходити з колективного господар­ства.

У 1931 р. в Джулинці відкрито семирічну школу, а через 4 роки у новому будинку – се­редню. В селі побудовано лікарню, зведено великий районний Будинок культури. Вів пе­редачі радіовузол, працювала стаціонарна кіноустановка, тисячі книжок налічувалося в сільській бібліотеці

На кінець травня 1933 р. в Джулинці утво­рилося три колгоспи: ім. Ворошилова, “Біль­шовик”, “13-річчя Жовтня”. Вони об’єднува­ли 81% господарств і близько 90% усіх орних земель села. В колгоспах налічувалося 329 коней, чимало рогатої худоби.

У 1933 р. колгосп ім. Ворошилова був од­ним з кращих у районі. Особливо відзначи­лася бригада М. Трохименка, визнана пере­можцем обласного змагання за кращу колго­спну бригаду у весняній посівній того року.

Ударницею серед жінок-колгоспниць була П. Микитюк. На перший Всесоюзний з’їзд кол­госпників Джулинці делегували передовика колгоспного виробництва, члена артілі ім. Ворошилова Ф. О. Печеного.

У серпні 1933 р. була утворена Джулинська МТС. Вона мала 24 трактори, які були роз­поділені між 5 бригадами і обслуговували 17 колгоспів.

Голод 1932 -1933 років… необійшла ця трагедія і жителів Джулинки. Офіційна кількість жертв голодомору 1932 – 1933 р. у Джулинці – 710 чоловік, 111 постраждалих. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору дерев, листя, ракушки. Мали випадки і канібалізму. Досить достовірним джерелом є спогади учасників тих жахливих подій.

У 1933 році в Бугу було дуже багато ракушок, і багато людей вижили,їли їх. Помню, як ми збирали насіння з мушійки,пирійки,щиру і їли. Не можу забути, як було поїси цього насіння, то дуже болів живіт.

Перед початком Великої Вітчиз­няної війни всі джулинські колгоспи були економічно і організаційно міцними. Зростав і тракторний парк Джулинської МТС, яка 1940 р. мала 81 трактор, 12 комбайнів та іншу техніку. На околиці села розташовувалась МТС з майстернями й гаражами.

28 липня 1941 р. Джулинку було окупова­но. Сосновий бір став місцем, де фашисти та поліцаї знищували людей. У Джулинці було розстріляно 156 осіб. За роки окупації на примусові роботи до Німеччини звідси ви­везли 236 осіб.

В Джулинському районі виникла одна з перших підпільних організацій іш Віннич­чині. Вже у грудні 1941 р. розгорнула діяльність підпільна організація, на чолі якої стояли залишені Джулинським РК КП(б)У М.С. Корнійчук (Саша Жалов) та Ф.С. Волощук.

Влітку 1942 р. під керівництвом М.С. Корнійчука був організований партизансь­кий загін. А восени створено скеровував всю діяльність підпілля району й Джулинки. На початку 1943 р. гестапо натрапило на слід джулинського підпілля. Був заарештований і розстріляний Ф.С. Волощук.

У 1942-1943 pp. Джулинці допомагали пар­тизанському загону С.О. Печеного та іншим, які проходили через район. У серпні 1942 р. група підпільників підірвала в районі Джу­линки два залізничні ешелони з пальним і з зерном, награбованим окупантами у насе­лення.

2 березня 1944 р. частини 2-го Українсь­кого фронту вступили на околицю села, а вже 12 березня Джулинку було звільнено.

Одразу ж після визволення почалося відродження зруйнованого фашистами гос­подарства. Правління колгоспу ім. Вороши­лова вжило заходів щодо підготовки весняної сівби, здачі зерна у фонд Червоної армії. За березень-листопад 1944 р. від трудівників Джулинки пораненим у госпіталь було надіслано 4565 посилок.

У 1947 р. на фермах артілі ім. Ворошилова вже було 130 корів, 160 свиней, 230 овець. Колгосп “13-річчя Жовтня” одержав цукро­вих буряків по 250 ц/га. Ланка М.А. Стрель- бицької отримала 614 ц/га цукрових буряків.

Налагоджувала роботу МТС. З інших рес­публік СРСР сюди надходила сільськогоспо­дарська техніка.

Відновили свою діяльність всі заклади культури і охорони здоров’я. 1 вересня 1944 р. відкрито середню школу, за парти сіло 430 учнів, їх навчало 20 учителів. У 1946 р. насе­лення Джулинки методом народної будови відремонтувало Будинок культури. При ньо­му працювали гуртки художньої самодіяль­ності, бібліотека, демонструвалися кінофіль­ми.

У 1950 р. всі три колгоспи села об’єднадися в один – “13-річчя Жовтня. Голова колгоспу Остродуб А.А.Врожаї зрос­ли (зібрано пшениці – 25,5 ц/га, цукрових бу­ряків – 250,6 ц/га), грошові прибутки колгос­пу досягай 2696 тис. крб. Колгоспне стадо збільшилося до 770 голів великої рогатої ху­доби.

У 1957 році в селі побудовано цегельний завод, черепичний та столярний цехи.

У 1958 р. Джулинську МТС було реор­ганізовано в РТС.

Колгосп “13-річчя Жовтня” придбав 18 іракторів і багато іншої техніки. До артілі пе­рейшло 105 механізаторів, які раніше працю- в&чн в МТС. Господарство міцніло, зростали його прибутки, того року вони становили 7 млн. крб.

У 1959 р. Джулинський район ліквідували, і Джулинка ввійшла до складу Бершадського району Вінницької області. Цього ж року артіль “13-річчя Жовтня” об’єднано з сусіднім господарством села Берізок-Бершадських у колгосп ім. Котовського. Загальна площа зе­мельних угідь утвореного господарства досяг­ла 7055 га. Голова колгоспу Шрамко К.К.

На базі вечірньої школи в 1963 р. заснова­но учбовий комбінат. Тут готували тракто­ристів, садівників, майстрів кравецької спра­ви. При цьому закладі працювали групи підвищення кваліфікації ланкових, бу­ряківників, тваринників та ін.

У 1967 році колгосп ім.Котовського очолює Шеремета М.С.

За досягнуті успіхи колгосп і окремі колго­спники неодноразово відзначалися урядови­ми нагородами та грамотами і дипломами ВДНГ. Керівникові механізованої ланки Г.К. Пойдюку за високі врожаї кукурудзи 1966 р. присвоено звання Героя Соціалістичної Праці. Орденом Леніна було нагороджено- доярку М.А. Павляк, яка надоїла понад 4 тис. кг молока на кожну фуражну корову. Ордена Жовтневої Революції удостоєно голову кол­госпу М.С. Шеремету та бригадира трактор­ної бригади М.Я. Мазура.

Колгоспники в 1970 р. зібрали по 40,9 ц зерйових, по 371,0 д цукрових буряків по 190,2 ц картоплі, по 191,1 ц овочів на 1 га посіву. Тваринники одержали на 100 га сіль­госпугідь 499 ц молока, 124 ц м’яса.

На кінець 1970 р. в колгоспі було 115 тракторів, 32 комбайни, 40 автомобілів та багато іншої техніки. Працювало 3 кузні, 4 майс­терні, млин, олійня, 2 пилорами тощо. В різних галузях колгоспного виробництва в 1970 р. працювало понад 2 тис. осіб. В той час в селі також працював цегельний ; завод, черепичний та столярний цехи, масло завод. Розширено хлібоприймальний пункт з добре обладнаними зерносховищами та потоковою лінією кукурудзяного заводу, на якому і працювало понад 100 осіб. Джулинське відділення “Сільгосптехніки” обслуговувало 10 колгоспів району.

У 1970 р. за успіхи в розвитку економіки й культури села в змаганні на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна ювілейна медаль “За доблесну працю. На відзнаку 1 00-річчя з дня народження В. І. Леніна” була вручена ” 250 особам.

У тому ж році колгоспники отримали по 4,5 крб на людино-день. Для них зведено близько 800 НОВИХ будинків, село повністю електрифіковано й радіофіковано. У 1970 р. в Джулинці працювало 3 школи, де 72 вчителі, навчали 1235 дітей.

Що було побудовано в с.Джулинка за період з 1961- 1991 pp.

1961 – розпочато будівництво свинокомплексу. За шість років було побудовано 5 свинарників, водонапірну башню.

1965 – закінчено будівництво поточної лінії – кукурудзяний завод.

1966– закінчено будівництво кормоцеху, закінчено перебудову та реконструкцію типової майстерні Джулинському відділенні «Сільгосптехніки»; закінчено будівництво котельні мебельного та комісійного магазину.

1967- 10 лютого на зборах колгоспників було обрано головою колгоспу Шеремету Михайла Сидоровича.

Весною було посаджено 650 штук ялинок і 1000 штук горіхів. У квітні було заново відокремлено маслозавод у окреме підприємство У вересні було закінчено будівництво шосейної дороги 2,5 км В жовтні центрі села збудовано пам’ятник Г.І.Котовському. В кінці жовтня збудовано вуличне освітлення. 4 листопада була введене в експлуатацію двохповерхове відділення поліклініки, де було розміщено 14 кабінетів, з пропускною спроможністю 160 пац./д.. Гол.лікар М.М.Рейфман з весни почато будівництво Будинку культурина 600 місць де був раніше стадіон .

1970 – закінчено і введено в експлуатацію столову на 80 місць,закінчено будівництво шосейної дороги.

1970 – в другій половині року розпочато будівництво аптеки,завідувач аптекою І.П.Бородачик;

розпочато будівництво терапевтичного відділення на території Джулинської дільничної лікарні.

1971 – закінчено і введено в експлуатацію комбікормовий завод,баню на 20 місць, розпочато будівництво автостанції вцентрі села.

25грудня 1972 року закінчеіно будівництво двохповерхової споруди Будинку культури,директор Костирко В.І., на другому поверсі якого розміщена сільська бібліотека,фонд якої налічував 32 тисячі примірників, завбібліотекою Трохименко Н.Б. В будинку культури працюють гуртки художньої самодіяльності, сільський хор, хор вчителів, медиків, танцювальні гуртки, духовий оркестр – керівник Малаховецький В.Л., працює народознавчий клуб «Берегиня”

1973 – у другій половині року розпочалось будівництво трьохповерхової будівлі середньої щколи. В серпні двохповерхового приміщення сільської ради.

Закінчено монтажі встановлено апаратуру АТС на 300 номерів в приміщенні бувшого птахокомбінату.

1974 – введено в експлуатацію приміщення контори.

У вересні відкрито музичну школу ,в якій навчається 50 дітей Директор Г.М.Шпаркий.

1975 – 1 вересня закінчено будівництво середньої школи на 760 учнівських місць. Директор Ткачук П.О.

5 травня закінчено будівництво і відкрито Меморіальний комплекс загиблим воїнам. В період Великої Вітчизняної війни 7 травня здано в експлуатацію 2-х поверхове приміщення сільської ради, на першому поверсі якого розміщено пошта,телеграф,ощадкаса.

В травні розібрано стару вузьку колію залізничної дороги і почалась підготовка до будівництва широкої колії.

1976 – у грудні закінчено будівництво широкої колії залізничної дороги.

1977 – продовжувалось будівництво 8-ми квартирного будинку,асфальтної дороги.

1978 -колгосп ім. Котовського розпочав будівництво дитячого садка на 280дит.місць.

Відкрито склад по продажу вугілля.

1979 – продовжується будівництво дитячого комплексу та асфальтної дороги сполученням Джулинка -Бершадь.

1984 – введено в експлуатацію дитячий садок « Веселка»,зав. Буркан В.М.

В 1984 році на території Джулинської сільської ради було розташовано :відділення

« Сільгосптехніки» , яке складається з 3 основних підрозділів: ремонтної майстерні, автотранспорту, відділ механізації тваринних ферм. Керуючий Байдалюк А.І. (1975 – 1985 р.р.) Міжколгоспний комбікормовий завод,перевалочний пункт заготконтори,інкубаторна станція,хлібоприймальний пункт,масло цех молочноконсервного комбінату, сільське споживче товариство, дільнична лікарня,відділення зв’язку , чотири школи,в т.ч. одна середня. В колгоспі ім. Котовського 6423 га с/г угідь, в т.ч. рільної землі 6116 га. В структурі посівних площ зернові культури займають 53 ,технічних 21%,кормові – 25,3%, під садами зайнято 124 га, а під городиною 65 га. Щорічно колгосп ім.Котовського утримував в середньому 3146 голів ВРХа, вт.ч.1026 корів. Свиней на комплексі – 12600 голів. Крім того було 800 овець, 2200 голів птиці.

1990 – 1997 роки господарство очолюють Овсяденко В.Х., Койбійчук В.Я. Асфальтом покрито центральну та більшу половину села. 1991 р.Відкрився електроцех – майстер Мазур І.М. З 1996 року відбулося розпаювання земель.Наділені земельні паї в розмірі 2,5 га. Основна частина паїв працюючих та пенсіонерів перейшла в оренду товариства.

Колгосп ім.Котовського, яким в різні роки керували досвідчені голови – Остродуб А.А. (1950-1954 рр.), Бойко В.Є.(з1 вересня 1954 – 1961 р.р), Шрамко К.К.(3лютого 1961 – по лютий 1967р.р.), Шеремета М.С.(1967 – 1990 р.р.). Після 1990 –го Овсяденко В.Х., Койбійчук В.Я., змінив назву на КСП «Джулинка».В березні 2000 р.було створено ТОВ «Агрофірма Джулинка».

Джулинська сільська рада, утворена 29 травня 1957 року, а вцьому році святкує своє 55 –ти річчя (2012 р). До її складу входять населені пункти Джулинка і Берізки Бершадські. Територія займає 7908 га, у т.ч. 7187 с/г угідь, 6572 га ріллі, 18 га лісу, на 103 га протікає річка пвденний Буг.

Частину свого серця віддали громаді сільські голови, які очолювали її в різні роки:

Койбійчук Катерина Лаврентіївна, Плахотнюк Федір Мойсейович., Кучерявий Григорій Демидович, Добриня настасія Федорівна, Павлишин Іван Онисимович., Кривенький Яків Трифонович (1963 – 1975), Зеленюк Тамара Володимирівна (1976 – 1980 рр.), Попук Марія Теофанівна (1980 – 1991 рр.), Семенда Григорій Филимонович. (1991 – 1992рр.), Манченко Михайло Юхимович (1992 – 1998 рр.), Павляк Григорій Васильович (1998 – 2002 рр.).

З 2002 року три скликання поспіль обраний сільським головою Джулинки Петро Васильович Швець Після отримання Україною незалежності на території села зявилися нові форми господарювання. На базі ТОВ «Джулинка», діє ТОВ «Агрофірма «Джулинка»- одне з найпотужніших господарств Вінниччини, де міцна економіка і добре розвивається її рослинницька і тваринницька галузі. Навіть у 2007 році під час засухи одержали 500 тис. грн. чистого прибутку.

Підприємство має власну переробну базу: працюють крупорушка,олійня,два млини,цех з виробництва макаронів, діє власний асфальтний завод. Агрофірма зуміла зберегти маточне поголів’я.Виробництво розвивається в дружбі з наукою. Джулинчани налагодили міцні звязки з ученими Вінницького інституту кормів, Уманського інституту кабачкових і коренеплодів. А співпраця із Черкаським ТОВ “Зоря – Маїс насіння” принесла феноменальні результати. Навіть в засушливий 2007 рік на демонстраційних посівах вирощено високі врожаї. Сорти соняшнику Хорс, сер Жан видали з кожного гектара відповідно по 35 і 33, 6ц. Качаниста зародила на славу: сорт ЄС Тріо – 97,8, Сплендіс – 90,5, ЄС Потер – 80,7 ц. Стабільна робота агрофірми чимало сприяє розвитку соціальної сфери Джулинки. Зокрема, господарство опікується дитячим садком, школою, дільничною лікарнею (сюди, наприклад надійшла сучасна апаратура для лабораторних досліджень). Джулинчанам вдячні за зміцнення матеріальної бази і спортсмени Вінницького ТОВ “Динамо”, футболісти райцентру.

Джулинка здавна славиться роботящими людьми імена яких неодноразово занесені на районну та сільську дошку пошани. Це завідувач майстерні М.Ф.Івасик, бригадир виробничої дільниці №1 В.І.Івасик, головний зоотехнік М.Ф.Чехівський, комбайнери: І.О.Печений, М.І. Попук, механізатори І.А.Луговацький, доярка Н.В.Сабітова, телятниця О.А.Рульова, ланкова Г.Д.Охріменко

У 2008 році товариство представлене науково – експертною радою іміджевої програми “Лідери ХХІ століття” до міжнародної нагороди “Лаври слави” за професійні досягнення у сучасному світі та внесок в інтелектуальний розвиток суспільства. Агрофірму “Джулинка” очолює її генеральний директор, заслужений працівник сільського господарства України М.Ф.Хливнюк, лауреат Міжнародного форуму економічного співробітництва “Партнерство в імя злагоди і розвитку”,Всеукраїнської премії “Народна шана”, акції “Лідер товарів і послуг України 2007”.

Працюють також промислові та обслуговуючі підприємства (найбільші – “Агро – Клондайк”, «Джулинський елеватор»(на базі колишнього комбікормового заводу), «Джулинське КХП», «ТалантІнвест»(на базі колишнього «Агромаш»),ТОВ «Джулинська інкубаторна-птахівнича станція»,діє залізнична станція об’єднання «Гайворон»,топливний склад. Девять фермерських господарств найбільші з яких “Троянда” – фермер Вишневький О.Ф., “Ромашка” – Хоцько С.В., “Горизонт” – Терещук Н.Є., і ін., 430 одноосібників. Діють підприємства, які надають послуги: дві олійні, дві пилорами, СТО, стоматологічний кабінет, різка скла, юридичні та компютерні послуги, працює побутовий комбінат в якому надаються послуги по ремонту аудіо та відео техніки, ремонт взуття, перукарня; працює кредитна спілка “Вінничанка”, 57 торгових точок ., відділення зв’язку .відділення Ощадбанку, Приват банку, працюють 2 аптеки і 1 ветеринарна аптека.

Гарна історія і в Джулинської амбулаторії сімейного типу, яка знаходиться на території сільської ради. .Будівництво лікарні розпочала у 1896 графиня Уварова ,яка відкрилася як земська лікарня в 1905році і сьогодні живуть в памяті людей високий професіоналізм, працелюбність, відданість справі фельдшера С.Л.Солярчука (1879 – 1953 р).З 1937 року як Джулинська районна лікарня,яку очолював до пенсійного віку _: І.П.Поліщук-фронтовий хірург. У 1953 році головним лікарем Джулинської районної,(а згодом дільничної) лікарні призначений %

М.М.Рейфман .3 1986 по 2001 pp. головним лікарем Джулинської дільничної лікарні була Соцька Л.М..З 2001 по нині лікарню очолює лікар вищої категорії Зайва Г.Ф. Заклад згідно Закону України «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві»,перейменовано в амбулаторію сімейного типу . Медичний персонал амбулаторії обслуговує близько 6000 осіб, діє денний стаціонар на 17 ліжок, працює ренген-.стоматологічний,фізіотерапевтичний кабінети,клінічна лабораторія.

В селі діє ЗОШІ І – III ст., яку очолювали гідні педагогічній справі керівники – П.П.Паламарчук ( 1931), Д.К. Соловієвський (1947), С.І. Бричко (1948-1952), А.С. Вронський ( 1952 -1970),П.О.Ткачук (1970-1977,1984-2000),Б.А.Ольшевський(1977-1984). З 2000р. і по сьогодні очолює Михайло.Петрович Шевчук – відмінник освіти України. Із 40 педагогів -3 -є методисти,5-ро старших вчителів, 13-ть з вищою та 17 з І категорією. У 20 класах – 363 учнів. На базі школи проводяться наради,семінари освітян Бершадщини. передовий досвід педагогів популяризують газети,телебачення,радіо. У школі встановлено локальну комп’ютерну мережу та відкрито новий комп’ютерний клас, а на базі шкільної бібліотеки працює молодіжний інтернет центр,для поглиблення вивчення предмегів. Розширення зв’язків клубу європейської інтеграції « Разом», який об’єднав дітей та дорослих, учасників міжнародного освітнього проекту «Разом – українсько – польська співпраця заради майбутнього». Нині в Джулинській школі діє більше 30 різнопланових навчально – виховних проектів, кожний з яких формує в молоді громадянську співучасть.

Джулинська допоміжна школа – інтернат, яку засновано 7 жовтня 1959 року, згідно рішення Вінницького облвиконкому №6 22. Тут навчається понад 100 дітей віком від 6 до 17 років. Директор школи – інтернату В.Г.Марущак відмінник освіти України уже 12 років очолює цей заклад. Серед 19 подібних шкіл – інтернатів на Вінниччині Джулинська постійно займає передові місця за усіма показниками. У школі проводяться тематичні та розважальні програми, працює клаб вихідного дня, гуртки «Умілі руки», «Веселі голоси», «Фантазія», «Природолюби», танцювальні. Діти вивчають традиції та звичаї українського народу (проводяться різні свята, виставки, вікторини).Традиційно проводяться спортивні спартакіади. Діти забезпечені одягом, взуттям, пятиразовим харчуванням. Школа має необхідну кількість будівель для організації навчально виховного процесу, проживання вихованців а сасе: навчальні і спальні корпуси, спортивний майданчик, майстерні, бібліотека, харчоблок, лазню, складські приміщення.

Відділення з веслування на байдарках і каное – філіал Вінницької обласної спеціалізованої ДЮШ олімпійського резерву ім.Юлії Рябчинської у Джулинці відкрито 1 листопада 1997 року, (тренер – викладач вищої категорії, майстер спорту Л.А.Пугач). Основна команда – учні Джулинської ЗОШ І – ІІІ ступеня. Наталії Бурнос – присвоєно звання майстра спорту. Вона багаторазова чемпіонка України, член збірної команди країни. Наша землячка зайняла шосте місце (байдарка одиначка) на кубку світу в Німеччині, у 2007 р.Ганна ланова – майстер спорту, чемпіонка України, була членом збірної команди України. Наталя Нитяжук – презерка чемпіонату України, чемпіонка Вінницької області. Юлія Усатюк – призерка міжнародних змагань «пам’ять». Віта Бурнос – чемпіонка Вінницької області, призерка першості України. Світлана Лакеєва – чемпіонка області, призерка чемпіонату України, член збірної команди Вінниччини. Іванна Ніжинська – чемпіонка України та області, член збірної команди області. Мирослава Трохименко – чемпіонка області та призерка зональних змагань першості України.

ДНЗ «Веселка», де на високому рівні працюють 6 вікових груп, та колектив до складу якого входить 36 чоловік, який очолювали в різні роки досвідчені адміністратори,це педагоги-В.М.Буркан,М.Т.Попук, а з 1994 року по сьогодні «Веселку» очолює педагог з багаторічним стажем завідуюча Н.М.Кучерява. Для повноцінного розвитку кожної дитини та зміцнення її здоров’я успішно функціонують стадіон, спортивний і музичний зали. В садочку створена кімната краєзнавства, театру та екології. Предметно – ігрове середовище максимально наближено до сімейного.

Музична школа, відкрита 1974 році, 35 років директором якої був досвідчений спеціаліст Шпаркий Г.М. В школі навчається 36 дітей. Сьогодні директор школи Тур О.Г. У школі діють такі класи: скрипічний, фортепіанний, баянний. Сотні вихованці музичної школи, закінчивши мистецькі заклади з успіхом працюють за спеціальністю у різних областях України

Сільський будинок культури, який 22 роки очолює О.О.Мазур. Саме тут проходять усі масові заходи. Спільно діють працівники будинку культури, бібліотеки, музичної школи, освітяни, а звідси – віддача. Будинок культури працює з сільською радою, агрофірмою, дитсадком, церквою. Організовано хореографічну студію, де займаються три групи дітей: молодша, середня, старша – керівник Горбатюк Л.О. Створено ансамбль української пісні «Надбужанка» – керівник Мазур О.О.

В селі працює сільська бібліотека, яка за 85 років перетворилася з простої книгозбірні на справжній, сучасний інформаційний центр. Історія її розпочалася ще в 1924 році. Найдавнішою спорудою села є Церква Покрови Пресвятої Богородиці. Кошти на будівництво якої прихожани збирали на початку XX століття. До нас не дійшли звістки про те, коли саме в с. Джулинці була збудована та стара церква, яка згоріла в 1790 році. Довго село обходилося без церкви, але в 1798 році граф Потоцький, йдучи назустріч селян,подарував Джулинці стару три купольну церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці,що стояла до того в Т Перевезена вона була стараннями джулинчанина Андрія Козоріза і під його наглядом збудована,розширена,оздоблена одноярусним іконостасом.

Церкві з його причтом належало 164 десятини землі, з них 3 десятини садибної,73 орної,87 десятин сіножаті.

В 1891 році була відкрита школа грамоти в с. Теофилівці,приписаній тоді до Джулинського приходу,

В 1892 році в Джулинці було відкрито і жіночу церковно – приходську школу, в якій навчалися не лише діти, але й дорослі дівчата 16-20 літ. В 1898році в селі додатково була відкрита школа грамоти. Перед 1-ю світовою школи були закриті,залишилася одна, в якій троє вчителів навчали 172 учні.

На початку XX століття прихожани стали збирати кошти на будівництво в селі нового храму. Будуючи цей витвір архітектурного мистецтва, майстри додавали для міцності яйця в вапняний розчин. Відтак цегляні мури були настільки міцними що коли їх спробували розібрати то це майже не вдалося – цегла не відокремлювалася одна від одної. Новий білокам’яний храм на – три притвори, справжній собор був споруджений перед початком 1 -ї світової війни. Стіни храму були розписані копіями видатних російських художників. Наліво від головного храму на всю стіну – відомий твір Іванова А. А. – « Явлення Xриста народові», а з правого боку – «Христос в пустелі».

В 1937 році церкву сплюндрували і відкрили в ній будинок культури. З1990 року храм відроджується. Тут завершується відбудова, встановлюються куполи і в цьому велика заслуга прихожан, Протоієрея Федора Костюка. У 2008 році на церкві з’явилися три освячені золотаві куполи. Разом їм вдалося чимало здійснити, за активної допомоги місцевої Агрофірми, сільської ради, депутатів всіх рівнів.

Цей Храм Гocподній в небо задивився,

Все вище в гору він росте

Прийди, людино, Богу помолися

У цій святині, де любов цвіте.